Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

О. Пахльовська. Луїджі Піранделло, літописець драми XX століття[1]

Піранделло народився в центрі Хаосу.

В тому Хаосі були тільки небо й каміння та ще — сухий срібний шелест могутніх і старих сарацинських олив.

«Воістину я син Хаосу», — сказав про себе Піранделло.

Дарма що ця метафора має суто географічне походження: Хаосом по-давньогрецькому, а Кавузу по-сіцілійському називався старий ліс на околиці древнього сіцілійського міста Агрідженто. У літньому будиночку на галявині того лісу й народився 28 червня 1867 року Луїджі Піранделло.

Так, «син Хаосу» — це метафора. І все ж контрастний драматичний відблиск цієї метафори падає на все життя Піранделло.

Це один з найбільших письменників XX століття, чия творчість дала імпульс ряду потужних авангардистських течій. Без імені Піранделло-прозаїка і Піранделло-драматурга неможлива розмова про театр абсурду й філософію екзистенціалізму. Його творчість — безжальне дослідження форм глобальної кризи свідомості, яку переживає людина XX століття. Постійна потреба експерименту і боротьба з каноном, скептична недовіра до усталених норм і пошук незвіданих шляхів у мистецтві — це внутрішній естетичний імператив художника, яким визначається ламаний нервовий ритм його творчого буття. Перед нами — письменник епохи модернізму з усіма гострокутними гранями його суспільної поведінки та естетичних концепцій.

І водночас Піранделло — справжній класик-реаліст у тому давньому розумінні цього слова, яке психологічно означає для нас неперехідний вододіл між літературою XIX та літературою XX століття, — і вододіл, зрозуміло, не хронологічний, а духовний.

Піранделло і суб’єктивно, і об’єктивно належить двом століттям. Це грандіозна трагічна постать на зламі епох, яка сублімувала в собі етичні й естетичні потужності світобачення класичного реалізму та художню безстрашність XX століття, основним мистецьким законом якого став експеримент. Ці два полюси творчої еволюції письменника відкорегували один одного, створивши дивовижний трагедійний світ Піранделло — світ катастрофічних почуттів і зламаних доль, світ постійної втечі від себе, світ пошуку і втрати себе, світ великої віри, а ще більшої зневіри, — незглибимий і фатальний світ людської душі, яка повстає проти догм і фальші, проти всіх форм несвободи й насилля над собою, котра бунтує проти власної минущості, — знаючи, що прогрáє.

І знову повернемось до біографії, до поворотних її моментів, які значною мірою допомагають зрозуміти загадки творчості цього письменника.

Піранделло — сіцілієць, чиє генетичне коріння формувалось боротьбою за незалежність Італії, — рухом Рісорджіменто, перемогами та поразками гарібальдійців, героїчною етикою епохи народного бунту проти різнонаціональних завойовників, які шматували Італію. 60-і роки XIX століття — період, на який припало народження Піранделло, — завершували епоху Рісорджіменто. На Сіцілії один за одним спалахували повстання. Безпосередніми учасниками цих політичних штормів були близькі родичі Піранделло. Дід письменника по материній лінії Джованні Річчі Грамітто, відомий свого часу адвокат, помер вигнанцем на Мальті, висланий на острів за організацію сіцілійського повстання 1848 року проти Бурбонів, правителів Королівства Обох Сіцілій. Мати Піранделло — Катерина Річчі Грамітто — вишивала для повстанців триколірний республіканський прапор, а Стефано Піранделло — батько письменника — був гарібальдійським солдатом. Розповідають, що в одній з вирішальних битв Рісорджіменто — битві 1862 року при Аспромонте — він врятував життя Гарібальді, затуливши собою визволителя Італії.

Та коли Луїджі Піранделло підростав, ця героїка вже перейшла у вимір пам’яті. А реальністю були розмірені важкі ритми замкнутого і провінційного сіцілійського соціуму. Реальністю був застиглий час, повільна і древня історія, знерухоміла між розпеченими на сонці руїнами давньогрецьких храмів. Реальністю були сірчані копальні в Порто Емпедокле біля Агрідженто, власником яких став батько письменника, сподіваючись побачити в синові свого помічника і спадкоємця.

Душа Піранделло належала цьому дивному магнетичному світу Сіцілії з химерним характером острівного етносу, спіритуалістичним співіснуванням різних пластів історичного часу і різних культур, з космічною розімкненістю простору омитої трьома морями Трінакрії, як називали Сіцілію давні греки. Але він був спадкоємцем не сірчаних копалень, а золотоносних руд культурної пам’яті Сіцілії. Вона завжди поставатиме в його творах — трагічна й парадоксальна, провінційна і космічна, темна і геніальна, реальна й символічна. І по смерті він повернеться на свій Острів. Але напочатку крута траєкторія долі повела його за межі Сіцілії — до Риму.

Спершу Піранделло навчався в Технічному інституті в Агрідженто (тоді ще місто називалось по-сіцілійському: Джірдженті). Далі почав учитися одночасно на юридичному та філологічному факультетах в університеті Палермо, але невдовзі категорично віддав перевагу філологічним студіям і вирішив продовжувати їх у Римському університеті. Та недовго затримався він і в Римі. Фундаментальну освіту Піранделло здобув у Боннському університеті, проживши в Німеччині майже три роки. Це мало значний вплив на його творчість: там відбулося його знайомство із світовою культурою, там він глибоко зайнявся проблемами естетики й питаннями лінгвістики. Там зробив перші літературні кроки, створивши поетичний цикл «Рейнські елегії», написаний під відчутним впливом гетевських «Римських елегій»; там 1891 року захистив дисертацію (німецькою мовою) «Звуки та фонетичні особливості говірок Джірдженті»… Там уперше розімкнувся для нього простір національної культури до вимірів світових.

1893 року Піранделло оселяється в Римі, де знайомиться з культурними колами столиці, співпрацює в літературних журналах. Серед його найближчих друзів — видатний представник веризму Луїджі Капуана, теж сіцілієць, як і Піранделло: у творчості Піранделло ще не раз відгукнеться його глибокий і водночас полемічний зв'язок з італійським варіантом натуралізму — веризмом[2]. Молодий Піранделло продовжує писати вірші (його перша поетична збірка «Радісний біль» вийшла друком 1889 року), де, крім романтичної закоханості, звучать ноти песимізму й дисгармонії зі світом. Але формується він насамперед як прозаїк: 1893 року написаний перший його роман «Вигнанка» (надрукований згодом), наступного року з'являється перша збірка новел «Любов без любові».

Відбуваються зміни і в особистому житті Луїджі: 1894 року молода і гарна Марія Антоньєтта Портолано стає його дружиною. Але це всього-на-всього традиційний і закономірний для того часу та, зокрема, для сіцилійських умов шлюб без любові, зумовлений матеріальними розрахунками батьків. Марія Антоньєтта народить йому трьох дітей: Стефано, який піде шляхом батька і стане досить відомим письменником та комедіографом (щоправда, підписуватиметься псевдонімом Ланді), дочку Льєтту, найвірнішого друга Піранделло, і Фаусто, напрочуд своєрідного й талановитого художника.

Піранделло круто набирає професійну висоту. Одна за одною виходять книги новел, написаних уже рукою майстра: «Недобрі жарти смерті і життя» (1902–1903), «Коли я був божевільний» (1902), «Білі й чорні» (1904). Але його підстерігає недоля: саме в ці роки, коли він почав так інтенсивно працювати, тяжко й невиліковно захворіла його дружина. І це стало бідою всього його життя. То була психічна недуга, яку вона отримала внаслідок раптового емоційного струсу, дізнавшись про повну втрату майна, вкладеного в сірчані копальні батька Піранделло, що потерпів фінансовий крах. Для письменника почалися нестерпні роки: божевільна дружина, постійна грошова скрута, що поглинула всі родинні коштовності й змусила його давати приватні уроки італійської та німецької мов, — словом, кошмар реальності, який дедалі тісніше змикався навколо душі й роботи. Єдиним світлом серед цього кошмару була Марта Абба — талановита актриса, що грала основні жіночі ролі в його п'єсах. Психологічний профіль Марти, її врода, пристрасність і розум прозирають у багатьох героїнях Піранделло. З 1925 року по 1936-й — останній рік життя — Піранделло написав до Марти 560 листів — душа тікала од світу в цій любові, але світ цю душу наздоганяв і повертав її до чадної маячні реальності.

В цей трагічний для Піранделло час директор римського журналу «Нуова Антолоджіа» Джованні Чена запропонував йому надрукувати «якийсь роман»…

За кілька місяців, доглядаючи прикуту до ліжка дружину, Піранделло написав роман «Блаженної пам'яті Маттіа Паскаль». Надрукований кількома подачами в журналі, він мав величезний успіх, був одразу перекладений у Франції та Німеччині й передрукований у найпрестижнішому на той час видавництві братів Тревес у Мілані. Тим часом Піранделло вже працював над новим романом «Старі й молоді».

Робота — каторжна, тяжка, нескінченна (тільки новели його зібрані в п'ятнадцяти томах, а драматичні твори складають тридцять один том під загальною назвою «Оголені маски») — стала основним психологічним пристановищем письменника, його порятунком від драматичних колізій особистої долі та від усе каламутнішої і напруженішої суспільно-політичної атмосфери, що наелектризовувалась не лише в Італії, а й по всій Європі. Починалася довга, на кілька десятиліть, епоха злочинної брехні, суспільних патологій, безцеремонного наступу на людину, — епоха боротьби тоталітарних режимів з людством.

Катастрофічно легко підмінялися поняття, тасувалися факти і події: на Заході й на Сході Європи червоним полиском мінились патетичні мізансцени, поставлені за чорним сценарієм зловісних ідеологій. Історія неухильно йшла до того фатального повороту, за яким почалася кривава оргія канібалів, де паруючі страви у вигляді місива понівечених народів передавалися від одного канібала до іншого — від Муссоліні до Гітлера, від Гітлера до Сталіна і навпаки.

А почала готуватись інфернальна кухня ще в чорному проломі середини 1910-х років. Відмовившись від позиції нейтралітету, Італія вступила в першу світову війну. Для чого? Уряд цинічно і, на жаль, небезпідставно вважав, що цілком досить підкинути народові стереотипний набір псевдопатріотичних лозунгів, аби він став сліпим натовпом, загіпнотизованим офіціозною пропагандою, а відтак здатним лише до виконання абсурдних наказів. І тому уряд закликав «усіх істинних італійців» піти війною на Австро-Угорщину… задля продовження традицій Гарібальді і завершення національного руху за відродження батьківщини — Рісорджіменто! Давній, добре опанований всіма злочинними урядами засіб маніпуляції суспільною свідомістю. А в революційно-мілітаристській лихоманці, яка трусила світом, вже проглядали моторошні форми тотального фашизму, що міг стати страшним і ганебним фіналом великої європейської цивілізації.

Все менш прозорим ставало над Європою повітря і все коротшою ставала для Піранделло дистанція від трагедій і втрат світових до особистісних. 1915 року померла його мати, а з нею для нього пішла в небуття доба істинної героїки, громадянської етики й безкомпромісності, духовної цілісності. Ні гордий дід Піранделло, вмираючи у вигнанні на Мальті, ні донна Катерина, мати Луїджі, вишиваючи республіканський прапор, не могли б собі навіть уявити тих страждань, а надто тих психологічних митарств, які випадуть на долю їхнього сина і внука.

Переживши втрату матері, Піранделло мало не втратив на війні двох своїх юних синів: Стефано і Фаусто чудом лишилися живі. Письменник існує від потрясіння до потрясіння, від втрати до втрати, від розпачу до розпачу.

І все ж таки він працює як одержимий. Кілька десятків новел написано між 1912 та 1918 роками — виходять збірки «Терцети», «Дві маски»; «Пастка», «І завтра, понеділок». 1910-і роки — це також і період народження Піранделло-драматурга, одного з найвидатніших представників сучасного театру, предтечі багатьох його концепцій та естетичних відкриттів.

Тим часом Європу лихоманило все дужче, і ось уже обрій італійської історії заступила похмура кремезна тінь соціаліста Беніто Муссоліні.

[1] Друкується за авторською редакцією.

[2] Веризм (від. італ. vero — істинний, правдивий) — реалістичний напрям в італійській літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. Основні представники: Дж. Верга (основоположник), Л. Капуана, Грація Деледда, Матільда Серао, Ф. Де Роберто, С. Д. Джакомо, Д. Чамполі (до речі, відомий славіст, дослідник, зокрема української літератури) та ін. Веризм сформувався під впливом критичного реалізму і теорії натуралізму Золя, але ряд характерних його особливостей був зумовлений специфікою національного життя Італії після епохи Рісорджіменто та об'єднання країни (1870). Свою мету веристи вбачали у створенні романів із сучасного життя з панорамним зображенням соціальних та духовних конфліктів видозміненого італійського суспільства. Цей напрям сприяв демократизації італійської літератури, але надмірний побутовізм не дав йому змоги вийти за його історичні межі.