Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Повернувшись додому, я застав справжню бійку: відьма наступала на Маргеріту, розмахуючи кулаками, та мужньо відбивалась, а перелякана мама тремтіла і зі сльозами на очах тулилася до другої бабусі, обійнявши її обома руками, наче шукала захисту.

Коли я побачив матусю в такому розпачі, у мене потемніло в очах. Схопив удову Пескаторе за руку і шарпонув щосили, аж вона полетіла сторчака. Однак за якусь мить теща вже підскочила з кулаками до мене, але вдарити не посміла, тільки зарепетувала:

— Геть! Ти і твоя мати — геть звідси! І щоб ноги вашої не було в моєму домі!

— Що таке? — проказав я тремтячим голосом, насилу стримуючи шалений гнів, що розпирав мені груди. — Ану, забирайся геть сама! І негайно. Зникни з-перед очей, бо я за себе не ручуся! Для свого ж добра забирайся геть!

Ромільда зі сльозами й криком скочила з крісла й кинулася в обійми матері:

— Ні! Ти зі мною, мамо! Не залишай мене, не залишай мене тут саму!

Але достойна матуся люто відштовхнула її:

— Ти хотіла його? От і зоставайся зі своїм лайдаком! Я піду сама!

Ясна річ, нікуди вона не пішла.

А через два дні після цього до нас вихором увірвалася тітка Схоластика (я гадаю, побувавши в Маргеріти). Вона хотіла забрати маму до себе.

Ця сцена заслуговує опису.

Вдова Пескаторе того ранку заходилася пекти хліб. Засукала рукави, підіткнула спідницю, щоб не замаститися. Коли вбігла тітка Схоластика, вона навіть бровою не повела — просіювала собі борошно. А тітка й поготів не звернула на неї ніякісінької уваги. Начеб у кімнаті нікого не було, окрім моєї матері, вона звернулася до неї:

— Одягайся скоріше та ходімо! Житимеш у мене. Я казна-що почула. Оце й прийшла по тебе. Мерщій збирайся, де твої речі?

Тітка говорила уривчасто, ніздрі її орлиного носа тремтіли, а очі блискали.

Вдова Пескаторе мовчала.

Просіявши борошно, вона приготувала тісто й почала місити його, аж виляски розлягалися по хаті. Тітка Схоластика лютує, а вдова Пескаторе на кожне її слово — лясь! лясь! Мовби примовляє: «Авжеж! Так! Так! Чом би й ні! Як же інакше!» А тоді пішла та ще й качалку принесла і поклала її поруч, ніби промовисто попереджала: «Ось що я припасла!»

Ліпше б вона цього не робила! Тітка Схоластика підскочила мов ужалена, зірвала зі своїх плечей шаль і жбурнула її матері:

— Бери накинь! Залиш усе і негайно ходімо!

А сама впритул приступила до вдови Пескаторе. Та, остерігаючись нападу, зробила крок назад і загрозливо підняла догори качалку. Тоді тітка Схоластика вхопила обома руками чималий кавалок тіста, кинула його на голову вдові Пескаторе й заходилася кулаками розмазувати по обличчю — ляп! ляп! ляп! — заліпила очі, ніс, щоки, рот, а тісто текло й текло. Тоді вхопила мою матінку за руку й вибігла з нею геть.

А все це окошилося тільки на мені. Вдова Пескаторе, нетямлячись од люті, почала здирати тісто зі свого обличчя, зі склеєного волосся і шпурляти в мене. А я реготав і реготав мов несамовитий. Вона смикала мене за бороду, дряпала мені лице, а тоді гепнулась навзнаки на підлогу і наче здуріла: почала зривати з себе сукню й ошаліло качатись. Моя благовірна в цей час (sit venia verba)[6] блювала і верещала.

__ Ноги! Ноги! — кричав я вдові Пескаторе, що качалася по підлозі. — Пожалійте мене, не показуйте своїх ніг!

І враз мені стало байдуже до всього на світі. Я почав сміятися з себе самого, зі своїх прикрощів і мук. Хто я такий? Блазень! Блазень із неймовірної трагікомедії: моя мати втекла від мене з божевільною тіткою; моя дружина, що… ну, бог з нею; Маріанна Пескаторе качається по підлозі; а я — я не маю шматка хліба на завтра; борода моя в тісті, обличчя подряпане — і по ньому чи то сльози течуть від сміху, чи то кров виступає. Підходжу до дзеркала: течуть сльози та й подряпано мене добряче. А яким напрочуд гарним зробилося тепер моє око! Хоч стій та милуйся ним: з розпачу зиркає бозна-куди вбік. І тоді я побіг з дому. Побіг, твердо поклавши собі за мету не вертатися, поки не знайду засобів, щоб самому утримувати, бодай найскромніше, себе і свою дружину.

Нетямлячись од злості на самого себе за марно втрачені роки, за дурисвітнє байдикування, я збагнув, що ні в кого не знайду співчуття, нікого не зворушу розповіддю про своє нещастя, мене ніхто навіть не зрозуміє. Так мені й треба!

Один тільки чоловік міг пожаліти мене — той, що прибрав до своїх рук усі наші статки. Та наївно було б сподіватися, що Батта Маланья подасть мені руку допомоги після всього, що сталося між нами.

Рятунок прийшов звідти, звідки я його не чекав.

Протинявшись цілісінький день по містечку, під вечір я випадково здибав Поміно, що хотів пройти мимо, вдаючи, ніби не впізнає мене.

— Поміно!

Він знехотя обернувся і став, устромивши очі в землю.

— Чого тобі? — буркнув, не повертаючи голови.

[6] З дозволу сказати (латин.).