Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона й до школи не схотіла нас віддати. Нашим вихователем був такий собі Циркуль. Його справжнє ім’я було чи то Франческо, чи то Джованні дель Чінкве, але всі звали його Циркулем, і він так звик, що й сам себе називав цим прізвиськом. Він був страшенний худорба і неймовірний довгань. Боже мій, він здавався б ще вищим, якби спина його не згиналася під самою потилицею несподіваним невеликим горбиком, а здоровенний борлак снував то вгору, то вниз. Шию він мав, як у обпатраного півня, ніби їй набридло тоненьким паростком гнатися вгору. Циркуль постійно закусував губи, начеб старався затамувати уїдливий смішок, що пробивався на волю. Та всі його зусилля були марні: якщо цьому смішку не вдавалося зірватися зі стиснутих вуст, він глумливо й злісно світився в його очах.

Циркулеві очиці бачили в нашій господі чимало такого, чого не помічали ні мама, ні ми з братом. Однак він мовчав, можливо гадаючи, що його хата скраю, і потайки зловтішався тим, що бачив.

Ми робили з ним усе що хотіли, і він давав нам повну волю, а потім, ніби для чистоти сумління, виказував нас, коли ми найменше цього сподівалися. Наприклад, мати наказала йому повести нас до церкви: надходив Великдень, і ми мусили сповідатися. Після сповіді нам треба було зайти до Маланьї — провідати його хвору дружину. Гарна розвага, що й казати! Отож тільки-но вийшли на вулицю, ми запропонували Циркулю оборудку: ми ставимо йому літр доброго вина, а він дозволяє нам замість церкви та відвідин Маланьї піти до нашого маєтку Стіа — по пташині гнізда! Циркуль згодився. Він був дуже задоволений, потирав руки, очі його блищали. Притьмом випив вино, і ми всі подалися до маєтку. Циркуль гасав, бігав з нами три години, як шаленець, підсобляв нам, лазив з нами по деревах. А ввечері, коли ми прийшли додому і мати спитала, як сповідалися і чи не забули провідати хвору, він з найбезневиннішою міною сказав:

— Ось я вам зараз усе розповім…

І докладно розповів усе, що ми робили.

І хоча ми щоразу мстилися за зраду, ніщо не допомагало. А наша-бо помста була не якимось жартом. Скажімо, я і Берто, знаючи, що Циркуль у чеканні вечері дрімає на скрині в передпокої, тихенько повставали з ліжок, куди для покари нас повкладали раніше, ніж ми звикли, знайшли олив’яну клістирну трубку в дві цалі завдовжки, наповнили її мильною водою з великого тазу з білизною й отак озброєні підкралися нишком до свого кривдника, приставили трубку йому в ніздрю і — фук! Циркуль як не до стелі підскочив!

Про наші успіхи в науках під керівництвом такого наставника здогадатися неважко. Щоправда, не сам Циркуль був у цьому винен. Він все ж таки старався дечого навчити нас, хоч не мав жодного уявлення про те, що таке методи навчання і дисципліна. Йому доводилося день у день вдаватися до хитрощів, аби хоч як-небудь зосередити нашу увагу. Зі мною було йому трохи менше мороки, бо я від природи далеко вразливіший, ніж Берто.

Циркуль мав досить своєрідну ерудицію, потішну й химерну. Він, скажімо, був великий мастак каламбурити, знав фіденціанську і макаронічну, бурлескну і вчену поезію, без упину міг читати напам’ять усілякі тавтограми, ліпограми, крипти, центони і паліндроми — закандзюбисті витвори усіляких віршомазів. Він і сам складав такі жартівливі поезійки.

Пригадую, як він повів нас у Сан-Роккіно до одного пагорка, що мав дивовижну акустику, і ми всі втрьох голосно проказували його «Луну»:

Циркуль змушував нас відгадувати «Загадки-октави» Джуліо Чезаре Кроче, «Загадки-сонети» Монеті та ще якогось пройдисвіта, що мав сміливість сховатися під псевдонімом Катона Утицького. Він попереписував їх чорнилом тютюнової барви на пожовклих аркушиках свого старого зошита.

— Ось послухайте! Уважно послухайте цей вірш Стільяні! Як гарно! Ану, хто відгадає? Слухайте ж:

Я ще й зараз немов бачу, як він декламує — замружений, сяючи від захоплення і ляскаючи пальцями в такт.

Наша мати була певна, що нам цілком досить того, чого навчає нас Циркуль, а слухаючи, як ми декламуємо загадки Кроче або Стільяні, подумувала, либонь, чи й не забагато ми знаємо.

Зате тітка Сколастика після невдачі з улаштуванням другого маминого шлюбу зі своїм улюбленцем Поміно взялася за мене та за Берто. Однак ми анітрохи не піддавалися їй, бо мали надійний захист — ласкаву нашу маму. Це так бісило стару панну, що вона напевне шкуру з нас злупила б, коли б їй випала нагода лишитися з нами наодинці, без свідків.

Одного разу тітка Сколастика, розлючена до нестями, як завжди прожогом вибігала з нашого дому, а я, на лиху годину, попався їй у коридорі. Вона схопила мене за підборіддя, стисла щосили і, нахиляючись до мого обличчя, свердлила поглядом мої очі й шипіла: «Вроддивчик! Вродливчик!» А тоді, якось дивно рохнувши, відіпхнула мене й процідила крізь зуби: «Вилупок собачий!»

Чомусь мені перепадало від неї куди більше, ніж братові, хоч я набагато уважніше ставився до безглуздої Циркулевої науки. Напевне, її дратував безтурботний вираз мого обличчя і великі круглі окуляри, які я мусив носити, щоб виправити одне око, що бозна-чому дивилося кудись убік.

Ті окуляри завдавали мені чимало страждань. Одного дня я викинув їх геть і дозволив своєму окові дивитися, куди йому заманеться. Щиро кажучи, зизоокість не додавала мені вроди, однак я не нарікав. Я пашів здоров’ям, і цього мені було досить.

Десь під вісімнадцять років моє обличчя прикрасила рудувата ще й кучерява борода. Зате мій невеличкий ніс внаслідок цього майже зовсім загубився між широким лобом і тим розкішним бородищем.

Коли б ото кожна людина могла вибирати собі носа до вподоби, носа, котрий пасував би саме їй, або, скажімо, здибавши якогось бідолаху з величезним носом на дрібненькому личку, ти міг сказати: «Ваш ніс мені підходить, я його беру», то, либонь, марудився б я недовго, а враз знайшов би собі те, що треба. Заразом і очі прихопив би якісь інші, а там перемінив би й ще щось. Проте я добре знав, що це неможливо, отож без нарікань змирився з тим, чим наділила мене природа, і більше ніколи не клопотав собі голови.

А Берто, навпаки, гарний і лицем, і тілом, тільки те й знав, що крутитися перед люстром, чепурився без кінця і смітив грішми — на нові краватки, на вишукані парфуми, білизну й наймодніший одяг. Якось мені заманулося покепкувати з нього. Я взяв з його шафи новісінький фрак, елегантний жилет з чорного велюру і циліндр та й подався, ошатно вдягнений, на полювання.

Тим часом Батта Маланья все скаржився мамі на низькі врожаї, що нібито змушує його залазити в борги, аби задовольняти наші надмірні забаганки й утримувати маєтки в належному стані. На це потрібні неабиякі кошти!

— Ще одна рахуба нам на голови! — проголошував управитель замість вітання, заходячи до нас.

Густі тумани геть знищили всі оливки в Дуе Рів’єре, а від філоксери загинули всі наші виноградники в Спероне. Слід посадити американську лозу, якій не страшні хвороби, але це ж знову борги й борги… Батта Маланья порадив продати спочатку Спероне, аби спекатися лихварів, які не давали йому, Маланьї, спокою. Так було продано спершу Спероне, а потім Дуе Рів’єре і Сан Роккіно. Зостався в нас тільки маєток Стіа з водяним млином. Мама боялася, що от-от одержить повідомлення про те, що там попересихали всі джерела і вже немає води.

Ми таки справді багато витрачали, а самі били байдики. Та безперечно й те, що такого ошуканця, як Батта Маланья, навряд чи знайдеш, навіть і всю землю обійшовши. І це найм’якші слова, які можна сказати, зважаючи на ту обставину, що мені довелося породичатися з ним.

Батта Маланья, повсякчас нарікаючи на втрати та витрати, винахідливо діставав усе, чого ми бажали. Але за всім цим достатком і змогою легко вдовольняти будь-яку примху ховалося провалля, яке після материної смерті поглинуло мене одного. Мій братко вчасно врятувався вигідним одруженням.

А моє одруження, навпаки…

— Чи варто розповідати про моє одруження? Як би ви порадили, доне Еліджо?

Дон Еліджо Пеллегрінотто відповідає мені з-під стелі (він перебирає книжки, сидячи на ліхтарниковій драбині):

— А чом би й ні? Розкажіть усе як було. Пристойно… По-доброму.