Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну гаразд! «Синьйор граф прокидався рано, точно о пів на дев’яту… Синьйора графиня одягла лілову сукню з розкішною мережкою біля шиї… Терезіна пухла з голоду… Лукреція знемагала від кохання…» О боже мій милий! Та на біса мені все це? Хіба ми всі не перебуваємо на невидимій дзизі, обпаленій промінням сонця, на скаженій піщинці, яка крутиться, а навіщо, й сама не знає, крутиться без жодної мети, ніби їй просто подобається крутитися, та щоб нам було коли трохи тепліше, а коли холодніше? А десь після шістдесятого чи сімдесятого її оберту ми помираємо, до того ж нерідко з відчуттям, що наше життя — низка мізерних і безглуздих учинків. Коперник, Коперник, а не хто інший, мій любий доне Еліджо, занапастив людство, та ще й без вороття. Тепер ми вже всі помалу позвикали до думки про нашу безмірну нікчемність, про те, що ми з усіма нашими знаннями й відкриттями важимо у Всесвіті менше, ніж ніщо. То яку ж вартість можуть мати розповіді не тільки про наші власні клопоти, а й про загальні лиха? Тепер це історія нікчемних хробаків. Ви читали про невеличку катастрофу на Антільських островах? Не читали? Горопашна Земля, стомившись від безглуздого кружляння зі сваволі цього польського каноніка, трохи розсердилася та й вивергнула якусь дещицю вогню одним із своїх численних ротів. Бозна-чого розлилась ота жовч. Може, через людську глупоту, бо й справді люди стали тепер такі зануди, як ніколи. Отож кілька тисяч хробаків спеклося. І що ж? Житимем, як і жили. Хто про них згадає?

Дон Еліджо Пеллегрінотто зауважив мені, що хай би як нещадно ми намагалися знищити, розтрощити ілюзії, створені мудрою природою для нашого блага, це нам не до снаги. На щастя, люди забудькуваті.

Це правда. В ті ночі, що, згідно з календарем, мають бути місячними, наш муніципалітет не засвічує ліхтарів, і ми частенько — хмарної години — сидимо в темряві.

Хіба ж це не доводить ось що: в глибині душі ми й досі віримо, ніби місяць сходить на небі лиш на те, щоб світити нам уночі, як сонце світить удень, а зорі — щоб тішити нас чудовим видовищем? Саме так. Нам дуже часто хочеться забути, що ми — наймізерніші атоми і не маємо жодних підстав шанувати й цінувати одне одного, бо ми здатні перегризтися за якийсь клаптик землі і потерпаємо за такий дріб’язок, що самим стало б соромно, якби могли глянути на себе збоку й осягнути, хто ми є насправді.

І все ж таки (попри ці зауваги) я насмілююсь розповісти історію свого життя, бо вона незвичайна. Не буду широко розводитись, а розповім якомога коротше і лише про те, що вважаю за потрібне.

Звичайно, деякі факти не прикрасять мене, але зараз я живу за таких виняткових умов, що ніби стою поза життям, отож дозволю собі махнути на все рукою і не церемонитися.

Отож послухайте.

3. Дім і кріт

Я занадто поспішив, сказавши, що знав свого батька. Я його не знав. Мені було чотири з половиною роки, коли він помер. Поплив своїм кораблем на Корсіку в торгових справах та вже й не вернувся додому. Він помер там за три дні від злоякісної лихоманки, маючи з роду тридцять вісім років. Залишив чималий статок дружині та двом синам — Маттіа (яким був я і колись знову стану) та Роберто, на два роки старшому за мене.

Дехто з місцевих старожитців подейкує, ніби велике батькове багатство має, делікатно кажучи, таємниче походження (та тепер воно вже не кине найменшої тіні на покійного, бо цілком перейшло до інших рук).

Кажуть, буцімто батько здобув його в Марселі, обмахлявши в карти капітана англійського торговельного судна. Той невдаха просадив усі гроші, які були при ньому (певне, кругленьку суму), та ще й програв кілька тонн сірки, яку з далекої Сіцілії віз для одного ліверпульського купця, що найняв пароплав. Бачте, навіть це знають! А ім’я? Така дрібничка нікого не обходить. Безталанний англієць знявся з якоря, заплив у відкрите море та й утопився з відчаю. Тож по прибутті в Ліверпуль корабель полегшав і на вагу капітана. А зажиток мого батька обтяжували заздрощі його краян.

Ми володіли землею і будинками. Мій батько, людина завзята й діловита, не вів своїх комерційних справ в одному місці, а мандрував на легкому трищогловому вітрильнику по всіх усюдах, закуповуючи найрізноманітніші товари і вигідно перепродуючи їх. При цьому він не спокушався великими й ризикованими оборудками, а вкладав капітали в земельні ділянки й будинки тут, у рідному містечку, де сподівався любісінько жити собі з дружиною й дітьми, тішачись достатком, здобутим так нелегко.

Спочатку він купив ділянку землі — Дує Рів’єре з буйно-зеленими оливами й пишними шовковицями, потім маєток Стіа, через який протікав повноводий потічок (батько не забарився побудувати на ньому млин); тоді все узвишшя Спероне, найкращі виноградники в наших краях, і, нарешті, Сан-Роккіно, де він побудував розкішну віллу. У містечку, крім будинку, в якому ми жили, нам належало ще два інших, а також великий склад, що його тепер обладнали під корабельню.

Нагла батькова смерть зруйнувала нас. Моя мати, неспроможна сама порядкувати спадком, мусила довіритись чоловікові, котрому батько зробив стільки добра, що його суспільне становище геть змінилось. Отож той чоловік мав би з самої лише вдячності до свого благодійника опікуватися його осиротілою родиною. Це не вимагало б від нього ніяких жертв, хіба що трохи чесності й старанності.

Свята жінка моя мати! Тиха й сором’язлива від природи, не знала вона ні життя, ні людей, була наївна й довірлива, мов дитина. Говорила гугняво і так само сміялася, хоча щоразу, ніби соромлячись свого сміху, стуляла губи. Дуже тендітна, вона після батькової смерті почала нездужати, але ніколи не нарікала на свої хворощі. Може, гадала, що їй треба було померти з горя, і дякувала богові за те, що він заради малолітніх дітей тримає її, таку хирну та немічну, на цьому світі.

До нас вона почувала майже хворобливу ніжність, трепетну й бентежну. Мати хотіла, щоб ми й на крок не відходили від неї, наче боялася втратити нас назавжди. Як траплялося котрому відлучитися бодай на хвильку, вона відразу непокоїлась і посилала служниць на розшуки.

Вона сліпо корилася чоловікові, а овдовівши, відчула себе пропащою в цьому світі. Тепер мати виходила з дому лише в неділю вранці — йшла до найближчої церкви на утреню в супроводі двох старих служниць, з котрими поводилася, як з близькими родичками.

У великому нашому будинку тільки три кімнати були відведені під помешкання, а в інших, які абияк доглядали слуги, ми з Робертіно пустували.

Спорохнявілі старовинні меблі й збляклі фіранки в цих кімнатах ширили затхлість, властиву старожитнім речам і подібну до подиху іншої доби. Я пригадую, що не раз уважно роззирався довкола, вражений і спантеличений німою нерухомістю цих предметів, які стільки літ простояли без руху, без життя.

Подеколи маму навідували родичі. Найчастіше приходила до нас батькова рідна сестра, гордовита стара панна з тхорячими очицями на смаглявому обличчі. Звали її Сколастикою. Вдачі була тітка Сколастика норовистої та сварливої, отож довго в нас не затримувалась, бо тільки-но зачне бесіду, як уже й розпалиться до нестями і вибіжить геть, ні з ким не попрощавшися. У дитинстві я дуже боявся її і прикипав до неї поглядом, коли тітка, мов знавісніла, тупала ногою по підлозі і кричала на маму:

— Чуєш? Під мостинами яма! То кріт! Кріт!

Тітка Сколастика натякала на нашого управителя Маланью, що потай копав яму в нас під ногами. Тітка Сколастика хотіла (я довідався про це пізніше), щоб мама неодмінно вдруге вийшла заміж. Як правило, зовицям такі думки голови не сушать, і вони подібних порад своїм овдовілим невісткам не дають. Але в тітки Сколастики було загострене почуття справедливості і, певне, через нього, а не від надмірної любові до нас, не могла вона байдуже спостерігати, як липкорукий чоловік обкрадає сім'ю її покійного брата. Бачачи цілковиту материну непрактичність і безпорадність, тітка не знаходила іншої ради, як знову віддати мою маму заміж. Вона й нареченого їй підшукала — доброчесного синьйора на ім’я Джероламо Поміно.

Синьйор Поміно був удівцем і сам виховував свого єдиного сина, котрий живе-поживає і досі. Його також звуть Джероламо, він мій найкращий друг, навіть більше ніж друг, як ви це зрозумієте згодом. Ще змалку він приходив до нас разом з батьком і доводив до розпачу мене і мого брата Берто. Батько його замолоду довго домагався руки тітки Сколастики, але та й чути не хотіла про нього, як, до речі, не хотіла і нікого іншого, і не тому, що від природи не здатна була кохати, а тому, як вона сама призналася, що навіть думка про можливу зраду коханого могла призвести її до злочину, до смертовбивства. Всі чоловіки, на її думку, були брехуни, облесники й шахраї. І Поміно також? Ні. Поміно не такий. Та занадто пізно вона в цьому впевнилася. За кожним чоловіком, який сватався до неї, а потім одружувався з іншою, водилися бодай маленькі грішки, чому Сколастика безтямно раділа. Поміно ж був чистий: сердегою потурала, як хотіла, його дружина.

Чому ж тоді Схоластика не збиралася вийти за нього заміж тепер? А тому, бачте, що він удівець! Він же належав іншій жінці, ану ж коли-не-коли та й згадає небіжку. А потім… Авжеж, це за п’ять миль видно, попри всю його сором’язливість, горопашний синьйор Поміно закоханий, безтямно закоханий, самі знаєте в кого!..

Ясна річ, моя мати не могла погодитись на це одруження. Воно здавалося їй справдешнім блюзнірством. До того ж і не вірила, що тітка Схоластика наполягає серйозно. Мати сміялася своїм неповторним сміхом з гнівних спалахів зовиці і ремствувань бідолашного Поміно, який був присутній майже при всіх тих суперечках і якого стара діва розхвалювала до небес. Скільки разів він вигукував, соваючись на стільці, як на ложі тортур:

— О боже мій милостивий!

Цей охайний чоловічок з ласкавими голубими очима мав одну слабинку: він пудрився і, як мені здається, навіть підрум’янював щоки.

Синьйор Поміно пишався тим, що в нього до похилого віку зберігся чуб, якого він дбайливо підпушував і чепурив.

Невідомо, як пішли б наші справи, коли б мама, хоч не заради себе, а задля нашого з братом майбутнього, послухалася тітки Схоластики й одружилася з синьйором Поміно. Певне одне: гірше, ніж при цьому кротові Маланьї, нам би не стало.

Коли ми з Берто підросли, більша частина батькових статків уже зникла. Аби ми врятували з пазурів хапуги бодай рештки, це дозволило б нам жити якщо вже не розкошуючи, то принаймні безбідно. Але ми били байдики і за холодну воду не бралися, живучи й дорослими так, як нас мати привчила змалку.