Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Красти він усе ж таки не облишив.

Я знаю, що Батта Маланья жадав усім серцем стати батьком і з нетерпінням чекав, коли ж нарешті дружина порадує його, народивши дитину, і таким чином віддячить за нескінченні прикрощі, яких доводиться зазнавати від неї. Тоді злодійство мало б мету, виправдання: чого, мовляв, заради діток не зробиш!

А синьйора Гуендаліна щодень хиріла та всихала, і Маланья не смів навіть заїкнутися їй про свою заповітну мрію. Ану ж вона від природи безплідна! Та й поза всім з недужою слід поводитись обачно: не доведи господи, ще помре від пологів… Окрім того, вона навряд чи й доносить дитину — це великий ризик.

Отож Батта Маланья примирився зі своєю бездітністю.

Та чи справді щиро? Хай там як, а по смерті синьйори Гуендаліни він цього явно не показував. Щоправда, оплакував її, та ще й як гірко, як ревно! І згадував вельми поштиво. Він навіть не побажав узяти на її місце іншу синьйору — авжеж, не побажав, хоч міг би: адже зробився не тільки гладким, ще й дуже багатим, — а одружився з молодою донькою сільського орендаря — меткою дівчиною, здоровою і веселою. Може, він і поквапився трохи з тим весіллям, але ж маємо зважити на те, що Батта Маланья був уже далеко не юнаком, отож не міг довго зволікати.

Оливу, доньку П’єтро Сальвоні, нашого орендаря з Дуе Рів’єре, я знав іще дівчинкою.

Завдяки їй у моєї сердешної матері зблиснула надія, що я нарешті вже схаменувся і набув смаку до сільського життя. Материній радості не була меж. Та на лиху годину якогось дня злюща тітка Сколастика відкрила їй очі:

— Чи тобі вже повилазило? Хіба не бачиш, дурноверха, що він учащає в Дуе Рів’єре?

— Атож. Ходить туди оливки збирати.

— Одну оливку, одну-єдину, пришелепувата!

Тоді мама завдала мені доброї прочуханки. Ти, каже, смертельний гріх на душу візьмеш, коли намислив бідну дівчину з пуття збити!

Однак мені таке не загрожувало. Олива була доброчесна дівчина, доброчесна аж занадто, бо дуже добре знала, якої шкоди заживе собі, піддавшись на чоловічі вмовляння. А це позбавило її лицемірної сором’язливості. Вона поводилась вільно й невимушено.

Як вона сміялася! Її вуста — то дві вишні. А які зубки!

Та не вдалося мені з тих вуст ані поцілуночка зірвати. А гострі білі зубки Олива пускала в хід, коли я обіймав її і казав, що не відпущу, поки не дозволить поцілувати бодай у коси.

І більш нічого.

А тепер оця дівчина, така гарна й свіжа, стала дружиною Батти МаланьїІ А що вдієш? У кого вистачить мужності відмовитись від багатства? Оливі було достеменно відомо, яким багатієм зробився Батта Маланья. Отож у розмовах зі мною вона часто глузувала з підтоптаного вдівця, а тоді взяла та й вийшла за нього заміж — на статки його поласилась.

Минув рік після весілля, минув другий, а дітей у них все нема та й нема.

Маланья анітрохи не сумнівався, що в бездітності його першого шлюбу винна була тільки синьйора Гуендаліна — або через її безплідність, або через нескінченні недуги. Йому ніколи й на думку не спало, що причиною їхнього подружнього нещастя міг бути він сам. І він почав зганяти злість на Оливі. Повсякдень набридав їй:

— Нічого?

— Нічого.

Переждав Маланья ще один рік, третій: намарно. Тоді він заходився на всі заставки шпетити дружину, а, втративши останню надію, вже й відверто глумився з неї. Кричав, що вона обдурила його своїм квітучим виглядом, безсовісно обдурила. Що, мовляв, тільки бажання мати дитину змусило його взяти просту дівку на місце справдешньої синьйори. Коли б не це палке бажання, він довіку не зневажив би пам'яті синьйори Гуендаліни цим принизливим одруженням!

Бідолашна Олива не знала, що йому відповідати. Вона часто прибігала до моєї матері поплакатись та поради спитати. Мама втішала її добрим словом та обнадіювала, адже Олива зовсім молода.

— Вам двадцять?

— Двадцять два…

То чого ж у розпач впадати? Скільки буває випадків, що діти народжуються через десять, а то й через п'ятнадцять років після весілля.

Через п'ятнадцять? Але ж Маланья вже старий, і якщо…

Олива ще на першому році заміжжя збагнула, — як би це сказати? — ну, що не її вина, а чоловікова. Та він і заїкнутися про це не дозволяв! Раз так, чому б не спробувати? Але ж, виходячи заміж, Олива присягала на вірність, і тепер не хотіла порушувати її — краще бути чесною заради власного спокою.

Звідки мені про все це відомо? Та з перших вуст! Я ж казав, що Олива частенько прибігала до моєї матері шукати розради. Казав і про те, що знав її ще дівчинкою. Ну, а побачивши, як допікає їй Маланья, як вона плаче від нахабних причіпок того підстаркуватого дурня, я… Хіба треба все доказувати до кінця? Я отримав відкоша, та й годі.

Довго я не страждав, бо мав собі вдосталь розваг. У моїй голові роїлося (чи мені здавалося, що роїся, — власне, це одне й те саме) багато різних думок. Та ще й грошенята водилися, а з ними, як відомо, до такого додумаєшся, що аж самому дивно.

Пускати на вітер гроші допомагав мені Поміно Джероламо Другий, бо сам він, завдяки мудрій батьковій скупості, завжди сидів на бобах.