Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як же можна по-доброму? Ви ж знаєте…

Дон Еліджо сміється, і колишня капличка відповідає йому луною. Пересміявшись, старий радить мені:

— На вашому місці, синьйоре Паскаль, я взяв би та й прочитав якусь новелу Боккаччо або Банделло. Задля стилю, задля колориту…

Який там стиль, доне Еліджо. Ху! Викладу все, що і як заманеться.

Ну ж бо, сміливо вперед!

4. А було це так

Одного разу на полюванні я з неабияким подивом зупинився перед копичкою сіна, з якої стирчала палиця з навішеним на неї горщиком. Мене пойняло незвичне хвилювання, я закляк на місці й сказав:

— Знаю тебе, знаю…

А тоді раптом вигукнув:

— Ти — Батта Маланья!

На землі біля копички лежали вила, і я мов несамовитий схопив їх і ну щосили штрикати в сіно. Горщик мало не впав. Коли я спинився, щоб звести дух, і глянув на копичку, мене сміх розібрав: викапаний Батта Маланья, коли ото сопучи й витираючи піт, збиває капелюх набакир!

У Батти Маланьї все якось ковзало: по його довгастому обличчю ковзали очі й брови, ковзав ніс над недоладними вусами й підборіддям, ковзали плечі, ковзало пухке черево, що звисало майже до самої землі, бо кравець, бачачи, як воно колишеться над товстенькими ніжками, мусив пошити найшироченніші штани, і здалеку здавалося, ніби замість штанів на Маланьї довгополий сурдут.

Як чоловік з отаким лицем і таким черевом міг бути затятим злодієм, я не годен збагнути й досі. Адже й злодії, здається мені, повинні мати якусь подобу, а то ж опудало, та й годі. Не ходить, а, заклавши руки за спину, спроквола човгає ногами, поколихує черевом… Не говорить, а вичавлює з себе м’якенькі звуки, наче нявкає. Якщо була в нього хоч крихта совісті, то як він примудрявся мирити її з постійними крадіжками, добре знаючи, що занапащає нас?

Як я вже казав, виправдовуватись перед нами потреби він не мав. Ну, а для себе самого повинен же був знайти якусь причину, бодай вибачення? Чи, може, бідолаха крав лише задля розваги?

Батта Маланья зробив помилку, узявши собі дружину шляхетного роду, тоді як сам походив з низів, і тепер потерпав від її сваволі та гордування — вона була з тих, що вимагають шани до себе. Вийшла б та жінка заміж за рівню, то, либонь, отак би не комизилась. А Маланьї вона повсякчас нагадувала про своє походження і не минала найменшої нагоди, аби сказати, що в її родині ведеться отак і отак. І Батта Маланья, аби скидатися на синьйора, слухняно робив так, як вимагала дружина. Але це йому дорого коштувало! Сім потів з нього лилося, а пуття ніякого.

Та ще й незабаром по весіллі синьйора Гуендаліна тяжко захворіла. Зцілитися від тої недуги вона могла лише ціною непосильної для неї жертви: мусила відмовитись від багатьох смаковитих страв, улюблених пиріжків з трюфелями, а надто від вина. Ясна річ, синьйора багато не пила, вона ж бо шляхетного роду, але їй не слід було й губи вмочати у вино.

Коли ми з Берто були ще хлопчаками, нас іноді запрошували до Маланьї на обід. Що вже ми попотішилися, слухаючи, як він навчав свою дружину здержливості, прохав не їсти того, що може їй зашкодити, — наче проповідь казав, — а сам тим часом аж приплямкував од задоволення, поїдаючи найсмачніші страви.

— Ніяк не можу втямити, — промовляв Батта Маланья, — чому задля миттєвого вдоволення, котре відчуваєш, ковтаючи, скажімо, оцей шматочок (і він ковтав шматок), людина сама себе прирікає на цілоденні муки? Ну що тут особливо смачного? Коли б я піддався такій спокусі, то безумовно вважав би себе приниженим у власних очах. Розіно! — (він підкликував служницю) — А дай-но мені ще трішки! Ото смаковитий майонез!

— Ма-йо-не-е-з?! — аж стогнала обурена синьйора. — Припини це неподобство! Ти побачиш, бог покарає тебе — відчуєш на собі, що таке хворий шлунок! Отоді навчишся бути уважнішим до дружини!

— Як, Гуендаліно! Хіба я не уважний до тебе? — вигукував Маланья, підливаючи собі вина.

Синьйора, не тямлячись від гніву, зривалася з місця, вихоплювала з його рук склянку і вихлюпувала вино за вікно.

— Ну, навіщо ти так? — жалібно питав Маланья.

А вона:

— Бо це для мене отрута! Бачиш, я й собі налила ковточок? Так от, візьми і вилий його за вікно, як я зробила, ясно?

Ображено всміхаючись, він поглядав то на Берто, то на мене, то на склянку, то на вікно і врешті промовляв:

— О боже, ну ти ж не дитина! Щоб я силоміць?.. Е ні, люба, ти сама мусиш усвідомити… Сама приборкай бажання…

— Та як же?! — кричала Гуендаліна. — Як я можу стриматись, коли в мене повсякчас перед очима спокуса! Ти навмисне п’єш, аби роздражнити мене. Ти смакуєш, прицмокуєш, розглядаєш вино на світло, милуєшся ним. Іди геть, я тобі кажу! Інший би чоловік, щоб не мучити дружину…

Маланья пристав на ту умову і вже не пив вина, аби подати дружині взірець здержливості, щоб і їй не кортіло.

А сам ще завзятіше крав. Як же інакше! Мусив же чоловік якесь діло порати!

Та трохи перегодом він спостеріг, що синьйора Гуендаліна нишком попиває. Виходило так, ніби вино їй і не шкодило, аби тільки чоловік не бачив! А раз таке діло, то й Маланья запив, однак не вдома, щоб не дратувати її.