Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В колізіях суто особистісних, у заплутаних шляхах індивідуальності, серед реальних проблем і проблем ефемерних найвиразніше проступає насамперед «дезінтеграція суспільної реальності» (У. Маріані) — а відтак і розщеплення індивідуальності, її одночасна приналежність до різних уламків дезінтегрованої реальності. Душа людська безпомилково відчуває цю дезінтеграцію, однак безсила їй протистояти. І неподоланний — і знову ж таки суто піранделлівський — парадокс у тому, що шлях людини до самої себе чи до інших неминуче обертається катастрофічним відчуженням і від інших, і від себе самої. А справжня зустріч, хай ненадовго, але все-таки зустріч, можлива лише в нещасті: так горбата Клементина і божевільний юнак на мить зустрінуться очима кожен у своєму горі («Три думки горбатої»). Якби їм не нещастя, вони б і не побачили одне одного, — горе, тільки горе є істинним виміром, істинним простором для зустрічі людських душ, а значить, і єдино можливим простором взаєморозуміння, доброти й любові.

Цілком природно, відтак, що герої Піранделло перебувають у постійному непримиренному конфлікті з життям. Їхнє власне життя — не об’єктивне тривання в часі і не суб’єктивна духовна та біологічна данність. Життя для них — це всюдисутній ворог з невиразними контурами, а тому ще страшніший і цілковито нездоланний. Бунт героя в культурі XIX століття — це повстання особистості, готової заради свободи піти на смерть. Герої Піранделло — теж всуціль бунтарі. Недарма ж його драматургію критики називають «театром Бунту». Але бунт героїв Піранделло — це вже сама їхня смерть, але смерть не як один з можливих фіналів повстання, а як свідомий вибір саме такого фіналу. Фактично смерть і є усвідомлюваною ціною свободи. Вона — єдиний порятунок від вимушеного і вимученого життя — того театру абсурду без антракту, приреченим персонажем якого примусили стати людину. Смерть і тільки смерть дає змогу відновити людську гідність, відокремити суть від ілюзій, істинні вартості — від примарних. Так, не переживши болю й приниження, накладуть на себе руки Елеонора («Чорний шаль») і Раффаелла Озімо («В самісіньке серце»). Несподівано і дико уб’є себе Канделора з однойменної новели. Загине, свідомо зробивши свій смертний вибір, Лука Фаціо («Дурень»). Бунт синьйора Беллуки — це раптова і вочевидь смертельна його хвороба, до якої він ішов також свідомо («Посвист поїзда»). І юний Чезаріно витримає все горе, що випало йому на долю, але не витримає одного — зазіхання на внутрішній простір своєї особистості, на сокровенний, але такий ламкий і беззахисний храм духовного буття, що його він самотужки вибудував; і він утече від цієї безцеремонної агресивної реальності — в смерть («У тиші»). Це — екзистенціальне розв’язання сюжету: лише на грані останнього випробування людина стає собою, повертає собі відібрану в неї свободу і гідність. Але чисто по-людському це може бути запізно, бо здійсниться лише в останньому акті драми людського буття.

Незважаючи на реалістичність письма Піранделло, «внутрішній», невербалізований, не втілений у слові сюжет у його творах завжди глибший від «зовнішнього», написаного. Тому його твори — не портрет кризи певного, скажімо, класу чи соціального типу, а грандіозний і, врешті, достатньо песимістичний портрет екзистенціальної кризи сучасної людини.

Піранделло був фактично одним із предтеч екзистенціалізму, а відтак і театру абсурду. В його творчості можна знайти прямі паралелі з ідеями Хайдеггера, Марселя, Сартра, Аббаньяно. Екзистенціальне насамперед його розуміння свободи і смерті, трагічної нерозривності цих понять.

За історичним часом ніби й не дуже близько, а за культурно-психологічним часом зовсім поруч постають герої Піранделло з героями Сартра і Камю. Герої Сартра і Камю, які усвідомлюють абсурдність життя, генетично починаються з того сліпого болю прозріння, небажання бачити правду і водночас неможливості її не бачити, які є внутрішньою драмою героїв Піранделло.

Анатомічним аналізом цієї драми став роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль». Написаний ще 1904 року, він уже виразно був побудований з тих цеглин, з яких лише через кілька десятиліть почне зводитись складна і трагічна будова екзистенціалізму.

Розмова у романі ведеться від першої особи, і це дає змогу письменникові крок за кроком проаналізувати драму розкладу новочасної людської свідомості. Маттіа Паскаль — це розпач власного «я», котре страждає від жорстокої фатальної запрограмованості своєї долі і водночас від невизначеності власної ролі, місця, вибору в цьому бутті. Чим конкретніше в реальних своїх проявах буття, тим загадковіша й ірреальніша відповідь на питання: то хто ж я насправді?

Перша спроба відповісти на це запитання відразу руйнує ілюзорну врівноваженість реальності. Події починають переганяти одна одну, вибудовуючись в алогічний ряд, у якому цілковито втрачена схема причинно-наслідкового зв’язку.

Маттіа Паскаль тікає з обридлого дому, від буднів, від гніту провінційного повсякдення, щоб, нарешті, бути «кимось», а не покірливою безликою істотою, хранителем старої бібліотеки з віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей. Випадок закине його в Монте-Карло, випадок подарує йому помилкову інформацію про самогубство гравця в рулетку, а разом з тим — і шанс стати, нарешті, не собою, а — «кимось», «іншим», інакшим. Адже можна одягти маску «іншого» — і перед людиною відкриється незмірний простір втечі. Це і є простір (ілюзія!), де, здається, можна стати «кимось», можна стати «іншим»… І де, врешті, можна стати ніким.

Бо щоб стати «кимось», треба реально стати «іншим». Але ж власної енергії не вистачає навіть для того, щоб бути собою, — і це теж характерна ознака нового часу і нового героя — героя XX ст.: нестабільні й суперечливі його ідеї і прагнення, зв’язки його зі світом неврівноважені, а потужна деміургічна, креативна сила особистості втрачена, можливо, й безповоротно. Деміургом стає випадок — так само непевний, алогічний і непрогнозований, — і як тут не згадати похмуре пророцтво даного явища в поезії Малларме, де людська доля ввіряється знаменитому «un coup de dés», кидку гральних костей? Щоб стати собою, Паскалю потрібен «інший» у собі. І зав'язується нерозв’язний конфлікт: він хоче «самості» не випадкової, а визначеної, вибраної свідомо, але ж «інший» у ньому — лише випадкова комбінація випадкових деталей і збігів. Так, новим його іменем стає випадкове поєднання випадково почутих імен: імені римського імператора Адріана та прізвища відомого історика й культуролога Камілло Де Меїса. І маска назвала себе Адріаном Меїсом. Маска ще захоче змінити свою зовнішність — аби втекти остаточно. Але їй не вдасться, бо насправді це маска «оголена», ілюзорна. Замість того, щоб принести героєві свободу, вона виявляє цілковиту й остаточну ілюзорність цієї свободи.

Найстрашніше ж у цьому — смерть самоцінної, в параметрах ренесансного коду культури, особистості. Можливість одягати і міняти маски означає замінюваність, необов’язковість конкретного індивідууму, а отже, конкретного духовного світу як простору зустрічі минулого з майбутнім, як творчого космосу, здатного до відкриття і розгортання щораз нових і невичерпних духовних потенцій людини. Тяжко й безжально передбачав Піранделло подальші «концепції» замінюваності й необов’язковості — і то не тільки окремих людей, а «окремих» десятків мільйонів людей, і цілих народів, і їхніх мов, і їхніх культур. Лише з втратою особистості, а значить, свідомості і волі, етики й відповідальності могла початись вакханалія тоталітаризму.

Герой Піранделло — і не герой, а «тінь власної тіні». І так само життя стає імітацією життя, інерційною послідовністю нових обманів та ілюзій. Випадкове імператорське ім’я зустрінеться з непридуманим іменем Адріани, дочки старого Ансельмо, в домі якого сподівався знайти собі притулок Маттіа. Дівчина закохається — і загине. Загине, бо йому не вистачить душі на цю любов. Бо він пустка. Порожнеча. Він уже неживий. Він — маска. І він знає це, бо й сам каже про себе, що вже навіки викинутий із життя без жодної можливості повернутися в нього. От і стане йому духовної енергії лише на те, щоб сфальшувати друге своє самогубство і… повернутися назад у своє нудне провінційне містечко. А містечко живе, як і жило, і ані така ризикована втеча, ані карколомні метаморфози героя нічого не зрушили в цьому застиглому омертвілому світі. Хіба що дружина Маттіа, вважаючи себе вдовою, вдруге вийшла заміж. За іншого, має іншу сім'ю, — але це просто інша маска. От тільки місце Паскаля в бібліотеці залишилось незмінним — бо нікому воно не потрібне. Можна було й не виїжджати. Бо навіть перетворившись на власну тінь, Маттіа Паскаль не зміг втекти від себе: це тінь тікала від тіні, наздоганяючи сама себе і зливаючись із власною неіснуючою, беззмістовною і безтілесною суттю. І все, що залишилось героєві після його такої трудної, але марної втечі, — збагатити ту ж саму бібліотеку з тим же самим віковічним пилом на книгах та біганиною сірих мишей не чим, а власними ж мемуарами «двічі померлого»…

І хто ж у такому разі його «я»? Ніхто. «Я… блаженної пам’яті Маттіа Паскаль».

Отже, пошук свободи для сучасної людини неминуче обертається смертю. Ця людина приречена на несвободу. І смерть тут навіть не ціна свободи. Тут сама свобода — одинока й пустельно безбережна, як сама смерть… Живому доведеться примиритись із власним небуттям.

Від античності й до кінця XIX століття людина вимірювалася своєю здатністю кинути виклик часові й виклик самій собі. Поріг XX століття переступила вже лиш тінь особистості. Так, вона ще тікатиме, аби віднайти себе, повернути собі себе, свою вроджену споконвічну сутність. Але все марно. Марна втеча, та найголовніше — марні пошуки себе: так від «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаля» простягнеться нить до фільму Мікеланджело Антоніоні «Професія: репортер», песимістичного репортажу приреченої на невдачу втечі сучасної людини. Але навіть у Піранделло особистість вирушала в цей шлях, принаймні ще хоч прагнучи себе знайти.

В сучасній же культурі психологічний поштовх до втечі — не пошуки себе, а, навпаки, намагання втекти від необхідності себе шукати, адже результати цих пошуків не дають більше надій. Життя у пошуках втраченої свободи — не життя, бо свобода ця втрачена остаточно.

Надію Піранделло, хай ілюзорну, з безнадією сучасної культури пов’язує між собою трагічний скепсис і сумнів театру абсурду, в якому життя цілковито втратило смисл, і логіку, і потрібність. Надто швидко в передвоєнні десятиліття втратили сенс і універсум, і саме буття. Наступний крок людини XX століття виявився кроком у порожнечі — і це був «Чужий» Камю.

Відомий італійський поет і критик Руджеро Якоббі назвав роман Піранделло «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль» «зразковим романом сучасної тривоги». Однак тривога письменника — то була тривога не пасивної жертви доби. Піранделло — не продукт епохи. Він є одним з її творців і пророків, який з самого початку зрозумів, що основна драма нашої доби — це драма відчуження, крах всієї системи зв’язків людини з соціумом і соціуму — з космосом. Необхідність глибокого та безкомпромісного самоусвідомлення ця людина відчула як імперативну внутрішню етичну потребу, але разом з тим навіть розуміння цього є драмою, бо надто незглибимим і трагічним виявилось це самоусвідомлення саме тоді, коли життя підійшло до того краю, де ще незнані катастрофи дихають вогненною пусткою трагічних біблійних пророцтв…

Так, Хаосом був XX вік, — був, тому що історично, демографічно і духовно, як вважають деякі західні дослідники, наше століття вже закінчилось, вичерпало себе ще в кінці 1970-х. Так, XX вік був Хаосом. Але Піранделло не був жертвою Хаосу, — бо став його режисером. Він знав про це. Але висловився так стримано, сумно й непатетично: «Я прожив життя, — сказав він, — багате лише на духовну енергію та почуття, тільки задля того, щоб сказати людям кілька слів. Я почуваю себе просто людиною на землі…»[4]

Луїджі Піранделло — світової слави письменник, Луїджі Піранделло — академік, Луїджі Піранделло — Нобелівський лауреат — зробив в умовах фашистського режиму останню спробу залишитись «просто людиною на землі». Це означало останню втечу. Це означало — смерть.

Він заповів поховати себе тихо, без розголосу. Хай зустрінуть мовчанням мою смерть, написав він у заповіті. Хай не буде ні квітів, ні свічок. Найпростіший віз, як для бідних. Ніхто щоб не їхав за мною. Ні родичі, ні друзі. Катафалк, кінь, візник — і все. Спаліть моє тіло й розвійте його на вітрі — аби нічого не лишилось. Якщо ж це неможливо, то прах мій в урні відвезіть на Сіцілію і поховайте в землі під нетесаним каменем у селі Джірдженті, де я народився…

Це було повернення до себе. Істинне й остаточне.

Заповіт його виконали. Випадкові люди, що супроводили його прах, грали в карти на домовині.

Скульптор Маріно Мадзакураті знайшов камінь, великий нетесаний сіцілійський камінь, — такий, як просив Піранделло.

І поховали його там, де він народився, де — як писав Піранделло, — одної червневої ночі «я впав, ніби світлячок, під велику самотню пінію в селі сарацинських олив, що зависла на краю урвища з голубої глини над африканським морем…»

Африканське море шумить, як і шуміло. А стара пінія спалена суворим вітром сірокко й закіптюжена димом з фабрик Порто Емпедокле.

Поруч — будинок Піранделло, але туди не хочеться заходити, — там музей і там живуть нащадки. А з могили видно круговерть злитого воєдино моря і неба — блакитне провалля вічності.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль

Роман

1. Засновок

[4] Corrado S. Pirandello, uomo sulla terra // Pirandello in America. — Roma, 1988. — P. 45.