Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Доведеться, — зітхнув він.

— Ой, глянь, там пшеничне поле! — Я тичу пальцем у бік лісопосадки, яка тягнеться ліворуч за кафе.

— Де?

— Там, за посадкою, — белькочу я. — Там мають рости волошки. Поки ти поратимешся з колесом, я збігаю зберу букет, а заразом сходжу в туалет. Добре? Скільки тобі потрібно часу для заміни колеса? — Я запитую про час і з нетерпінням чекаю відповіді — скільки ж хвилин він дасть мені для зустрічі, на яку я чекала десятки років?

— Хвилин двадцять.

— Добре! За двадцять хвилин я буду на місці! — схвильовано обіцяю, гарячково намагаючись зрозуміти: двадцять хвилин — це багато чи мало?

— Тільки далеко не заходь! — крикнув мені чоловік навздогін.

Мій добрий і турботливий Андрійку! Ще раз пробач мені, але я вся тремчу від хвилювання, і винен тут не ти.

Я здалеку бачу автомобіль Першого за посадкою, а поруч він. У мене голова пішла обертом, і я майже побігла назустріч невідомості. Усе було немов у туманних клубах сну. Від нього, як колись, ішов запах гарного одеколону й дорогих сигарет — це я відчула, пригорнувшись до його грудей.

— Ну, здрастуй, Андрійку, — прошепотіла я, вдихаючи до болю знайомий запах його тіла.

— Настусю, моя мила Настусю, — казав він схвильовано, намагаючись подивитися на мене. Я вперше злякалася своїх років і сховала обличчя на його грудях. Він ніжно повернув мою голову, і я побачила його очі. Від його погляду тихе полум’я ніжності огорнуло мене, проникло прямо в серце, приємно зігріло, і я відчула, як тілом пульсуючими поштовхами побігла хвиля крові. З останніх сил я боролася з бажанням цілком, до останку піддатися неприборканій владі чарівності його очей, і тремтіла вся, мов пташка, що потрапила в сильце.

— Ти не змінився…

— Ні, я постарішав, а ти так само гарна… Ні, ти стала краща.

— Чому?

— Наразі ти запаморочливо жіночна. Жіночна й зворушлива.

— Твої очі… Люди змінюються, час накладає на них свій відбиток, а очі… Вони в тебе такі самі, як і були.

— Я завжди пам’ятав тебе, Настусю.

— Якби ти знав, як я на тебе чекала!

— Я не знав цього. Пробач, моя хороша, пробач мені за все.

— І ти мені…

Він торкнувся моїх губ. У нього були все такі самі вологі й теплі губи.

— Ми збожеволіли, — шепочу я й легенько торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він реальний, це не сон. Від дотику до реальності мої руки немов обпекло. Я проводжу пальцями по його щоках, намагаючись вдивитися в його душу.

— Чому ти мене не шукав?

— Я завжди кохав тебе.

— Як нерозумно люди розлучаються.

— Не можна приймати поквапні рішення — можна зламати собі життя…

Я тридцять років чекала на цю зустріч і ще два місяці готувалася до неї, відшліфовувала кожне слово, кожну фразу, які приготувала для нього за всі ці роки й мала вмістити у двадцять хвилин, а кажу різні дурниці. Ми говоримо й говоримо, вслухаючись у голос душі одне одного, і я розумію, що зараз уже не важливо, що ми скажемо. Хіба слова мають значення, якщо заговорила душа? Крізь пальці я пропускаю його душу, впускаю в себе.

— Дурненький, я так тебе люблю. Чому ти не знайшов мене раніше?

— Ще не пізно все змінити. Зараз ми поїдемо звідси удвох.

— Ні. Пізно.