Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У голові шуміло чи від випитого, чи від близькості жінки, запаху її волосся та парфумів, чи від несподіваних новин. Я почав поспіхом розстібати ґудзики її халата, цілувати оголені пружні груди.

— Іди до мене, — шепотіли її гарячі вуста. — Мій, тільки мій, коханий, рідний, довгожданий, мій єдиний…

Уранці я сказав Олі, що поживу в неї кілька днів, поки отримаю паспорт. У її великих очах застигли смуток, розчарування й докір.

— Ти… Куди ти підеш? — спитала вона впалим голосом. Я не витримав її погляду, відвів очі вбік.

— Ще не знаю. Я не маю житла, тож, мабуть, поїду в Сибір до свого знайомого на заробітки.

— Зрозуміло, — вичавила вона із себе.

Я почувався паскудою, останньою свинею. Я ненавидів себе.

— Оленько, вибач, якщо я тебе образив.

— Не треба вибачень. Усе добре. — Вона усміхнулася куточками вуст.

Чекаючи отримання паспорта, я цілими днями вештався містом та його околицями. Воно було схоже на великий мурашник, але була одна різниця: у мурашнику комахи працюють злагоджено, а люди жили самі по собі, добуваючи кошти на життя, хто як може. Моя колишня співробітниця з вищою освітою стояла за базарним прилавком, на якому були викладені три срібні ложки та тепла ковдра. Побачивши мене, вона відвернулася й вдала, що не впізнала. Мені було боляче дивитися на зіяючі темними дірами вибиті вікна-очі покинутих заводів, потяги, у вагони яких іще на ходу застрибували люди з великими поліпропіленовими картатими торбами, аби щось продати-купити в сусідній Росії; на бабусь, які тримали в руках свою мізерну пенсію, якої ледь дочекалися, але не мали змоги за неї щось купити. Порожні прилавки крамниць, напівзруйновані корпуси підприємств, занедбані парки і сквери, заклопотані люди. Здавалося, що якась невидима руйнівна машина котиться Україною, давлячи, знищуючи на своєму шляху не лише міста й села, а й людські цінності. Серед цих руїн і я сам маленька піщинка серед людського всесвіту. Я сушив голову й ніяк не міг зрозуміти, чому мене не радує та свобода, до якої я так прагнув довгі три роки.

Я поринув у глибокі роздуми. З 1991 року моя країна веде відлік Незалежності. Але чомусь у багатомільйонній державі, яка прагнула до свободи й демократії, люди не стали такими щасливими, як мріяв мій Тарас. У його мріях про майбутнє вільні люди вільної країни мають бути щасливими, шанувати рідну мову, історію, культуру; талановиті, щирі, прекрасні душею українці повинні бути вільні від соціального ярма. Ось у чому річ! Державна машина зруйнувала особисте «я» українців, і вони не мають свободи вибору. Покидаючи в’язницю, я надіявся, що відчую себе вільним, але почуття неволі мене й тут не покинуло. В’язні є по два боки — за ґратами й без них. Сумно, мій Тарасе, сумно й боляче. А ще мені прикро від свого вчинку стосовно Ольги. Схоже, що в цьому світі залишилося дві душі, які мене люблять, — син і Оля. Я плюнув у жіночу душу й не зроблю її щасливою. Я виявився нікчемним батьком і не зможу бути поруч зі своїм сином. Знаю одне: мені потрібно розібрати мотлох у своїй душі й заробити кошти на житло. Пробач, мій Тарасе, але я також «німий раб». Мені не байдужа доля країни, але дух боротьби в мені зламала руйнівна машина. Незабаром я поїду з міста, забравши із собою «Кобзар». Мій друже Тарасе, я не справдив твоїх сподівань, тож пробач мені. Прошу, будь зі мною поруч, не покинь у скрутну хвилину й допоможи не зламатися!

Він, вона і вино

Вона. Не можу й не хочу бачити свого чоловіка в такому стані. Коли він п’яний, стає все більш агресивним. Боюсь агресії з дитинства, з того часу, як батько на моїх очах у такому ж стані бив матір. Гріх так думати, але ми зітхнули з полегшенням, коли батько потрапив за ґрати й за місяць там помер. Усе життя я намагаюся уникати п’яних компаній на вулицях, обходжу десятою дорогою сплячого на вулиці п’яничку й боюся заходити не те що в ресторан, а й у відділ горілчаних виробів. Мій патологічний страх не дозволив мені народити дитину ні від першого чоловіка, ні від другого. Мені навіть страшно подумати, що моя дитина теж заглядатиме в чарку. Щоправда, перший чоловік був справжнім алкоголіком. Як я не уникала долі матері, утекти не вдалося. Він пив багато й усю свою нікчемність у житті виливав на мені за допомогою кулаків. Три роки я вірила в те, що люди можуть змінюватися, доки не зрозуміла, як помилялася. Можливо, я б і надалі вірила в чудесні перетворення, якби кілька його ударів не вклали мене надовго на лікарняне ліжко. Струс мозку, мікроінсульт, довічна гіпертонія й рік самотності, доки не зустріла Романа. Справжній інтелігент, начальник цеху великого підприємства, він умів вести за собою не лише підлеглих, а й мене. Після півроку наших зустрічей мені хотілося чути його гарні слова не лише на побаченнях, а щодня: уранці, удень і ввечері. Жіноче серце має властивість відроджуватися заново, тому я погодилася на його пропозицію стати дружиною. Уперше почувалася щасливою. Я була потрібна йому, а він — мені. Проте зла доля мене не полишила. За кілька місяців Роман уперше прийшов додому п’яний. Навіть не знаю, як і чому так сталося, що незабаром він почав пити кожного вихідного дня. Я зненавиділа свята, бо за чотири роки спільного життя забула, що то таке. Напевно, мені було потрібно піти від нього одразу ж, проте є одне важливе «але». Я кохаю його до безтями, коли він тверезий. Ми ніколи не сваримося й завжди разом, бо навіть кілька годин розлуки для нас стають тортурами. Я ненавиджу його п’яного, навіть тоді, коли він напідпитку. Чи можуть співіснувати такі протилежні почуття? Виявляється, так. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє сама куштувала хоча б вино — зненавиділа запах спиртного. Але в житті людини бувають переломні моменти, коли, наприклад, можна за мить зненавидіти того, кого кохала багато років. Не знаю, що зі мною сталося, але одного разу мені до нестями захотілося доброго червоного домашнього вина. Це сталося тоді, коли я по роботі вперше потрапила на Закарпаття та відвідала ярмарок. Проходячи повз ряди діжечок із домашніми винами, я відчула не огидний запах спиртного, а п’янкий солодкий аромат, у якому був цілий духмяний букет смородини, вишні, малини, якихось квітів, меду й квітучих Карпат. Не вагаючись, я вибрала смородинове вино. Була здивована своєму незвичному бажанню й сміливості, бо змогла так легко пройти крізь кам’яну стіну, яка стільки років стояла між мною й спиртними напоями. Мені люб’язно дали скуштувати темний напій, і я без вагань, навіть із задоволенням зробила кілька ковтків. Повертаючись додому, уявляла, як буду пити божественний напій вечорами маленькими ковточками, насолоджуючись не лише вишуканим смаком, а й запахом літа. Поруч із моєю пляшкою у валізі була інша — домашній медовий трунок, подарунок Романові.

Він. Леська пішла з дому, бо образилася на мене. До цього часу вона ніколи не покидала мене, навіть коли я напивався до свинячого писку. Нехай іде! Завтра повернеться, я попрошу вибачення, і все буде добре. Усе! Післязавтра мені на роботу, і я повинен бути у формі, тому п’ю сьогодні востаннє. Так, я накричав на неї, бо справді гадав, що вона на зло мені забрала мій телефон. Я свиня, бо не повірив їй і викликав міліцію, зробивши заяву про те, що моя дружина вкрала в мене телефон, але ж потім я його знайшов і відмінив виклик. Чого тоді ображатися. Я ж не такий ідіот, як її перший чоловік, який піднімав на неї руку? Я її жодного разу навіть пальцем не зачепив. Так, накричав, але можна мене зрозуміти? У мене теж нерви, і я маю право у свої вихідні розслабитися. Лесьці це не подобається, але ж нема людей без вад. Крутнула хвостом і пішла, напевне, до подружки Ольги. Нехай там сидять, перемивають мені кісточки, а я хочу ще трохи випити, заспокоїтися й заснути. Чорт! І чому пляшка завжди порожніє саме тоді, коли зростає нервове напруження?! Але є пляшка вина, яку Леська привезла із Закарпаття. Від нього користі, як із цапа молока, тільки в роті посмердить, але я його вип’ю на зло їй, щоб не тікала з дому.

Вона. Моя пляшка була порожня! Як він міг?! Роман добре знав про моє минуле життя, знав, що я стільки років не могла змусити себе зробити навіть ковток шампанського на Новий рік, а моє вино… Я не плакала тоді, коли повернулася додому й дізналася, що він десь загубив сп’яну всю зарплатню; не плакала, коли бігав навколо мене, як навіжений, звинувачуючи мене в крадіжці свого дешевого телефону. Я не плакала навіть тоді, коли він викликав міліцію, ніби я якась злодійка, але я не стрималася, коли побачила порожню пляшку з-під духмяного вина, яке ще не встигла скуштувати.

Він. Таку істерику влаштувати через якусь нещасну пляшку вина! Я попросив пробачення за свою нестриманість, бо дійсно кохаю Леську. Пропонував піти й купити будь-яке вино на її вибір, але вона відмовилася. Хоче таке, як було? Я дістану його, якщо це так принципово. Так, я наробив дурниць, але то все сп’яну. Мало що може утнути чоловік у такому стані? Невже не можна мене зрозуміти? І чи варта та пляшка того, щоб так плакати?

Вона. Роман пообіцяв дістати мені пляшку гарного вина із Закарпаття. Навіщо? Я здобула перемогу над своїми страхами, а він цього не зрозумів. Він добре знає, що ефірні олії доброго вина можуть знизити мій кров’яний тиск. Сам пропонував не раз пити потроху на ніч, щоб позбутися безсоння й зменшити кількість снодійних пігулок. Він знав, що червоне вино має здатність захистити мозок від ушкоджень після інсульту. Роман знає, що ресвератрол, який є в складі вина, знижує ризик утворення тромбів і холестеринових бляшок. Він знав, що моя мати, і не тільки вона, а й близькі родичі померли від крововиливу в мозок, тож до моїх хвороб додалися ще й спадкові. І все це не завадило йому прикластися до моєї єдиної пляшки вина. Я збираю свої речі, щоб піти від нього назавжди. Звичайно ж, одна пляшка вина не може позбавити мене від усіх хвороб і не стане панацеєю, але ж вона могла подовжити відведене мені життя бодай іще на кілька днів. Людина, яку я кохаю понад усе, свідомо вкрала в мене ті дні.

Він. Нарешті! Я дістав вино для Леськи, хоча й добряче довелося переплатити провідникові з потяга, що йшов з Ужгорода. Мені для неї нічого не шкода, але не потрібно їй робити трагедію через ту випиту пляшку вина. Прибігаю додому в гарному настрої, а її речей немає. На столі записка — вона пішла від мене назавжди. Як так можна? Я ж усе робив для неї! Хіба я не дбав про неї? Якщо й пив, то за свої гроші, з дому, як її колишній, нічого не виносив. Образилася за вино. Навіть смішно. Написала, що сама подасть на розлучення. Цікаво, як вона пояснить причину розлучення? Укаже, що я випив її пляшку дешевого червоного вина? Ох, Лесько! Ще пошкодуєш, що так вчинила. Я ж тебе, дурна, так кохаю! Справді, жіноча логіка ніколи не буде зрозуміла чоловікам.

Вона. Не знаю, як поясню подрузі причину свого розлучення. Навіть вона не зрозуміє, тим паче суддя. Як пояснити, що одна пляшка духмяного смородинового вина може змінити раз і назавжди життя людини? Сумніваюся, що справжню причину зрозуміє Роман. Байдуже! Я йду від нього, поки кохаю, щоб потім не зненавидіти. Головне — вчасно піти.

Запізніле зізнання

Напевно, у житті кожної людини бувають моменти, коли душа наповнюється по самі вінця емоціями й почуттями. Їх стає так багато, що для них не залишається навіть маленького закутка в глибині душі. І тоді виникає непереборне бажання виплеснути їх назовні, звільнивши місце для нових почуттів. Зараз такий стан у мене. Скільки ж часу я мовчала! Придушувала в собі почуття власника, не давала злобі вирватися назовні й зруйнувати наш із тобою, Максе, примарний світ щасливої сім’ї. Сьогодні вранці я зрозуміла: усе, що нагромадилося за останній рік, не може далі вміщуватися в моїй такій ніжній і чуттєвій душі. Максе, я повинна тобі в усьому зізнатися, полегшити свою зболену, змучену душу, щоб жити далі. Настав час дізнатися тобі правду.

З того дня, як ми з тобою познайомилися, мені завжди здавалося, що живемо в повній гармонії. Ти завжди дбайливо й трепетно ставився до мене, боявся заподіяти мені біль, не хотів, щоб я розчарувалася в тобі. Я також боялася ненароком зробити необережний рух, аби не зруйнувати наш такий ідеальний шлюб. Ми жили й дихали одне одним. Наша любов горіла таким яскравим, рівним полум’ям, осяваючи наше майбутнє, що я не допускала навіть думки про те, що це полум’я колись може згаснути. Наша любов зміцнилася, розгорілася ще яскравіше, коли народилися гарні, завжди усміхнені діти — Сашко й Марійка. Їхня поява на світ іще більше зміцнила наш шлюб. Як не дивно, памперси, соски, пляшки з молоком, нічні недосипання — усе це врізноманітнило наші стосунки, внесло нові, більш соковиті барви в нашу родину. Ти запропонував мені залишити роботу й присвятити своє життя вихованню малят. Я погодилася. Навіщо мені робити кар’єру, якщо є вищі цінності? Тобі довелося більше працювати, і ми стали рідше бачитися. Максе, ти не повіриш, під час твоєї відсутності я могла розмовляти з твоїм одягом. Я могла обійняти твою сорочку, вткнутися в неї обличчям, вдихнути твій запах і… поговорити з нею так, немов ти поруч. Скажеш, дурна? Можливо, але любов часто буває безрозсудна. Я жила тобою й нашою любов’ю, нічого й нікого не помічаючи навколо. Вірила, що наше щастя таке міцне, що його жодна у світі сила не в змозі зруйнувати. Тоді я не знала, що й у найміцнішому металі може бути маленька тріщинка, і варто завдати навіть слабкого удару — метал розколеться…

Зла доля не дрімала, вона шукала, де й коли зруйнувати чиєсь щастя. І треба ж їй було вибрати нашу сім’ю! Того березневого теплого дня я згадала, що забула купити картоплю. Добре, що супермаркет за рогом сусіднього будинку. Я швидко скупилася, але тільки вийшла з магазину, як у пакета відірвалися ручки. Дзвін розбитої банки — і в пакеті змішалися картопля з яйцями й майонезом. Розсерджена, я озирнулася, виглядаючи сміттєвий бак. За будівлею супермаркету стояв великий бак, і я попрямувала туди. Максе, якби я тоді викинула цей нещасливий пакет у найближчу урну, усе склалося б інакше, але зла доля повела мене за ріг будівлі. Там я помітила твій сріблястий «опель», з якого ти вийшов із величезним букетом білих троянд і одразу потрапив в обійми гарної й молодої рудоволосої жінки. У цю мить мені захотілося зникнути, розчинитися, випаруватися в повітрі назавжди. Я стояла, приголомшена, не в силах відірвати погляду від вас. Я бачила, як ти пристрасно її поцілував, як вона обвила твою шию руками, як ви сіли в «опель» і проїхали майже повз мене. Страх втратити в одну мить усе, що було для мене таким дорогим, скував мене по руках і ногах. Він не давав мені дихати, роблячи тіло безвольним, а ноги — ватяними. Але вдома мене чекали діти, тому я побрела до них.

У моєму розпорядженні було шість годин до твого повернення. За той час я мусила для себе прийняти рішення. Доведена до нестями, затиснута диким тваринним страхом, деякий час я взагалі була не здатна зробити якісь висновки. Максе, я досі не знаю, як я в той день змогла усвідомити, що трапилося, і прийняти рішення. У мене було два виходи. Перший: назавжди викреслити чоловіка-зрадника зі свого життя й почати жити заново. Другий: зробити вигляд, що нічого не сталося, і зайняти вичікувальну позицію в надії, що та жінка — твоя помилка. Жах майбутньої розлуки тупим холодним обручем тиснув душу так, що я зрозуміла: я не зможу жити у світі, у якому немає тебе. Залишалося тільки сподіватися, що твоє захоплення невдовзі мине.

Увечері ти повернувся додому. У тебе був усе той же відкритий погляд і промениста тепла усмішка. Мені коштувало величезних зусиль приховувати свої почуття й емоції, але виявилося, що я сильна жінка. Ти, як завжди, жартував, бавився з дітьми, цілував мене, похвалив вечерю. Мені навіть здалося, що твоя зрада — просто жахливий сон або мара, що в нас усе як раніше. Я не стрималася і в наступні дні влаштувала за тобою стеження. І знову через тиждень побачила вас разом на тому ж місці, тільки ви пішли в під’їзд будинку. Відтоді для мене час зупинився. Кожен день чекала тебе, розуміючи, що одного разу ти не повернешся додому. Я почала жити тим, що ловила промінчики сонця, коли ти був зі мною, і зігрівалася ними, коли ти усамітнювався з рудоволосою жінкою. Восени по кругленькому животику рудоволосої я зрозуміла, що вона чекає дитину. Це було жорстоко стосовно мене й до тремтіння в тілі несправедливо. Моя душа до того часу була настільки змучена й понівечена, але моя любов до тебе, Максе, була такою сильною, що не дала мені піддатися нудьзі й виглядати у твоїх очах обдуреною, дурною й жалюгідною. Щось обірвалося в мене всередині, але я, як і раніше, не могла допустити думки про життя без тебе. Можливо, принизливо, бридко й неприємно зізнатися в цьому, але я кохала тебе не менше. Ти продовжував вечорами повертатися додому, ми пристрасно кохалися, а я робила все, щоб наші стосунки не сплелися в брудний і липкий, огидний клубок із взаємних докорів, образ, суперечок і ревнощів. Єдине, що я перестала робити, — розмовляти з твоїми сорочками.

Я бачила, як ти привіз рудоволосу жінку до її будинку з новонародженою дитиною. Про те, що це була дівчинка, я здогадалася по рожевих бантиках на мереживному згортку. Я була майже поруч, але ти так світився щастям, що мене не помітив. А ввечері ти знову був удома, уклав дітей спати й нахвалював мої фірмові пельмені. І я задовольнялася цими маленькими крихтами щастя.

За два місяці після народження доньки я помітила, як ти, Максе, змінився. Весь чимось стривожений, заклопотаний, неуважний, одного вечора ти не повернувся додому. Зателефонував мені й сказав, що твою далеку родичку спіткало лихо й ти змушений виїхати на кілька днів. Я не стала влаштовувати допит, знаючи, що ти виховувався в дитбудинку й ніяких родичів до цього не мав. Наступного дня я заглянула в сусідній двір. Там стояла твоя машина. Ти знову телефонував, казав, як нас любиш, як сумуєш, але змушений затриматися. На третій день я побачила біля знайомого під’їзду труну, у якій лежала бліда рудоволоса жінка. Ти стояв поруч, тримаючи на руках немовля. Я бачила вираз відчаю й горя на твоєму обличчі. Хотілося підійти до тебе й втішити, сказати, що я з тобою, я поруч, але це було б дуже нерозумно. Я не мала права підглядати за чужим горем і пішла. Максе, зараз я можу чесно сказати, що, побачивши покійну, я не зраділа й не відчула полегшення. Я виросла без матері, тому мені щиро було шкода дитини, що залишилася сиротою. До того ж ти був щасливий із тією жінкою, а хіба я могла бажати побачити твоє нещастя?

Увечері ти не забув про нас. Ти зателефонував і впалим голосом повідомив, що родичка померла, залишивши новонароджену дівчинку.

— Ти не проти, щоб дитина пожила в нас деякий час? — запитав ти в мене.

Так у нашому будинку з’явилася руда Сонечка — маленька копія своєї мами. Я зрозуміла, що мені треба навчитися жити з думкою про те, що це дитина не жінки, з якою ти мені зраджував, а твоє малятко. День від дня привчала себе до цієї думки і з кожним наступним днем бачила в Сонечці не її матір, а тебе. З трепетом у душі я чекала, коли ти заговориш про подальшу долю Сонечки. Минув місяць, коли ти зателефонував із роботи й сказав, що купиш торт, великий, бананово-ананасовий, і ми ввечері обговоримо це питання.