Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони повільно йшли спорожнілими освітленими вулицями, поки в очі Андрію не вдарило світло з прочинених дверей.

— Заходьте! — почув він голос Аліси.

Довгий халат із пояском підкреслював тоненьку талію дівчини, але не міг приховати її кульгавість.

— Ми змерзли й хочемо чогось гаряченького, — сказала жінка доньці, знімаючи куртку з Андрія.

Він сидів на кухні, цокаючи зубами, коли Аліса поставила перед ним чашку чаю. Вона принесла теплу ковдру, накрила нею чоловіка. Аліса торкнулася своїм волоссям його щоки, і він зустрівся з нею поглядом. Очі сині, глибокі й бездонні, як осіннє небо, вони справді променіли щастям. Дівчина сіла навпроти нього, пригостила печивом і цукерками. Рух її тонких, майже прозорих пальців із рожевими нігтиками гіпнотизував. Як уві сні, почув Андрій слова жінки про те, що вона ще встигає на нічний потяг і задоволена, що залишає доньку в надійних руках.

Аліса старанно добирала слова, і все в ній, і речі навколо неї, скромно, але гарно сервірований стіл здавалися іншими, світлими, дуже домашніми. Від неї йшло жіноче тепло, від якого чоловіки не тікають, яке притягує, бо може зігріти в будь-яку життєву негоду…

Прокинувшись уранці, Андрій відчув гостру огиду до минулого. Він зрозумів, що кожного з нас змінює не життя, а люди, які оточують. Андрій відкрив навстіж вікно, впускаючи ранок. Він відчув, що порожнеча в душі зменшилася, біль потроху вивітрюється, а минуле вже не чіпляється привидом за плечі…

Співбесідник за викликом

Знову чекаю на дзвінок від коханого. Чому знову? Бо мій коханий чоловік Дмитро одружений, а я його коханка вже понад чотири роки. Іноді мене ображає статус коханки, але втішає те, що це слово походить від слова «кохання». І нехай хтось каже, що бути коханкою одруженого чоловіка — підлість, мені байдуже. Не важливо, що більшість свого вільного часу Дмитро проводить зі своєю родиною, бо я впевнена: у той час, коли він лягає спати поруч із нелюбою дружиною, він думає про мене. Головне, що Дмитро мене цінує, він мене розуміє, він уміє слухати й — найголовніше — чує мене. Мені з ним дуже комфортно, бо я почуваюся захищеною, і від цих відчуттів у мене тепло в душі й усьому тілі. Намагаюся не думати про те, що моєму коханому вона подасть на сніданок саме ті страви, які він не любить. Я дочекаюся нашого побачення й приготую його улюблені млинці із сиром та родзинками, ще й помащу густою домашньою сметаною. Однак сьогодні до нашої зустрічі я власноруч наліпила пельменів зі свининою. Ох і ненавиджу тісто! Але що тільки не зробиш для коханої людини! Після години роботи на кухні моє творіння зайняло почесне місце в морозильній камері й теж буде чекати.

Я вкотре підходжу до дзеркала, поправляю зачіску й критично себе оглядаю з усіх боків. Знаю, що повинна бути в сто разів краща за його дружину. І чому всі гарні чоловіки одружені? Як такій понурі, як його «краля», вдалося привабити такого інтелігентного, розумного та ще й красеня? Чи я в Бога теля вкрала, що мені так не таланить? Утім, Дмитро обіцяє, що все одно ми будемо разом. Три роки мені говорить про це за кожної зустрічі. Я йому вірю! Хіба можна сумніватися в людині, яка для тебе так багато значить! Що ж, я вмію чекати, кохання не терпить квапливості. Тільки чому він сьогодні так запізнюється? Нервово поглядаю на годинник на стіні, який він мені колись подарував. Підлі стрілки застигли на місці, їм байдуже до мене, цокають собі, відмірюючи час нашої розлуки, і не здогадаються пришвидшити його плин.

Дмитро мав бути в мене вже півгодини тому. Він майже ніколи не запізнюється. Можливі затори на дорозі, бо настав час пік. Не треба думати про погане, то його й не буде. Від того, що я починаю нервуватися, час не минатиме швидше й нічого не зміниться. Дмитро прийде тоді, коли мусить прийти. Не потрібно розпорошувати свої сили на хвилювання, а витратити їх на щось корисне.

Плетуся на кухню. Уже кілька днів збираюся прибрати на поличці, де лежать чаї-кави, але моя спроба одразу ж зазнає фіаско. Пакетик недешевого чаю вислизає з неслухняних рук і віялом розсипається по підлозі. Швидко збираю чорні закруточки й змиваю в унітаз. Прибирання — річ потрібна, але не зараз.

Я до нестями хочу почути рідний голос бодай у слухавці мобільного телефону, але не можу. Дмитро сам мені телефонує. Для цього він спеціально купив нову сім-карту і, коли хоче зі мною поспілкуватися, вставляє її в телефон. Як потопельник за соломинку, хапаюся за мобільник, набираю наш засекречений номер. Абонент не на зв’язку! Добре! Тоді зателефоную своїм подругам, бо вже й забула, коли з ними теревенила. Дивно, але номер Ольги не обслуговується, Людмила, виявляється, уже вийшла заміж і не може довго базікати по телефону, а Надя (я й не знала!) у пологовому будинку. Усе! Телефонувати колегам немає бажання: вони мені й так остогиділи.

Після ще тридцяти п’яти хвилин чекання починаю розуміти, яка я самотня. Мене забули всі, я нікому не потрібна. Таке відчуття, ніби я на безлюдному острові або як одинокий корабель серед безмежних вод океану. Я нікчема, яка нікому не потрібна, навіть одруженому чоловіку. Ось знайду собі пристойного чоловіка усім на заздрість… Нісенітниця! Де мені його зустріти, коли весь мій світ стільки часу обертається навколо коханого. Я стала рабою чекання, бо всі чоловіки навколо почали мені здаватися сірими мишами порівняно з Дмитром. Усе навколо стало тьмяним, і лише на нього згори лилося світло.

Що ж, хай начувається! Виймаю газету оголошень, шукаю розділ «Зустрічі». Ось зараз знайду собі… Ось що мені треба! «Не тримайте в собі те, що можна з легкістю відпустити! Якщо Вам необхідно відвести душу, висловити своє невдоволення та інші емоції… — ой як потрібно! — сторонній людині, яка повністю ввійде у Ваше становище, не дорікатиме Вам і не осуджуватиме, тоді послуга Співбесідника за викликом саме для Вас!» Те, що треба!

Телефоную. Виявляється, послуга коштує зовсім недорого, до того ж можна зробити індивідуальне замовлення. Замовляю інтелігентного, молодого, вродливого, у гарному костюмі, з краваткою і з квітами. У мене півгодини на збори. Хочу піти в дорогий ресторан. Дмитро мене водив туди лише двічі за чотири роки. Що ж, піду без нього. Дістаю шовкову вечірню сукню кольору смарагдової зелені. Я її пошила рік тому й жодного разу не вдягала: не було слушної нагоди. Як вона мені пасує! Плаття з американським вирізом мимоволі притягує погляд до пишного бюста, щоправда, його підтримує бюстгальтер без бретелей. Взуваю туфлі на високих підборах, і асиметричний поділ спідниці відкриває привабливі та стрункі ноги, а стегна зримо округлює. Останній штрих — французькі парфуми, подаровані Дмитром на Восьме березня. Проте є деякі сумніви щодо їхньої батьківщини.

Знову кидаю побіжний погляд на клятий годинник: Дмитро спізнився на дві години. Дзвінок у двері — і переді мною стоїть Співбесідник на замовлення. Високий, гарний, з квітами в руках і приємним запахом дорогого одеколону. Я ніяковію й за якусь мить уже шкодую, але відступати пізно.

Його звати… Утім, яка мені різниця? Ми сидимо в дорогому ресторані, п’ємо недешеве французьке вино, — бордо, — і в мене приємно шумить у голові. Відчуваю, що трішки захмеліла, хоча на тарілці печеня зі свинини та картоплі. До біса дієти і всі табу! Я хочу, щоб мене вислухали, бо я дуже самотня й мене з’їдає образа за невдале життя. Душу зсередини постійно гризе черв’як ревнощів, бо розумію, що дружина Дмитра краща за мене. Навіть собі не могла зізнатися в тому, що він мене просто дурить, коли обіцяє одружитися зі мною: якби хотів, то ми б уже давно були разом. Я живу чотири роки в оманливому світі, який сама собі вигадала, і тішуся з того. І не такий уже він красень — кругле черевце, рідке волоссячко на потилиці й старомодні окуляри на носі. І не такий вже розумний, бо за стільки років так і залишився рядовим бухгалтером на підприємстві. Навіть зростом не вийшов, бо я вища за нього на півголови й молодша на десяток років. Час від часу мій Співбесідник наливає мені темно-пурпурове вино з ароматом смородини і я охоче п’ю маленькими ковтками. Я заслуговую на те, щоб мене вислухали. Мені байдуже, чи Співбесідник розуміє мене, чи ні, бо з ним більше ніколи не зустрінуся. Дивує лише те, що я можу з легкістю розкрити душу незнайомцеві. Він не дуже балакучий, проте радить: «Хочеш позбутися проблеми, не думай про неї, і вона тебе не чіпатиме». Слушна порада, але не це головне.

Співбесідник поглянув на наручний годинник. Мої оплачені дві години спливли. Так мало часу потрібно, щоб виговоритися й вирватися з пастки самотності, яку я сама собі наставила й у яку піймалася. Усвідомила, що вийшла з темряви своєї душі й відчула під ногами ґрунт, а моя розбита очікуванням особистість знову стала цілісною. По дорозі додому Співбесідник каже мені, що я дуже гарна й приваблива настільки, що вся чоловіча половина в ресторані не зводила з мене очей. Дивно, але я чомусь вірю йому більше, ніж Дмитрові.

Ми піднімаємося сходами, і біля своїх дверей помічаю самотню постать Дмитра. Уперше критично оцінюю його непривабливість.

— Я спізнився… — починає він невпевнено й дурнувато кліпає очима.

— Спізнився, — відповідаю ствердно.

— Надовго? — дурне запитання!

— На все життя! — усміхаюся й беру під руку Співбесідника за викликом.

Однокласник

Ось так завжди! Тільки дочекаюся вихідного дня, коли можна досхочу виспатися, обов’язково прокинуся ні світ ні зоря. Так і є: мій старенький будильник показує лише шосту годину. Сьогодні особливий день, бо ми із сином іменинники. Так уже розпорядилася доля, що ми народилися в один день. Різниця лише в тому, що мій Максим зрадіє, прокинувшись уже десятирічним, а я із сумом констатую, що розміняла четвертий десяток. Понад десять років бачу в снах своє перше й останнє кохання — свого однокласника й батька моєї дитини Богдана. Усі роки я чекаю на нашу зустріч. Моя багата уява малює завжди різні картини нашої зустрічі: то я зустрічаю його на вокзалі, бо він зателефонував і сказав, що більше не може без мене жити й негайно приїздить, то випадково помічаю його в натовпі серед гамірливого міста, то наштовхуюся на нього в переповненій маршрутці. Навіть не знаю, яка уявна зустріч мені більше до вподоби, але впевнена в одному: вона буде незабутньою та доленосною. Сьогодні я відчула, що ми вже ось-ось зустрінемося, бо моє чекання занадто затяглося. У Богдана я закохалася ще в сьомому класі, але він мене вперто не помічав. Та чи й можна було розгледіти закохану тиху дівчинку, яка не мала модного одягу, не користувалася косметикою й у кишені якої завжди було порожньо, коли навколо такого красеня крутилися дівчата модельної зовнішності? І лише коли нам було по вісімнадцять років, почали зустрічатися. Здавалося, що нема у світі щасливішої за мене людини — і небо було вище, і зорі яскравіші, і сам навколишній світ вигравав різнобарв’ям. Десять днів шаленого кохання та неземного щастя — і гірка розплата: понад десять років чекання. Ті дні я пам’ятаю так, ніби все було вчора. Моя свідомість зберегла все до найменших дрібниць: і перший цнотливий, такий солодкий поцілунок тихого липневого вечора, коли я приїхала в село після закінчення першого курсу медінституту, і освідчення в коханні під самотньою столітньою вербою, і його ніжні пальці, які вперше торкнулися мого оголеного тіла на березі річки… Потім доля раптом змінила свої плани стосовно мене, вирішивши, що десять днів кохання з мене досить, аби пам’ятати їх решту життя. Богдан пішов на службу до лав армії, незабаром померла моя бабуся, яка виховувала з дитинства, а мене забрала самотня далека родичка — тітка Ада. Я опинилася в чужій родині за тисячу кілометрів від батьківщини і з дитиною в лоні. Тітка спочатку бубоніла: «Якби знала, що ти з приплодом, то нізащо не погодилася б тебе прихистити», але коли народився Максим, то полюбила його, як сина, і про ті свої слова вже ніколи не згадувала. Вихор життя підхопив мене, закрутив і поніс. Навчання, дитина, робота, дім. Час збігав так швидко, що я не помічала зміну років і лише сьогодні зрозуміла, що десять років не так уже й мало, а Богдан досі не знає про існування сина…

Зі святом першими нас поздоровили тітка Ада й сусід Васько. Він такий кумедний! Сказано «науковець», або, як зараз говорять про таких, «ботанік». Стільки років безнадійно закоханий у мене, хоча я весь час підкреслюю, що ми лише добрі сусіди та друзі. Хіба він може зрозуміти, що кохання не вмирає з роками навіть тоді, коли десь зачепилося в минулому?

Ми з Максимком підходили до кафе, де збиралися влаштувати невеличке свято на двох, коли поруч загальмував «КамАЗ». Нічого дивного в тому не було, бо кафе «Мозаїка» з помірними цінами розташоване понад трасою, тож сюди часто навідуються водії, щоб перекусити та випити філіжанку кави. Але щось дуже знайоме я помітила в постаті водія, який вийшов із кабіни вантажівки. Чоловік повернувся, і ми зустрілися поглядами. Боже мій! Це був Богдан! Люди змінюються з роками, але очі залишаються такими, як і були колись. Його лагідний погляд темно-карих очей я бачила у своїх снах.

— Ти?! — здивовано сказав Богдан.

— Я, — відповіла й не пізнала свого голосу.