Купеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Оце так зустріч!

Він підійшов ближче, і я помітила, що роки безпощадні не тільки до жіночої статі.

— Очам своїм не вірю! — усміхнувся він, показавши відсутність переднього зуба. — Скільки ж ми років не бачилися?

— Понад десять.

— Це ж треба! А ти, Женю, майже не змінилася! — сказав він, і я відчула запах часнику. На ньому була засмальцьована куфайка, спортивні синтетичні штани з відвислими колінами й гумові чоботи. Звичайний робочий одяг водія. — Чому ми стоїмо посеред вулиці? — схаменувся він. — Ходімо в кафешку, тут можна недорого перекусити.

— Ходімо, — погодилася я, бо стояла, як завмерла навіки статуя.

У кафе було малолюдно, тож ми мали змогу вибрати зручне місце за столиком біля вікна. Максим одразу ж почав розглядати меню.

— Твій син? — запитав Богдан.

Господи! Скільки разів я прокручувала у своїй уяві відповідь на це запитання!

— Так, — лише кивнула у відповідь, бо всі мої приготовані заздалегідь слова застрягли десь усередині. — Йому сьогодні десять років, — натякнула я.

— Вітаю! Тож ти сьогодні іменинник! — Богдан витяг із кишені двадцять гривень, подав Максиму. — Візьми, купиш собі якусь машинку.

— Мені десять років, — насупившись, сказав син, — я вже не граюся в машинки.

— То купи морозива! Іди, замов собі щось, а нам із мамою треба побалакати. — Він тицьнув гроші Максиму.

Я вийняла з гаманця двісті гривень.

— Синку, замов нам на свій розсуд щось святкове, — сказала я, віддаючи йому гроші, — а то офіціанта не дочекаєшся.

— Ти заміжня? — спитав він.

— Ні. А ти?

— Женю, віриш чи ні, але я одружений уже втретє. Не щастить мені в особистому житті.

— Чому ж?

— Перша дружина була непогана, народила мені сина, але не завжди мене розуміла. Можливо, іноді я був неправий, але то не я її ображав, а горілка.

— Ти забагато пив?

— Та ні! Я ж водій. Коли мені пити? Хіба що на свята й вихідні. А то попросив її, як людину, щоб принесла ще пляшку горілки, бо ноги не тримають, так вона мене не зрозуміла, зчинила сварку, а я не втримався і як заїду їй прямо в пику! Трохи сили не розрахував — зламав їй щелепу, а вона мені не пробачила, — зітхнув він.

— А друга дружина чим не догодила?

— Та була красуня! Не брешу ні крапельки, така була гарна, що йде селом, а на неї всі чоловіки вирячуються. Тільки й того, що краса неписана… Віриш, як зліпить вареники, то й зуби в тісті залишити можна!

Хотіла бовкнути: «Воно й видно», — але стрималася.

— Що мені з її краси? Врода не нагодує, — засміявся він. — Тільки й дивись, щоб у чуже ліжко не скочила!

— Теперішня дружина влаштовує?

— Галька? О! Вона такі борщі варить — за вуха не відтягнеш! І засмажує їх сальцем. Знаєш, так дрібненько поріже, підсмажить разом із цибулькою, а потім іще мерзле сальце з проріззю до борщу подасть, а ще й сто грамів наллє. Поважає чоловіка! — Він підвів угору вказівний палець, а я чомусь помітила бруд під нігтями.

Я поглянула на сина, який біля барної стійки про щось жваво розмовляв з офіціанткою.

— Женю, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою на траві біля річки качалися? — спитав він і підморгнув. Мене ніби варом обдало. — Та не червоній ти, — посміхнувся він і кинув побіжний погляд у бік сина, — молодість-кохання-зітхання. Я ось що подумав. Ти ж живеш сама, напевно, уже й забула, що таке чоловічі любощі, то, може, я навідаюсь до тебе? Малого вкладеш спати, а ми згадаємо минуле.