Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наокі майже не кричав, тільки стогнав приглушено, а я — тяг його на собі, раз-по-раз обертаючись і готуючись знову шмаляти в темряву — на голоси.

Чорт, ну як же так? Як тепер? Звісно, блядь, ніяк, тепер хіба повзти до Річкового вокзалу, завалюватися у його просторі зали, хапати вранішнє проміння крізь немиті вікна, набирати воду з Дніпра, фільтрувати її, промивати рану і бинтувати, бинтувати, бинтувати. Я ж навіть кулю дістати не вмію...

Тепер не знати взагалі, як нам вийти, і у цей чудовий день ми не в щасті-радості прощатимемось з Містом, не добиватимемо рештки віскаря під вуличний шансон з колонок, не втичитимемо у розсипи порошків галактичного диску — ми будемо думати, як нам тут коні не двинути, і пильнувати, аби він кров’ю не стік.

Я, мабуть, ідіот. Не знаю, як ще назвати людину, яка в такий момент передусім хоче зафоткати м'ясо. Зрештою, Наокі постійно повторює, що головне — дбати про мистецтво, коли інші думають, що нібито є справи важливіші. От як зараз, наприклад.

Наокі розказував історію про фотографа, який знімав виверження вулкану, і коли зрозумів, що вже точно не врятується, що лишився на острівці, навколо якого вирувала розпечена червона маґма, — то не придумав нічого кращого, ніж лягти на фотоапарат, аби коли його накриє хвилею розплавлених гранітів — фотки постраждали якомога менше.

Коли медсестра з японської порнухи бинтуватиме його, наче мумію, ніби ми знов бавимося, обмотуючись туалетним папером і ганяючи одне одного коридорами готелю „Дніпро”… тоді я його і зафоткаю: всі ці криваві шмарклі, бруд і хардкор. Отаке фото і ляже на шпальти — хоробрий фотограф, мистецтво понад усе, дивіться який він крутий, за ці фотки його підстрелили.

Вже видно було, коли ми спустилися у розлогі лапи Подолу. За нами ніхто не побіг. Над Дніпром сходило сонце і вже прострілювало червоними променями серпанки над водою і велику лаврську дзвіницю прострілювало. Червоні промені ранку впали на червоні плями крові на нашому одязі і на наших руках. Крики птахів мішалися зі стогонами болю та розпачу.

Який з мене медик? Я навіть діагноз поставити не можу. Зараз відтягнемо його до річвокзалу і він там собі посидить, Ікумі його постереже, я побіжу ловити зв’язок, дістану блакитний телефон і наберу таки Толіка. Розкажу, що й до чого, розкажу які ми дауни і немочі.

Я знаю: він зможе, він знайде спосіб і приїде за нами, ми завантажимо Наокі в салон його Тойоти, впадемо самі, кров заляпає сидіння і Толік злитиметься через те всю дорогу, матюкаючи нас. Ми питимемо останню пляшку віскі з горла і годин за п’ять будемо в Радомишлі. Відтарабанимо його до лікаря і трохи заспокоїмось. Сходимо в бар. Я трахну Ікумі, зрештою.

Наокі стогнав. Я взяв його здоровенний нікон, ми дивилися одне на одного з якимось невловимим розумінням, типу чувак, мені зараз паскудно, але ми тут і ми разом, нам нічого не страшно. Ми круті, я поважаю тебе, і якщо зараз коні двину — то і після смерті поважатиму. Сфоткай мене: в National Geographic луснуть із заздрощів…

Клац!

Річковий вокзал. Такі просторі зали, вікна яких виходять до моря. Такий широкий Дніпро... його вже давно від моря не відрізниш. Після Аварії я не переходив на інший берег. В мене живуть знайомі в Прилуках, Черкасах і Чернігові — містах-прикордонниках, але ми ніде окрім мережі і не бачились.

Тут цілковита вранішня тиша, тут довгі промені світла лягають на брудну підлогу крізь замурзані вікна і осипаються блакитні, морські фрески зі стін. Дрібні птахи ганяють попід стелею, а десь над рікою — галасують чайки.

Річковий вокзал. Такий порожній, ніби в понеділок о шостій ранку після великого державного свята. Фрески вже посипалися, попадали у безформні купи, змішалися з пилом, мохом і задобрили молоду паросль, яка росте і росте, незважаючи на бетон. Не зважаючи ні на що дерева проростають у квартирах висотних будинків, болота підповзають до порта, вони пожирають його, а комарі рояться у півзатонулих кораблях, дзиґотять над вухом і навівають летарґічний сон.

Мені треба провітритись. Я весь у крові, весь у криках, весь у липких слинах життя і вся пилюка закинутого липне зараз до мене. Я залишив японців самих і вийшов до безкраїх плес величної ріки. Так само, як і завжди — мертвими щупальцями спадали ванти мостів у сарґаси Дніпра, дмухали вітри і лущили потроху іржаву сипучку з дебаркадерів і Ракет, які вже занурилися під воду, та потонути не встигли. Про них усі забули. Навіть не здали на метал.

Сів перепочити, перед тим як бігти і шукати зв’язок. Бухнувся на східці і зрозумів, як складно буде встати. Так близько до води і так далеко вона веде у тьмяні болота Сходу. Так затягує і так по-змовницьки пропонує вирішити всі проблеми, просто занурившись трохи надовше, ніж людина може жити без повітря. Я довго втичив у ранкові тумани, довго вкладав крики чайок над головою у візерунки пісень і затуляв ними ті частини, де фрески річвокзалу вже осипалися.

Я довго чекав на корабель. Може навіть не лайнер. Можна просто баржу з піском, хай забере мене звідси подалі, хай завезе в якісь Черкаси, очі б мої цього всього не бачили. Я задрімав навіть, після зависань на драбинах, після безсонних ночей на даху, після віскі. Задрімав трохи і бачив сни — Дніпром пливли один за одним океанічні контейнеровози з ящиками заморожених пакистанських сердець та жовтолицими мігрантами в трюмах. Вони так довго висіли на горизонті, такі здоровенні, що навіть у ранковому тумані втопитися не могли.

Взяв радіальний рюкзак, вручив Ікумі пістолет і наказав чекати. Я бачив страх в її очах, але вірив — вона стрельне у будь-кого, жахне поза сумнівом. Лишиться мовчазним і заплаканим сторожем облуплених фресок, іржавих дебаркадерів і підстреленого друга, аж поки не повернуся я.

Дурниці це все, я нічого окрім сліз там не бачив. Вона ридала, ніби з очей витікали весінні розливи малих київських рік, ніби дамбу таки прорвало і Дніпро затис все навколо у хижі обійми каламутної води.

Я сказав, що буду за шість годин і пішов. Буду за три. Так вона не встигне захвилюватися.

Як вийти на контакт з людьми? Як ухопити рятівну паличку зв'язку у Місті, яке відселили до того, як з’явилися смартфони? Треба знати місця, треба знати правильні дахи і стояти на них під правильним кутом, дивлячись у правильний бік, читаючи правильну молитву, трохи схиливши голову, сподіваючись на диво. Підносячи блакитний телефон до ясного, вранішнього неба.

Зв’язок можна впіймати — на дамбі є люди і вежа зв’язку є. Як і біля КП всередині Зони. Але в Місті того не зробиш — якщо не знати, звідки ловити. Толік часто говорив про супутниковий телефон, той коштував як крило Боїнга, тому я постійно жлобився, постійно говорив, що за ці роки зі мною там майже нічого поганого не сталося, а коли і сталося, то супутниковий телефон не знадобився, і я щораз посилав Толіка подалі, а тепер от бігав годину з даху на дах, гасав, пробуючи схопити рятівну паличку зв'язку.

Ніколи не знаєш, з якого боку до тебе підкотить свої здоровенні яйця лихо, і про все подбати просто неможливо. Я і так влаштував нички по всьому Місту. Я не винен, що його підстрелили. Не винен. Не винен.

От і бігав, повторюючи. Нажаханий бігав, розуміючи — нам всім вафлі. Аж поки не ухопив зв’язок, щоправда для цього довелося бігти аж на площу Хмельницького і знову лізти в Софію — у дзвіниці, якщо висунутися, ніби палиш на балконі, зв’язок завжди був.

Я дістав блакитний телефон. Толік, витягай нас звідси. Чорт, просто витягни. Я не знаю, куди я зараз дійду. Я не втомлений і жрачки нам вистачить, але я не зможу. Толік, як друга прошу. Забери. Я далі просто не дійду. І вона теж. Про нього я взагалі мовчу.

Я благав його приїхати, хоч знав, яке це пекло, вислухав волання, тонни матів і отак картинно скривився, трохи відсунувши слухавку від вуха, демонструючи привидам і духам густих міських чагарів, що лемент співрозмовника мені не до шмиги. Він сказав, що буде за шість годин. Йому треба повернутись у сонний Радомишль, завести свою Тойоту і, ризикуючи отримати термін або й кулю — приїхати сюди на машині, обминаючи засади і патрулі.

Мені треба до аптечки, а я не знав, яка саме зі схованок потрібна. Я давно у них заплутався, ніби білочка, яка постійно приникує горіхи і вічно забуває, де. З Толіком ми тільки домовились про Річковий вокзал, і щойно я поклав слухавку, щойно вийшов на площу до ЛАЗів, щойно глянув у помаранчеву цеглину свого GPS, вишукуючи відмітки заначок, вишукуючи аптечки з кілометрами бинтів і зібрався хутко оббігти ті що поблизу… аж рикнуло. Ніби всі тельбухи на землю гепнули. Холодним вітром жаху і завірюхами відчаю по мені влупило. Ось ти де — киця. Ось ми і зустрілися. Жаль, я без друзів зараз, вони так хотіли тебе зафоткати. У такі моменти стискаєшся в підшипник, яким в дитинстві стріляв з рогатки по полохливих птахах, які втичили, ухопившись лапками за електродроти.

Цей рик неможливо ані з чим сплутати. Якщо ви колись вночі гуляли зоопарком, якщо колись перелазили через паркан і шарилися біля кліток зі звіриною, — ви мене зрозумієте. Мені навіть дивно, що цього разу все, чого я боявся, так щільно на нас навалюється. Все, що переслідувало мене у кошмарах протягом років, коли я ходив сюди, падає на мою русяву голову одне за одним. Я боюся — і цього не приховую.

Не сказати, що тигр був аж зовсім близько, та цього разу набагато ближче, ніж коли ми з японцями заходили в Місто, хоча і не впритул, коли лазив біля моєї Honda, коли він обнюхував, терся зубами і випускав свої підхвістні амбри, і навіть ставав лапами на сидіння. В мене від смугастих мороз поза шкірою.

Я біг аж доки не впав, зупинився кілометрів за півтора, хекав і роззирався навсібіч, хвилин двадцять торуючи хащі кущів, поки не переконався, що тигр мене не зауважив, рикаючи собі у своїх смугастих справах. А що ви від мене хочете? Я звичайна людина, зі страхами і слабкостями, і те, що я гуляю кинутим Містом, зовсім не робить мене кіборґом, не оцинковує серце і не наливає очі кров’ю. Заспокойтеся і дивіться своє порно — я такий самий боягуз, як і всі.