Барбос вислухав і відправив його сходами на другий поверх — до приймальні. А Субота, перш ніж вирушити, куди було вказано, подякував йому стримано і з гідністю.
— Що я — моя роль маленька. Це все долі-парки тчуть свою пряжу, — відмахнувся барбос і, струснувши тілесами, поплив у коридорну далечінь.
Субота, трохи дивуючись місцевим звичаям: бермуди, коктейлі, долі-парки, — рішуче рушив сходами нагору. Сходи були звичайні, цементні, навіть без килимової доріжки. Проте він би не здивувався ще якійсь екзотиці, однак її не було. Хіба що пройшли повз троє молодиків, усі в чорному, як похоронні агенти. Розмовляли вони неголосно, але палко, Субота легко вловлював окремі фрази:
— Абсолютно хибна херня…
— Старші хлопці сказали…
— Виродки з адміністрації…
— Ні розпилів, ні відкатів?
— Суцільний позитивчик!
Фрази ці, на його погляд, ніяк не були пов’язані, але молодики, схоже, мали іншу думку і чудово один одного розуміли.
Шлях на другий поверх, як здалося Суботі, зайняв несподівано багато часу. А ще його здивувало дике відчуття — ніби він не піднімається вгору, а спускається в безодню. Субота, однак, списав це на жарти вестибулярного апарату, який, як і нерви, у всього людства вічно жартує.
Подолавши останню сходинку, він виявив зліва похмурі чорні двері. Навіть зачинені, вони зяяли, мов паща пекла. Знову схотілося піти звідси, але кляті двері, обладнані хитрим механізмом, повільно і плавно відчинилися перед ним самі.
Тепер іти геть було пізно, та й непристойно. Сповнений наймерзенніших передчуттів, Субота переступив поріг, і його погляду відкрилася звичайнісінька приймальня — неприємно порожня і погано освітлена, як у німому кіно. За кілька кроків від нього стримів конторський стіл. Вікно позаду було щільно завішене чорними шторами, жоден сонячний промінь не потрапляв сюди ззовні. Ліворуч і праворуч від столу були білі двері, абсолютно однакові з вигляду. На лівих красувався «Чорний квадрат» Малевича, на правих — його близнюк, «Чорний прямокутник». Субота ступив ближче, щоб побачити підпис на картині, але чийсь м’який, трохи хрипкуватий голос запобігливо промовив над самісіньким вухом:
— Альфонс Алле, «Битва негрів у глибокій печері глупої ночі».
Субота здригнувся: за секретарським столом, за яким щойно нікого не було, тепер нудився доглянутий юнак із меліруваним волоссям. Невідомо, звідки він узявся, — Субота міг би заприсягтися, що в передпокій ніхто не заходив. Напевне, загадковий секретар ховався під столом, і тільки переконавшись, що Субота не страшний, вибрався назовні.. Припущення, звичайно, страшенно дурне, але нічого розумнішого на думку не спадало.
Між тим молодик, схоже, скучив без співрозмовника.
— От уже ці негри, усе б їм битись у глибокій печері,— інтимно поскаржився він Суботі.— Цілодобово без упину б’ються, хоч і написано «глупої ночі». Не вірте, вдень те саме. Де трудова дисципліна, я вас питаю? І, головне, навіщо, чому ця ідея вбилася їм у голову? Чому б не зупинитися на п’ять хвилин, не розпити пляшечку шаблі? Ось ви, наприклад, любите шаблі? По очах бачу, що любите!
І молодик лукаво погрозив пальчиком. Субота подумки погодився, що випити зараз би не завадило. Але не шаблі, звичайно. Натомість віскі — так, залюбки. Щодо віскі він би не заперечував, особливо при помірному вживанні…
Субота, однак, не встиг розвинути думку про помірне вживання — співрозмовник уже не дивився на нього, а напружено прислухався до чогось.
— Знову, — нарешті промовив він із досадою, піднімаючи палець. — Чуєте?
Субота і справді чув кректання та глуху метушню. Мимоволі глянувши на картину, він здригнувся: пітьма на ній явно ворушилася.
— Знову ці негри, — поскаржився секретар. — І до порядку не закличеш: у разі чого — миттю в печеру… Ні, так працювати неможливо! Доведеться вимагати прибавки до зарплати! Як ви вважаєте, скільки їх там?
— Кого? — ошелешено запитав Субота.
— Та негрів!
Субота знову втупився в картину. Але де там: у такій темряві міг сховатися цілий полк чорношкірих.
— Я гадаю, не менш ніж десять, — почав гаряче міркувати юнак. — Якщо, скажімо, за кожного негра вимагати п’ять відсотків надбавки, то загалом вийде п’ятдесят. А якщо враховувати кризу та інфляцію, хіба я не маю права вимагати подвоєння зарплати, згодні?
— Мені взагалі призначено, — похмуро мовив Субота. Нескінченна розмова про негрів почала його дратувати, та й печінка озвалася ні з того ні з сього, у роті з’явився мідний присмак. — Може, мені зайти пізніше?
— Ах, тисяча вибачень! Я затримую вас! — зніяковів секретар. — Це все через цих французів з їхнім колоніалізмом. Запхали б у печеру японців, ті принаймні не б’ються… Утім, я з цим Алле потім сам поговорю. А вас чекають, і то з нетерпінням!
— Невже з нетерпінням? — недовірливо посміхнувся Субота.
— Саме так, з нетерпінням, змучилися вже… Адже це вам ми сьогодні вранці телефонували, так? Готовий заставитися на всіх негрів, скільки їх є, що ви не хто інший, як Юрій Олексійович Субота.
Суботі нічого не залишалося, як визнати очевидне.