Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось, а я ж про що, — майор колупнув у зубі, й огірок кудись зник. — Ти класиків почитай, що пишуть. «Білу гвардію», наприклад. Нема, каже, такої мови, української. Нема і не було.

— Це хто ж таке сказав? — здивувався Василь. — Лев Толстой чи що?

— Не Лев, а Булгаков. Теж класик. А класик дарма пургу не гнатиме. Чи ти проти класики, га?

Ні, проти класики Василь нічого не мав. Але, незважаючи на її авторитет, не вгамовувався, проста майорська картина світу ніяк не лізла в голову. Щось непокоїло, турбувало, мучило…

— Сказано, що від давньоруської пішли три мови: українська, білоруська й російська, — похмуро пробурчав Василь, косуючи в планшет.

А навіщо — незрозуміло. Будь-який дурень знає, що в армії з начальством сперечатися — тільки неприємності на дупу матимеш. Ось і має: став Терпилін потроху заводитися, на щоках спалахнули червоні плями, як від грубки.

— Та хоч би й пішли — далі що? — майор аж голос підвищив. — На хріна ти взагалі її вчиш, цю фашистську мову?

— З місцевими спілкуватися, — відповів Василь, очей, однак, не підводячи. — Щоб розуміли…

— Вони й так розуміють, — майор поволі звірів. — А хто не розуміє, тому даси чергу над головою — і відразу все як на долоні. Автомат Калашникова модернізований — найкращий перекладач, перевірено часом!

— глузувало зі стіни радіо.

Кураєва охопило собаче роздратування. До чого тут ангели, нащо, який стосунок вони мають до військово-політичної підготовки та ситуації на фронтах? Але не було на те відповіді, тож Василь плюнув і знову похмуро втупився в підручник. Не сказати, щоб мова жидобандерівська була йому зовсім чужа: у дитинстві нею розповідали анекдоти. «Самопер попер до мордописні», «мені усе до сраки», — та інше такого ж кшталту. З вигляду нічого особливого, але якось не вчиться, пролітає, як вітер.

Хоч там що було причиною наполегливого опору мови — чи сам Василь, тупий до хохляцької говірки, чи хибна методика, — але слова, які він читав, не вкладалися в голові. Замість них спливали якась загадкова «слухавка», підозріла «штрикавка» і, нарешті, підступний «чахлик невмирущий». Що за чахлик, куди його пристебнути, навіщо — невідомо.

Василь знову, вже втретє втупив стомлені очі в планшет, заворушив губами. Літерки повзли дрібні, огидні, чужі, і, що найгірше, було їх дуже багато. «Многа букаф, — невідомо чому згадалася мережева мова „падонків“, вона ж олбанська. — Нє асіліл… Аффтар, випий йаду… Аццкій сотона… Пацтолом».

Літер справді було так багато, що брав сумнів: а чи можна взагалі її подужати, цю українську, хоч вона всього лише попсована російська? Адже не просто так попсована — спеціально, через злість, через ненависть до слов’ян. Проте тут Василь засумнівався: укри теж ніби як слов’яни… А якщо так, то хто до кого ненавистю палає — оце питання? І спробуй щось зрозумій у всьому цьому без ста, а краще б двохсот грамів фронтових…

У двері без стуку забіг ополченець із місцевих, щелепа його стрибала, обличчя було сірим.

— Товаришу майоре, до-до-до вас!..

Додокання урвалося. Рішуча рука відсторонила ополченця, а в двері квадратно вступив середнього зросту офіцер років сорока п’яти з міцним, дуже скошеним назад чолом, як у бульдога, і неприємним важким поглядом. Василь іще тільки скошував очі на погони, навіть не уявляючи масштабів лиха, а майор уже схопився, виструнчився, гаркнув хвацько:

— Доброго здоров’я, товаришу генерал-лейтенанте!

«Ось тому він і майор, а ти все життя в сержантах проходиш», — дорікнув собі Василь, теж витягнувшись і вирячивши очі, як і належить за статутом.

— Здорові, диво-богатирі,— незрозуміло до кого звертаючись, сказав генерал, глипнув швидким оком по хаті й окремо — по морді Кураєва, застиглого у службовому завзятті. Слідом немов із повітря виткався ще один — довготелесий, у чині підполковника, — мабуть, ад’ютант. Просочився тихо, непомітно розташувався збоку і трохи позаду: чи то ангел-охоронець, чи то навпаки. Якщо начальник скидався на кремезного пса, то цей — на хитрого, вишкіреного в усмішці лиса.

— Генерал-лейтенант Супрун, — неголосно, але вагомо представив підполковник начальство.

Супрун простяг руку майорові, кивнув підборіддям у бік сержанта, присів на стілець, розставив ноги, примружив око і став дивитися — холодно і якось із жовтизною. Секунди плинули в повній тиші, навіть радіо заткнулося.

«Що за генерал такий? — гадав Василь. — Інспекція чи що? Чи так, дорогою, у своїх справах?»

Але сам генерал швидко розвіяв усі сумніви. Виявилося — ні, не дорогою, а саме до них.

— Вільно, — процідив він крізь бульдожу щелепу. — Про мій візит попереджені?

— Так точно, спецзв’язком, товаришу генерал-лейтенанте! — відрапортував Терпилін.

— Чудово. Сержанте, вільний.

Василь, залишивши планшет на столі, подався на вихід, насилу стримуючись, щоб не врізати стройовим. Проминув коридор, не чуючи ніг, опинився надворі.

Лише там, на свіжому повітрі, трохи відітхнув, витер холодний піт. Стояв, дивився на себе ніби збоку, нічого не міг зрозуміти. Що це було, чого він так злякався? Ну, генерал, але що йому до того? Далі фронту, за приказкою, все одно не пошлють. Однак було в цих несподіваних гостях щось неправильне, моторошне. Зараз хотілось одного — бути від них подалі… та хоч би й на передовій.

Василь витяг цигарку, не з першого разу запалив, руки тремтіли… Цигарка гасла, смерділа чужим, незнайомим запахом. Страх розчинявся, йшов помалу, на зміну з’явилася звична армійська злість. Дати б зараз комусь у зуби, а то й з автомата вгатити…