— Чому?
— Бо я вам не спецназ.
Шипучин подивився на нього знизу вгору і чомусь засміявся.
— Вибач, Митю, але іншого спецназу в нас немає. Тож доведеться тобі подужати.
— Навіть не розраховуйте… — почав був Дмитро, але тут же замовк і змінився на обличчі. Повернувшись, Шипучин побачив, як відчинилися сталеві вхідні двері корпусу і звідти повільно, скорботно, поблискуючи, мов примари, з’явилися два санітари в зелених халатах. Вони везли каталку, вкриту лікарняним простирадлом, під якою вгадувались обриси нерухомого, неживого тіла.
На обличчя Шипучина впала тінь, він хотів ще щось сказати, але не встиг.
З дверей з’явилася наступна каталка з іще одним тілом. Четверо санітарів штовхали її вперед, просто до «Газелі», на якій було написано «Спецперевезення».
Не вірячи своїм очам, Шипучин поглянув на Дмитра. По його обличчю, по товстих щоках котилися сльози гіркі, відчайдушні, безнадійні. Губи тремтіли, силкуючись вимовити рятівні слова, але не могли — застигли. Нарешті сльози докотилися, відігріли онімілі губи…
— Едику, — промовив він майже беззвучно, — Едику, я згодний… Я готовий бути спецназом, водієм, двірником, ким завгодно… Лише… Лише б вони…
Дмитро задихнувся, голос урвався.
Мовчав і Шипучин, мовчало все навколо.
Мовчки зеленіло, квітнуло… І тільки божевільна липа посеред двору не чула, не помічала нічого навколо, тому що співала свою відчайдушну, останню пісню: про життя, свободу, кохання. Про те, що назавжди зникло і вже ніколи не збудеться… Ніколи, ніколи.
Про автора
Олексій Винокуров (1969) — російський прозаїк, сценарист і кінопродюсер. Народився в Пермі. Після закінчення філологічного факультету Московського державного педагогічного інституту працював у відділі літератури й мистецтва газети «Московский комсомолец», вів колонку в журналі «Новое время», очолював відділ публіцистики в газеті «Иностранец», був головним редактором журналу «Другой». Разом з Віктором Шендеровичем з 1996 року був постійним автором популярної програми «Куклы» на каналі НТВ. Автор двох десятків телевізійних проектів, у тому числі популярних телесеріалів.
Перші оповідання й повісті Олексія Винокурова були пройняті оригінальним гумором, тому Віктор Шендерович назвав його «фабрикою з виробництва смішного». Але надалі це смішне проростає страшним, за звичними речами й подіями відкривається метафізика. Містичне в його книжках і п’єсах не прямолінійне, це радше гофманівське «двосвіття», коли одну й ту саму подію можна пояснити дивом, фантастикою, грою уяви, а можна — цілком реальними причинами. Пізніші книги письменника розгортають Усесвіт як метафору: наш світ, як на початку часів, населений прадавніми істотами, чию природу ми не можемо до кінця збагнути, але з якими співіснуємо.
Починаючи з 1997 року Олексій Винокуров опублікував чотири романи: «О карлике бедном» (1997), «Туда, где нас нет» (1997), «Друг степей» (2014) і «Люди Черного дракона» (2016). Роман «Ангел пригляду» (2016) з причин, які, певно, вже зрозумілі читачеві, не знайшов видавця в Росії.
Олексій Винокуров — лауреат ряду престижних російських літературних нагород. Крім того, письменник займається поглибленим практичним вивченням сучасного Китаю, зокрема містичним виміром бойових мистецтв. Уже понад два десятиліття він тренує внутрішні стилі китайського ушу, насамперед стиль Янши Тайцзицюань у старій даоській традиції.
Можливо, з цього захоплення Сходом і народилася переконаність Олексія Винокурова в тому, що вежі зі слонової кістки, у яких живуть письменники, у наш час зазнають безперервних штурмів сучасності, а мистецтво виростає на грунті історії, який твориться на наших очах і так само на наших очах може скінчитися, запасти в прірву. Тож завдання письменника — не тільки зафіксувати те, що відбувається тут і зараз, але й осягнути, що за цим стоїть, до чого все рухається…