Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він дійсно знав її. Знав не архістратиг, а божевільний панотець Михайло. Давно, ще в минулому попівському житті, служив він тут настоятелем. Інших священиків не було. Церква була мала, заштатна, як жартували парафіяни. Служили тут лише двоє — він сам та бездітний вдівець, дячок Антоній, за сумісництвом сторож.

Архістратиг злегка наморщив чоло, пригадуючи дячка, піднімаючи його з-під брил людської пам’яті, від якої зараз лишилися самі руїни, але дещо можна було дізнатися… Старий паламар був людиною доброю, поступливою, православній церкві відданою, а ще більше — особисто панотцеві Михайлу. Навіть якби батюшці, боронь Боже, раптом заборонили служити й піддали анафемі, Антоній усе одно б молився про здоров’я його і вважав своїм настоятелем. Єдине, що могло відвернути дячка від панотця Михайла, це якби той раптом звернувся в латинську єресь або, скажімо, став проповідувати з амвона яку-небудь хатха-йогу. Оцього б старий точно не витримав.

Але не до йоги та іншого чужорідного бісівства було зараз панотцеві Михайлу. Найбільше потребував він притулку, тепла, гарячого чаю і телефону. А все це можна було знайти тільки в старого псаломника.

Сам же Антоній, не відчуваючи архангелових думок про себе, сидів зараз у своїй малій теплій хатинці, дивився, як, потріскуючи, жовтим сильним полум’ям горять у грубці березові дрова, і слухав, як сумно підвиває за вікнами вітер. Відпивав дрібними ковтками з фаянсового кухля солодкий темно-вишневий чай, занурював у нього сухар, відщипував розм’якшений краєчок натрудженими яснами, поглядав у красний кут на іконки, які заради збереження переніс із церкви до себе в сторожку.

Усе начебто було в дячка для щастя, але не було щастя в його душі. Сумував Антоній, тужив, що церква стоїть порожня, а від панотця Михайла вже котрий місяць — жодних звісток. Боліло його серце від війни, хай їй грець, клятій. Не радували Антонія ікони, не радував солодкий міцний чай, навіть сухарики, власноруч висушені на печі — і ті не радували. Довго він кріпився, не дозволяв собі сумувати, не давав впадати у відчай. Але сьогодні скінчилися сили його душі, і смерть відкрила перед ним свою жадібну пащу. Смерте, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога? Та ось же вона, ось, поруч — наче неситий крук над подорожнім, який замерзає в степу…

Зневірився дячок, махнув на життя рукою, але помирати все одно здавалося якось страшнувато. Був він людиною простою, боязкою, гріхів мав багато, хай навіть уявних — такому в рай дороги нема. Від цієї думки йому стало так ніяково, що він пішов і ліг на лавку, вкрившись червоно-строкатою ковдрою. Ковдра була не проста, власними руками з насмиканих клаптиків пошита. Хендмейд, печворк — ось як це називається, обізнаний чоловік сказав, племінник дільничного Сергій Ґудзій. Побачив світ, не нам рівня. Якось випадково забрів він в Антонієву сторожку, вгледів цю ковдру, захопився. За таке, каже, в Америці та Європі великі гроші дають… Ну й нехай дають — не в. Америку ж їхати! Та й навіщо старому псаломникові гроші, йому б душевного спокою трохи. А того якраз і немає, за жодні гроші не купиш.

Лежав Антоній на лавці, накрившись ковдрою, і думав чорні думки. Усе, думав, помираю — остаточно й безповоротно. І через що? Не через хворобу чи старість — через образу, несправедливість, через те, що обдурив мене світ і Бог теж обдурив, нехай святиться ім’я його… Як це, запитаєте, Бог обдурив, чого? Де дячок і де Отець Небесний, з чого б йому в ігри з дячками грати? Усе це знав Антоній не гірше за інших, проте наполягав на своїй образі.

Якщо ви такі розумні, тоді скажіть, куди зник панотець Михайло, де парафіяни, де причт і клір, а ще — навіщо оця війна? І якщо вже пішла така розмова, дайте відповідь — чому люди помирають страшною смертю? За Антонієвого життя стільки людей у нього на очах перемерло, і хоч би один воскрес! Ох, Ісусе, де ж ти ходиш, люди без тебе всього розучилися — ні тобі воскреснути, ні слово добре ближньому сказати!..

Скорботні ці міркування, мабуть, довели б дячка якщо не до смерті, то до розлиття жовчі, але тут раптом хтось легенько постукав у вікно.

Дячок вирішив спочатку, що це вітер жартує, і лише щільніше закутався в ковдру, розпалюючи тугу та образу на весь світ. Але за якусь мить стук повторився — тепер уже в двері.

Паламар підвівся на своїй лежанці — кого це Бог приніс у таку погоду? Чи не приблудні біси бешкетують? Коли так, то дулю їм, а не відчиню, хоч скільки собі стукайте!

Упав Антоній на лавку і накрився ковдрою весь — з головою та вухами.

Однак біси продовжували стукати, явно натякаючи на сумну долю, що чекає на одинака-паламаря по смерті. Та й не біси то насправді, а звичайні орки з автоматами, які нишпорять по околицях у надії на поживу.

Не витримав Антоній, скинув печворк-ковдру на долівку, зліз із лави, вхопив допотопний рогач і почовгав до дверей. Налаштований він був рішуче, як ніколи.

«Першого — в око, другого — в рило… Першого — в око, другого — в рило… — думав він. — Молитвою з будь-якими бісами впораємося. Ну а як не впораємося, то вже діло таке: зі святими упокій…»

Але вийшло, як це буває, не так, не сяк, а зовсім інакше.

— Чого стукаємо? — гукнув Антоній, підходячи впритул до дверей. — Чого марно добрих людей турбуємо? Гляди, пса спущу!

Збрехав тут старий, узяв гріх на душу. Не мав він кого спустити. Не лише собаки, але навіть кота не водилось у нього в хаті. І не тому, звичайно, що шкода було дати притулок живій тварині, а так уже склалось. Але зі страху чого не збрешеш, аби відчепилися.

— Відчини, Антонію, — промовив за дверима чийсь голос.

І такий знайомий та водночас несподіваний, що дяк мало не підскочив з подиву, відкинув убік рогач і тремтливими руками взявся відмикати клямки — всі три. Раніше їх менше було, але в мирні часи Антоній більше на молитву сподівався, а тепер, коли над головою літали міни та снаряди, з трьома засувами якось спокійніше. Але зараз клямки ці заважали, застрягали, плутались, а Антоній усе боявся, що не встигне, і чарівний голос зникне, розчиниться так само раптово, як і пролунав. Останню клямку він рвонув з такою силою, що вона, насилу тримаючись на іржавих кривих цвяхах, вискочила з пазів та й залишилась у нього в руці.

Пожбуривши її вбік, дячок відчинив двері і побачив на порозі того, кого вже й не сподівався побачити живим — панотця Михайла власною персоною. Вигляд у нього був стомлений, борода вкрита інеєм, на брови намерз дрібний сніжок, але все це не мало ніякого значення, головне — сам він був тут, немов з-під землі виник, або, точніше сказати, зійшов з небес.

— Панотче!..

Упав дячок навколішки, обійняв ноги панотця Михайла, притиснувся до них, тремтячи, як приблудний пес, якого після довгих місяців і страшного голодного життя надворі раптом пустили в теплу й затишну хату.

— Ну-ну, Антонію, що ти, Їй-Богу… — збентежений панотець Михайло нахилився, міцно взяв дячка за плечі, став підводити. Але той підводитися відмовлявся, мало того — не бажав відпускати новознайденого настоятеля. Проте рішучість панотця Михайла перемогла, і дячок усе-таки звівся на ноги, але все дивився допитливо й жадібно, ловлячи щось у чорних циганських очах священика. Потім, отямившись, повів панотця Михайла в хату, як і раніше, міцно тримаючись за його рукав, ніби той міг узяти і розчинитися в повітрі так само раптово, як виткався з хуртовини й заметілі.

— Господи, щастя яке! — радісно бубонів паламар. — Щастя яке… А я вже зовсім був помирати зібрався…

— Ну, помирати тобі ще рано, — суворо мовив йому панотець Михайло. — Це абсолютно ні до чого зараз — помирати.

Він обернувся, побачив, що Катерина так і стоїть зовні, в наметеному біля порога снігу, махнув їй.

— А це ось сестра Катерина, познайомся…

Антоній глянув незряче, кивнув головою, усміхнувся широко, і від цього фізіономія його набула вигляду вже зовсім комічного.

— Щастя яке!.. — знову завів він своєї.