Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ах, ось воно що… — кульгавий був роздратований. — Любите серіали? Усі ці небилиці про ангелів, демонів і домогосподарок? Думаєте, що потрапили в якусь пекельну канцелярію. Що ось-ось відчиняться двері, увійде армія демонів під проводом князя Асмодея, і…

Тут двері справді відчинились. Але в кабінет ступило не воїнство пекла, а один-єдиний чоловік, аж ніяк не схожий на демона. Більше того — цей чоловік був знайомий Суботі, він його миттю впізнав. І не дивно: перед ними стояв той самий дивовижний барбос у бермудах з першого поверху. Щоправда, при ньому не було вже ані вина, ані бермудів, а вбраний він був у просторий світлий піджак і легкі брюки в смужку.

Барбос усміхнувся з надзвичайною приємністю і схилив голову набік, незмигно дивлячись пташиним оком і на Суботу, і на власника кабінету.

— Що тобі, Леонарде? — невдоволено поцікавився хіліарх.

Леонард, як з’ясувалося, приніс постійну перепустку для Суботи. Хоча навіщо потрібна перепустка в установу, яку ніхто не охороняє, було абсолютно незрозуміло.

— Зачекай із перепусткою, — відповів хіліарх невдоволено, — пан Субота вагається.

Вираз обличчя в Леонарда змінився, він обернувся до Суботи й заговорив з ним надзвичайно серйозно.

— Дорогий Юрію Олексійовичу, я бачу, ви не зовсім зрозуміли, з ким розмовляєте. Маю честь представити вам нашого хіліарха, проконсула, трибуна і незмінного вождя — пана Томаса Вольфовича Геніуса-Лоцмана… І до того ж, хоч про це й не прийнято казати, князя.

— Світу цього? — похмуро пожартував Субота.

Жарт цей чомусь не видався смішним ні Леонарду, ні самому князеві. Вони перезирнулися, князь скривився:

— Світу цього? Ну, ні, мабуть, не так широко. Хоча все залежить… — він трохи подумав, подивився на Леонарда, — від того, що вважати світом. Щодо нашої корпорації — це, вважаю, більш-менш справедливо. Утім, навіщо це все? Пан Субота все одно не бажає співпрацювати.

— Цього просто не може бути, — не повірив Леонард. — Немає такої людини, яка б вам відмовила… До того ж це далеко не безкоштовно. Хороші, навіть дуже, грошики…

— Юрій Олексійович уже в курсі,— сухо зауважив князь. — Але його нічим не проймеш.

Леонард розгубився остаточно, навіть щоки його безпорадно обвисли. Він із жахом дивився на Суботу:

— Ви це серйозно? Відмовляєтесь?

— Я не відмовляюсь, — проскрипів Субота. — Але я хотів би знати, чим ризикую…

Глава 6

Ввічливі люди

Скінчилася заметіль… Недовго повисіла в повітрі та й упала заметами — білими, горбатими, лисими — просто посеред Маринівки. Тим часом Маринівка, яка цілу добу ховалася в імлі, проясніла нарешті, згадавши про свою місію прикордонно-пропускного пункту. Тепер вона короткозоро дивилася вдалечінь, у порожнечу, а якщо хтось під’їжджав, зустрічала зі страшнуватим кокетством вокзальної повії — під залатаним асфальтом і сніговою мрякою мимоволі проступали рани й виразки війни.

Сам пропускний пункт побитий гаубицями й мінометами, зритий прямими влученнями. Перед шлагбаумом і відразу за ним тупцяють плямисті ополченці без погонів, але з автоматами, витріщаються на машини, що під’їжджають. На обличчях — похмура нудьга, прилипла, як лишай, не віддерти. Зрідка лише пожвавлюються в нападах страшнуватих веселощів, а спитайся, з чого радіють, не дадуть відповіді: смерть блукає навколо… Блукає, зирить, шкіриться, але не чіпає іржавим кігтем — поки що. Тому-то й грає в солдатах дурна радість, організм радіє кожною клітиною — як, буває, в морзі граються прозектори: ти здох сьогодні, а я — ніколи.

Були, втім, тут і такі, хто не радів і не злостився, а сухо й діловито, як і належить людині військовій, ніс свою службу. Нехай навіть не було в них на плечах зірчастих погонів, але всі пам’ятали присягу, кожен знав своє місце і розумів, де кінчається своя воля і починається товариш майор.

Допущений до цього знання був також контрактник Василь Кураєв, який сидів зараз у терміналі. Кам’яним задом устромився в стілець, розпухлими з холоду червоними пальцями тицяв у планшет, зубрив за електронним підручником В. С. Калашника українські слова:

— Це діло… Це не діло… Найкращий…

На стіні гриміло радіо, не давало зосередитися. Пісня, головне, була якась дебільна: начебто й армійська, і бадьорим басом, як належить, але слова лізли дикі, немовби зі сміху:

Узяти б зараз цей приймач та мордою об стіл, замріявся Кураєв. Але не можна — сам товариш майор, Терпилін Ігор Іванович, слухає. Подобається йому, видно, інакше б давно сам об стіл угатив. А він — нічого, сидить, салатиком напихається, всім задоволений. Доведеться терпіти — хоч вони й без погонів тут усі, але субординацію ніхто не відміняв. Навіть суворіше тепер — усе ж таки воюємо…

Василь зітхнув, опустив погляд у планшет, знову забубонів упівголоса:

— Це… діло… це не діло… Найкращий…

Нарешті не витримав, підняв важку стрижену голову, подивився на майора.

— Проста мова… На російську схожа.

— Та вона ж і є російська, — сказав Терпилін, і крізь його кам’яні зуби мляво глянув бурий шматочок огірка. — Російська, тільки попсована зі злості до нашої православної людини.

— Тут сказано, що з давньоруської походить, — невпевнено зауважив Василь.