Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Архістратиг кивнув кудлатою головою, замислився. Потім зітхнув і підвівся зі стільця.

— Дякую тобі, друже Антонію, за гостинність! — Узяв здивованого дячка за руки, міцно стиснув у своїх. — А нам треба йти.

Паламар занімів з несподіванки, стислося його серце, знову защеміло.

— Як іти, куди? Щойно ж переступили поріг, двох слів не сказали…

— Ти вибач, але справа в нас, дуже важлива справа. Неодмінно треба зателефонувати до Москви, там людина чекає.

— То що ж, як людина? — дячок хвилювався. — Невже не почекає трохи? Тільки-но я повернувся до життя, і ось на тобі. За що таке покарання, Господи? Хоча б до ранку залишіться, оно заметіль…

На Антонія гірко було дивитись: очі були сповнені сліз, борідка труситься. Панотець Михайло мимоволі розчулився.

— Не можемо ми чекати, розумієш? — сказав він, поклавши на плече співрозмовникові міцну руку. — Від нас життя людей залежить… вони загинуть без нас…

— А так ви загинете! — впирався дячок. — Замете вас. Та й як ви підете в село? Там бої були кілька днів поспіль, невідомо, хто там зараз — свої чи наші.

— Мене не чіпатимуть, я особа духовна, — твердо сказав священик.

— Та їм однаково, яка особа, — з гіркотою відповів Антоній. — А якщо вас не чіпатимуть, то до вашої супутниці, сестри Катерини, точно дістануться. Хіба можна дівчині туди, де солдатня колобродить?

Панотець Михайло замислився, дячок дивився на нього з надією. Потім перевів підсліпуваті, неспокійні очі на Катю.

— Хоч ви йому скажіть, не можна так… Це ж справжнє самогубство… Зачекайте до ранку, а вранці я сам піду на розвідку, дізнаюся, що до чого. Мене не чіпатимуть, я місцевий, мене всі знають. А про вас уже майже забули, та й не впізнати вас після божевільні…

Сказав дячок і занімів з переляку — дурницю ляпнув, ще й образливу. Однак панотець Михайло ніби нічого й не помітив. Мовчки дивився у вікно — там мела хурделиця, замітаючи світ до самого краю, надворі вже сутеніло. Ще півгодини, і поглине все зимова чорна ніч, і самого себе не розгледиш у ній, не те що дорогу до села.

— Гаразд, — нарешті мовив священик. — Хай буде по-твоєму. Залишимося ми в тебе на ніч, може, є в цьому якийсь сенс…

Глава 5

Корпорація «Легіон»

Настала все-таки третя година дня, вибило п’ятнадцяту нуль-нуль на кремлівських курантах. Рівно за хвилину до того Юрій Олексійович Субота вийшов із метро «Цвітний бульвар» і став перед знайомим будинком, роздивляючись його, мов уперше. Коштовним камінням сяяв під сонцем сніг, засліплюючи відвиклі очі городянина, підтікали перші несміливі струмки, оголюючи чорний мокрий асфальт… Будинок, наче торт, ніжився в кремових із зеленню тонах, сталеві двері берегли його тендітні нутрощі.

Там усередині, в самому серці, розташовувався колись Інститут практичного сходознавства з його примруженими від азійської муки вчителями та з учнями, у яких усі муки були ще попереду — тони, ключі, ієрогліфи. При вході в інститут, збоку, тулилася симпатична крамничка «Академкнига».

Тепер усе це закінчилося, розчинилося, розквітла натомість буйним цвітом загадкова малина — корпорація «Легіон», куди й прямував заінтригований Субота.

Хтось вирішить, що він повівся неправильно, непослідовно: не хотів іти, а все ж пішов. Соромно, скажуть, отак змінювати рішення. Ну, вчителів навколо повно, усі знають, як треба. Але була все-таки причина, через яку Субота з’явився на призначену годину, і легкодухість тут ні до чого. Уранці після дзвінка вдерлася до нього власниця квартири, зчинила страшенний скандал, вимагала знову платню за житло. Ну хіба не правильно отой Достоєвський закликав кришити бабусь на вермішель? Ледве випровадив її Субота: клявся післязавтра все заплатити, та ще й уперед за місяць. І не можна сказати, щоб брехав — були б гроші, він би й за два місяці вперед віддав. Або придбав би власну квартиру. Але про свою квартиру він міг поки що тільки мріяти, ось і доводилося вгамовувати біснуватих баб обіцянками.

А ті, хто безоглядно судить інших, краще хай почекають із вердиктом. Може, й не збрехав Юрій Олексійович. Може, й чекала на нього в «Легіоні» добре оплачувана робота. В усякому разі, він на це дуже сподівався.

Саме тому Субота і з’явився точно на призначену годину: запізнитися неввічливо, а прийти раніше — несолідно.

Зовнішні двері мали вигляд зовсім неприступний. Сумніваючись, узявся Субота за ручку — не схоже, що тут на когось чекають. Але двері відчинились напрочуд легко: не збрехала, отже, телефонна слухавка, яка призначила йому тут рандеву.

Подумавши трохи, Субота витер-таки ноги об сірий жорсткий килимок, проминув якийсь передпокій і піднявся сходами. Другі, вже внутрішні двері відчинилися навіть раніше, ніж він їх штовхнув. За ними були абияк поштукатурений коридор з наростами вапна на стінах і кам’яні сходи, якими можна було піднятися вгору або взагалі не підніматися.

Субота похмуро роззирнувся. Будинок великий, якщо блукати навмання, бозна-куди може занести безтурботного відвідувача. Настрій його вмить зіпсувався: знову вляпався він у сумнівну історію, на обрії маячили самі лише збитки, жодних перспектив.

Малодушна думка плюнути, обернутися й піти собі геть уже крутилася в голові… аж тут невідомо звідки намалювався поруч із Юрієм Олексійовичем незнайомець напрочуд легковажної зовнішності. Був він лисий і пухкий, скидався на барбоса в райдужних бермудах, жовтій футболці і з вишневим коктейлем у руці. Ніби перенесли його сюди просто з південного пляжу, де він насолоджувався товариством тамтешніх гурій.

— Щось шукаєте? — підозріло поцікавився барбос.

Субота відповідав, що шукає корпорацію «Легіон».

— А вам призначено?

Субота пояснив, що призначено телефоном. Хотів був додати, що він, Субота, відомий журналіст і не звик витрачати час, але стримався.