Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вбити — ні. Залишки сил забрали — це погано.

Катя сумно помовчала, не зводячи з панотця Михайла великих довірливих очей. «Що ж тепер робити?» — ясно читалося в цих очах.

— Те саме, — відповів архістратиг на непоставлене питання. — Те, заради чого спустились. А поки що давай звідси вибиратися. Щоб по нас знову вогонь не відкрили.

— У який бік підемо? — запитала Катя.

Супутник її подивився на низькі білясті небеса, але, певно, не знайшов того, що шукав.

— От якби зараз була ніч, — зауважив він задумливо, — і були б зірки, одразу стало б ясно, куди йти… Добре, довіримось волі Божій. Хоч тут її навіть знати не хочуть.

Налякавши свою супутницю цими страшними словами, він, не втрачаючи бадьорості, рушив безкрайою сніговою цілиною. Наст неголосно постогнував у нього під ногами, подекуди провалювався до кісточок, а він усе йшов собі, дивлячись під ноги, і думав про щось.

Про що ж думав він, торуючи стежину в глухому снігу? Дивна річ, думки його були прості, людські: про сім’ю, про Отця, про братів.

Отець Небесний… Він його не бачив уже цілу вічність… Отець Світлоносний, Той, що є любов, не витримав злоби людської та дрібних сварок, зник із цього простору, перенісся в інші виміри. Ходили глухі чутки, що міг він неймовірним зусиллям волі перервати своє існування, залишивши Михаїлові, першому з синів, важкий тягар підтримувати лад у доступних світах.

Але важко, дуже важко нести цей тягар… Ще важче виконувати обов’язки. Люди, колись молодші брати, відгороджені Перешкодою і кинуті в пекло ще за життя. Усі вони — від немовляти до володарів світу — перебувають у геєні, самі про те не відаючи. А стало так за угодою між пеклом і Сферами. Спочатку — як тимчасовий захід: Землю визнано мовби чистилищем, де кожен має шанс піднестися, злетіти до втраченого раю… Але минали віки, тисячоліття, а люди не ставали кращими. Тобто дехто, звичайно, ставав, натомість більшість не змінювалася. Прогрес, цивілізація, культура — усе це тонким шаром прикривало мозок стародавніх рептилій, заклопотаний лише двома речами: розмноженням і їжею. Дивитися на це було нестерпно… навіть Отець розгубився, втратив віру в людей. Тимчасове небо чистилища закрилось і перетворилось на пекельну пащу, де мучаться приречені мільярди.

Але все ж таки горіла незгасно в небагатьох іскра божественної любові. Саме через це він, Михаїл, перший з ангелів, доглядав їх і тому зійшов зараз зі справжніх небес крізь пекельну воронку — щоб урятувати, щоб давню цю угоду можна було розірвати і повернути все на кола своя… Пеклу — пекельне, людині — людське…

Він ішов цілиною, і легкий сніг обсипав його обличчя, забивався в бороду, вітер змушував мружитися, проникав крізь діряву тілогрійку, холодив груди. Смертне тіло нагадувало про себе, смертний розум із жахом дивився на себе з похмурих глибин, сумнівався, тремтів.

І чи була насправді та угода, і чи був Бог? Усі знали, що тільки вони троє — Михаїл та його брати — бачили Бога в усій його силі й славі. Але що таке бачили? Він, архістратиг, пам’ятав лише власну появу — і світло, без краю добре, лагідне, всеосяжне. Не більше пам’ятали й інші. А що як не було Його ніколи, і все це лише видіння, якими свідомість захищається від жаху пекла? А якщо Отця немає і не було, тоді й братів нема — ні Люцифера, ні Гавриїла, ні решти, та й самого Михаїла-Михайла, якщо подумати, теж не існує… І тоді ніякий він не архангел, а нещасний безумець, який казна-що надумав про себе. І чи ангелів він бачить, а чи всього лише медбрати сновигають навколо у своїх білих халатах, готуючи черговий укол…

Може, він просто втік із божевільні?

А може, й не втік. Зараз закінчиться дія ліків — і він побачить себе в домі скорботи, де в минулому році повісився китаєць Ся, бо хотів виписатися назад у Піднебесну, а цього допустити не можна було, тому що як випишуться всі китайці, то що ж це буде?

Він відмахнувся від диких думок, не дав їм волі, став думати про Гавриїла. Але й тут пам’ять підкидала невеселе… не радувало воно, не могло радувати. Архістратиг подумки звів очі до невидимих небес, пронизав їх до останніх галактик, підніс голос свого серця.

О брате, в глибинах далекого космосу сущий! Слідом за багатьма повторюю: навіщо залишив мене? Обдурений нікчемністю, ображений ницістю людського роду, вирушив ти блукати серед чорних дір і наднових, у надії знайти інше, краще життя, а якщо пощастить, то й самого Отця… Як міг ти, Гавриїле, відкинути холодне пекло ближнього космосу, в якому обертається Земля, зректися диявольських лабіринтів Молочного Шляху, що розкинув свої щупальця далі, ніж йому призначено? Тепер я сам перед лицем Ворога, і немає в мене тут тієї сили, яка належить мені за правом.

Хто такий я сам, той, хто вперто топче білий сніг? Мала частка могутнього архангела Михаїла, другої у світі сили після Творця Вседержителя… Чи все ж таки третьої? Невже другим був Проклятий, той, чийого імені тепер не вимовляють, бо саме це ім’я здатне випекти криваві виразки в роті, а мовлене тричі — геть позбавити розуму? Але ж він сатана, ворог людей і молодших ангелів, створених навздогін Першим. А що пам’ятаю про нього я? Світло, і любов, і відданість, і краса, які випромінювала кожна клітина його божественного єства… І ще гіркі сльози туманять очі від думки про скинутого в пітьму нещасного брата Денницю, ангела Ранкової зорі.

I ось я серед людей, щоб урятувати їх або згинути самому… То чого ж прагне поріддя лукаве і перелюбне? Того ж, чого й завжди, — знамень, одкровень, чудес, воскресінь мертвих… Нічого цього я, наймогутніший з ангелів, тут не можу. Сила полишила мене. З чим я прийду до Ворога, до брата, який став ворогом? Як зможу переконати його? Чи стоїть іще за моїм плечем Уседержитель, чи покинув він нас, як покинула мене сила?

Немає відповідей на ці питання, і ні на які питання немає відповідей. Але хай там що, треба йти туди, в лігво темряви й тіней. У цьому мій синівський обов’язок перед іншими Його дітьми, яким у небесах і на землі немає числа…

Думки ці, гіркі й скорботні, могли б знищити цілу галактику, якби думав їх архістратиг Михаїл. Але між ним і світом тепер стояла бліда тінь відставного священика, чиєю смертною плоттю була стриножена сила його.

— Панотче Михайле… Панотче Михайле!..

Немов крізь щільний замет долинув до нього голос Катерини. Архістратиг отямився, витер обличчя, мокре від снігу. Обернувся, підбадьорливо всміхнувся, насилу розтягуючи сухі, готові тріснути губи.

— Що тобі, Катю?

— Церква, панотче Михайле!

Катя вказувала на малу сільську церковцю, що наче виросла на ріденькому узліссі, наполовину похована під двометровими кучугурами.

— Церква — добре. Де церква, там і люди… — сказав Михайло.

Катя подивилася на нього розширеними від жаху очима.

— Не можна нам туди, — пробурмотіла. — Там — дім антихриста, притулок нечистого.

— Нічого, — сказав Михайло. — Не всяка церква — дім антихриста. Є такі, де збереглася благодать. До того ж, я знаю цю церкву.