Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ацький сотона?»

На останній репліці пальці його, до того мертві й німі, невпевнено заворушилися, воскресаючи.

«Не думаю…» — набрав Субота.

«А хто?» — миттю запитали на тому боці, засмикалося тонке павутиння-.

Секунду він мовчав. Потім пальці заворушилися самі собою, і по екрану поповзли літери. Вони повзли, лякаючи, зростаючи на очах, заповнюючи весь видимий простір…

«І був він найвеличнішим з ненароджених, і ім’я йому було — архістратиг Михаїл…»

Субота дивився на екран, не розуміючи, чи він викликав до життя ці слова, чи вони виникли самі собою, вишикувалися в бойову лаву, а слідом за ними повинні були виникнути інші, нові фаланги й раті.

Як наяву, згадався тепер йому весь сон, побачений цієї ночі. І це був навіть не сон, а видіння на зразок тих, які бували святим і духовидцям. Жахлива фігура архангела, безмірна, неймовірна, височіла в неосяжній далині, розкинувши могутні чорні крила й затуляючи собою обрій. Натомість він, Субота, знав про архангела все: звідки той узявся, чого хоче і де саме перебуває в цей момент. Поряд із архангелом бачив він також жіночий силует — напівпрозорий, осяяний неяскравим світлом, від нього йшло відчуття надзвичайної давнини. І жінку він теж знав, невідомо звідки, але знав: свята Катерина Александрійська, колись замучена римським цезарем Максиміном.

Він дивився на все це, а пальці його рухалися самі, і на екрані поспіхом тіснилися все нові літери. Раптово комп’ютер пікнув і завис. Літери заворушились і обсипалися з екрана в темну купку, а потім зовсім зотліли, розтанули. Субота завмер — невже вірус? Він намацав пляшку, принесену з кухні, відпив трохи, в очах прояснилося. Ні, комп’ютер працював, але останній його пост кудись зник…

У чат до нього сухо постукав невідомий. Так і було позначено: «Невідомий», а на аватарці зяяла порожнеча.

«Доброго дня, Юрію Олексійовичу, — ввічливо писав Невідомий. — Ми б хотіли з вами поспілкуватися — для взаємної, сподіваюся, вигоди…»

«Яка ще вигода? — тут же нагрубив Субота, він не любив дешевої таємничості.— Кому? І що це за „ми“ такі?»

Відповідь з’явилася одразу.

«Ми — це рекламно-видавнича корпорація „Легіон“. Якщо вам зручно, під’їжджайте сьогодні на п’ятнадцяту нуль-нуль. Адреса: Цвітний бульвар, 21, будівля 2».

«Це де раніше Інститут практичного сходознавства був?» — виявив обізнаність Субота.

«Саме там», — відповіли йому.

Субота здивувався:

«Що це в біса? Будівлю ж зачинено, опечатано..»

Комп’ютер мовчав. Невідомий або думав, або відійшов, або просто помер, що теж не можна було виключити, з огляду на панування безладу в рекламно-видавничому бізнесі.

Раптово посеред суцільної тиші пронизливим тьохканням озвався телефон. Субота скинувся, взяв слухавку.

— Алло? — сказав він похмуро.

— Юрію Олексійовичу, це ми вас потурбували, корпорація «Легіон», — слухавка співала солодко, хоча й не без солідної басовитості. І, немовби випереджаючи запитання, квапливо додала: — Щодо телефончика не хвилюйтеся, ми його у вашого відповідсекра взяли, Алімова. Скажу по секрету: нездара й дурень, незрозуміло, куди дивиться начальство — його б звільнити, а не вас… Утім, зі звільненням ще встигну, я зовсім в іншій справі. Ну то що, чекати на вас сьогодні чи як?

Субота думав. Чомусь раптом виступив на обличчі холодний піт. Крапля з чола сповзла на губу, він облизнув — виявилася гидкою, несолоною. Слухавка чекала, а йому, як на зло, ну ніяк не хотілося вибиратися з дому і тьопати незрозуміло куди.

— Слухайте, але ж будівлю опечатано, — промовив він кисло. — Там ніби суперечка якихось суб’єктів господарювання…

— Юрію Олексійовичу, дорогий, та про що ви?! — поблажливо відповіла слухавка. — Китайський «Канон змін» читали, правда? Пригадуєте, про що каже шістдесят третя гексаграма? Сьогодні суб’єкти, завтра об’єкти, а післязавтра взагалі упокоїлись…

В ефірі, як здалося Суботі, окремо пролунав смішок, але слухавка миттю опанувала себе.

— Печатки та інші атрибути — це для відсікання марних перехожих, ділові люди не звертають на такі дрібниці уваги. Ви, головне, підійдіть до дверей, смикніть їх — вам відчинять. Чули, мабуть: стукайте — і відчинять? Ну ось, а тут і стукати не доведеться, — поспішала слухавка, — смик — і шашка проходить у дамки, або, якщо хочете, пішак у ферзі. У шахи хоч граєте, Юрію Олексійовичу?

— Та трохи, — Субота був спантеличений і вже починав сердитися на розв’язного співрозмовника.

— От і добре, можемо зганяти партію… Як вам Карлсен, бешкетник, в останньому баден-баденському турнірі? Обіграв таки Найдича, як школяра. А ми, зізнатися, за Найдича були. Ну, то не біда, віділлються вовкові овечі сльози… То ми чекаємо на вас, я правильно зрозумів?

Субота відкрив був рота, але його знову перебили, немов прочитавши думки — не цілком безкорисливі.