— Додому їду, — сказав коротко.
— До дочки чи онуки? — поцікавився настирливий старий, розтискаючи грізний кулак.
— Саме так, — кивнув Рубінштейн, і спантеличений співрозмовник на якийсь час замовк, збираючись думки: то до доньки чи онуки? Чи до обох?
Народ потихеньку набивався в автобус. Публіка була потерта, похмура, наче кимось навмисне ображена. Воно й сама Москва — місто невеселе, а вже про Донецьк, куди збиралися, годі й казати.
Через півгодини автобус, трусячи пасажирів на вибоїнах, відвалив від автостанції. Двері зачинились, і всередині відразу запахло кислим, ропою, наче й не людей везли, а огірки або, що гірше, оселедці. Але Рубінштейн нічого цього вже не відчував, бо спав на покраяному сидінні простим старечим сном.
Ще за п’ятнадцять хвилин на автостанцію закотив ліловий «Мерседес». Звідти вискочили два здоровані з жовтими очима, зробили коло пошани по станції, переконалися, що потрібний автобус від’їхав безповоротно, знову завантажилися в машину і з ревом помчали, на автостраду.
Глава 3
Субота
Юрія Олексійовича Суботу, штатного фрілансера глянцевого журналу «Інше», пробудив від сну по-варварськи ранній дзвінок мобільного. Сон був сумний, болісний, якийсь неосяжний — немов останній, який випало йому бачити за життя. Незвичайний був сон, мабуть, пророчий, тільки от ніяк не згадати, про що саме.
Телефон дзвонив, і Субота, розліплюючи сонні повіки, глипнув на годинник — смарагдовим полум’ям палали на ньому цифри 8:15. На душі зробилося тоскно: знав Субота, що не телефонують так рано, щоб повідомити добру новину, а поганих і без того було через край.
Слухавка тьохкала солов’їними трелями, Субота дивився на неї похмуро, з огидою. Може, не брати? А раптом звістки не лише погані, але й важливі пропустиш — каятися будеш, а вже пізно: поїзд пішов, гудок локомотива розсік життя на «було» і «не було»…
До всього, страшенно боліла голова. І що найгірше, боліла звично. Хміль тепер не вивітрювався з Юрія Олексійовича, хіба тільки за недоглядом. А якщо раптом і траплялося таке, напоготові завжди стояла пляшечка односолодового віскі — ну, може, й не односолодового, звичайного дешевого, — і рятівний туман у голові поповнювався справно. Головний біль кращий за душевний, кращий, — страждає сама лише смертна плоть. Безсмертна ж, на думку багатьох, душа в цю мить стискалася, ховалася в потайних тілесних порожнинах, не подавала ознак життя.
Віднедавна Субота повірив: якщо пити без упину, душа не витримає, впаде в кому, а отже, більше не болітиме. Те, що разом з душею може не витримати печінка, а потім і решта тлінного організму, його не хвилювало.
— Тьох-тьох-тьох! — з останніх сил витьохкував солов’їну пісню телефон, не бажаючи зупинятися, рвав нерви.
— Вішайся! — роздратовано сказав йому Субота, зітхнувши, простягнув руку і зняв слухавку.
— Сі,— мовив італійською. Може, біда злякається міжнародного скандалу, обійде манівцями.
Але біді на таке начхати — у слухавці відкашлювався баритон відповідсекра Алімова.
— Слухайте, Субото, — нарешті похмуро промовив він, — у мене для вас паскудна новина.
— Вірите, нічого іншого від вас і не чекав, — відповів Субота.
Алімов раптом розлютився.
— Припиніть поводитися по-хамськи! — плаксиво закричав він. — Що ж це таке, ані слова простого… Ви можете нарешті повестися пристойно хоч раз у житті?
— Раз у житті — можу, — лагідно погодився Субота, і Алімов заспокоївся так само раптово, як спалахнув.
— Ви, звичайно, чули про кризу, — продовжував він тим же похмурим тоном. — Так от, вона дісталася до нас. Вас звільнено, Субото, звільнено під три чорти…
Субота відчув, як до серця підступає нудота. Відкашлявся, подихав — не допомогло.
— Що означає звільнений? — хрипко перепитав він. — Я не можу бути звільнений, я працюю за гонорар.
— Ні,— заперечив Алімов, — не працюєте, тому що від цього дня жодних гонорарів у журналі не буде. З усіма, хто не на зарплатні, ми прощаємося.
Суботі стало огидно. Вони, бачте, прощаються, — сказав він сам до себе. Які високі слова! Цікаво, хто їм писатиме? Неграмотні редактори, які в слові «корова» роблять три помилки, чи бабці-коректорки?
— Прошу без образ, — озвався Алімов на тому кінці дроту. Виявляється, Субота, забувшись, казав не подумки, а вголос. — У нас журнал, а не Інститут мовознавства, що і як писати, вирішує керівництво, а не сторонні автори.
— Ну тоді переказуйте вітання вашому керівництву і йдіть до свинячої матері,— сказав Субота й відключився.
Давно вже він не злостився, навіть головний біль минув. Багряна ненависть, посмикуючи повіки, заливала його розум. Звільнити фрілансера — підлість, свинство! Фрілансер тому й фрілансер, що не бере грошей за просиджені штани, як штатні роботяги, а тільки за товар. Тепер, отже, й за товар не будуть платити…
Гарна новина, особливо якщо врахувати… Що врахувати? Думка блукала, крутила хвостом, не давалася. Субота намацав пляшку, рішуче ковтнув, у голові частково прояснилось — і згадав. Ось що треба врахувати: у нього немає житла, він мешкає в орендованій квартирі, а жити йому тепер нема на що. Він і без того вже заборгував за місяць. Господиня, стара кобила сталінського виїзду, вже перейшла від нагадувань до погроз.