Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Симон сказав, що знайшов людей, які нас хочуть послухати і винести свій вердикт щодо нашої реалізації, як музикантів. Мене ця звістка надихнула. Я був впевнений у нашому з ним успіху. Пісні були відрепетирувані, і ми могли їх грати з заплющеними очима, навіть уві сні. Він домовився про час, і коли він надійшов, то ми вже за годину раніше опинились біля місця зустрічі, чекаючи на наших суддів. Це діло відбувалося біля Індустріального мосту, здається, в Авіаційному університеті. Їх було двоє, вже зрілі чоловіки. Один з них мав високий зріст і худорляву статуру, довгі вуса, дорогі черевики, шкірянку і більмо на оці. Взагалі, приємна й досвідчена в розмові людина, — мені сподобався. Другий був трохи нижчим, товстун з рум'яними щоками, довгим волоссям і оптимістичними поглядами на життя. Ми познайомились. Сава Олегович (вищий) і Руслан Анатолійович (нижчий) відвели нас до кімнати, котра без сумнівів мала творче призначення. Про творчу атмосферу в кімнаті свідчили наклеєні на стінах плакати різних музичних гуртів менш та більш відомих. Біля вікна знайшла собі притулок барабанна «кухня». На столі стояв комп, а біля нього, розкинувши клавіші білими і чорними стежками, синтезатор. На другому столі лежали дві електричні гітари, а на спеціально виготовленому стелажі стояв мікшерний пульт і ще купа усілякого музичного мотлоху. Довершували картину мікрофон, закріплений на стійці, декілька великих і потужних колонок, і Сава Олегович із Русланом Анатолійовичем, що так прагнули нас почути. Атмосфера мені подобалась. Приблизно так виглядала кімната, в котрій ми займалися у Шполянському Будинку культури.

— Ну, що, любі друзі, ви готові нам запропонувати? — порушив паузу, що затяглася, Олегович, від чого його більмо стало ще помітнішим.

— Ми, — я заговорив першим, — приготували для вашого прослуховування декілька пісень, які відбирали спеціально для цього випадку. Усі вони мають патріотичне спрямування і, здається, звучать непогано. Тексти писав я, а Симко робив усе можливе і неможливе для того, щоб музика була незабутньою.

Ми ухнули і взяли акорд. Товариші слухали нас, не перебивали, дедалі уважніше ставлячись до почутого. Ми, одну за другою, проспівали чотири пісні, тривалістю кожна в середньому десять хвилин. Олегович і Тольович виявились дуже витриманими і уважними слухачами. Та ось ми закінчили. Серце тьохкало в очікуванні на вирок, який нам зараз повинні винести ці двоє милих людей.

— Ну, ось, власне кажучи, ми й закінчили, — відкашлявся я.

— Добре, ми зрозуміли, — мовив високий Сава Олегович, а Руслан Анатолійович продовжив:

— Вибачте, вибачте, потрібно порадитись.

Він піднявся зі стільця, за ним підвівся і його приятель. Сава Олегович взяв Руслана Анатолійовича, по-старосвітськи, під лікоть і обережно вивів у коридор.

— Зараз ми повернемося, — кинув він уже через плече, — ви тут поки плакати подивіться, або пограйте ще.

І вони розтанули, як цукор в чаї, в нутрощах коридорної системи.

Я примружив око і поглянув на Симка.

— Ну, що ти думаєш, візьмуться за нас ці два мурзики?

— А що тут думати, — посміхнувся Симон, — звісно, що візьмуться. Граємо ми добре, тексти в нас хороші — я бачу лише переваги. І тільки єдиний недолік — твій, Тарасе, ірокез.

Я мимоволі взявся за волосся, а Симон, тим часом продовжив:

— Зачіска, розумієш, надто неформальна, викликає в суспільства негатив.

— Чого ти причепився до моєї зачіски? Весь час носив, а тепер що, не можна? Люди пальцями тикають?

— Заспокойся, будь-ласка, я не хотів тебе образити. Ти ж сам розумієш, що твоя зачіска — це виклик моралістам, — намагався заспокоїти мене Симок, але я вже розійшовся:

— Та мені начхати на всіх твоїх Сав і Русланів, узятих докупи. Я свій ірокезик стригти не буду, — відрізав я.

— А якщо в нас-таки все вийде, а умову поставлять, щоб ти постриг свою шевелюру — тоді що? — викривив Симко свої тонкі губи.

Я…, — тільки-но надихнувся сказати щось гостре, як у двері загрюкали. Звук був такий, неначе хтось у труну цвяхи забиває. Ми з Симком перезирнулися.

— Що за фігня? — запитав Симон у мене, звівши брови.

— Не знаю, — кажу, — може, двері зачинилися, і ці дяді ніяк не зайдуть до кімнати?

— Та ні, — каже пильний Симон, — я, коли заходив, то помітив, що там замок без заскочки.

Грюкіт пролунав знову, урвавши наше перешіптування.

— Хто там? — обізвався я, і не чекаючи відповіді, гукнув: — Заходьте!

У двері просунулась зачесана під дупу (себто на два боки) голова в окулярах. Оптика, — це було видно з першого погляду, — була потужною. В таких біноклях в бік сонця краще не дивитись взагалі, тому що існує велика ймовірність того, що спалахнуть очі.

— Доброго дня! — відказала голова, виблискуючи скляними очима. — Мені потрібен Сава Олегович.

— Він десь вийшов, — сказав я послідовнику Доуеля, оскільки в дверях стирчала лише його голова.

— Ну, добре. Дякую, — мовив послідовник і зник за дверима.

Через хвилину двері відчинились, і до кімнату увійшли Сава і Руслан.