Страшно. Страшно жити в країні, де так багато кам’яних, бронзових, гіпсових, намальованих, нататуйованих, оспіваних і вічно живих Іллічів. Мене така демократія не влаштовує. Свобода — це коли тебе нічого не турбує, ти за це вдячний своїй країні і робиш усе можливе для того, щоби вона квітла. Терор, прикритий личиною демократії і соціальної зрівнялівки — дуже вигідна річ для його винахідників. Злодії в законі — то вже не блатна романтика Михайла Круга, а дійсність зі справжнісінькими персонажами. Ненавиджу червоні прапори. Ненавиджу людей з червоними стрічками на грудях. Проклинаю тих, хто це все вигадав. Це знущання з моєї держави. Послідовники тих, хто влаштував на моїй батьківщині голодомор, червоний терор і багато іншого лиха, не можуть принести моїй неньці користі. Це велетенська піраміда, в котрій, замість мумії фараона, живий народ, який прагне бути вільним. Люди хочуть бути вдячними президенту своєї країни, чиновникам, депутатам та іншим посадовцям, але їх весь час зраджують. Приманюють смачним печивом, а потім б'ють по ребрах. Гатять кирзовими чобітьми. Рани загоюються, минає час. А далі народ знову стікає слиною, коли бачить печиво, нанизане на гачок. Розтягли Україну, як повію по борделях. Жебрачку з неї зробили. Мені шкода, що ми занадто м’які люди. Може, й не м'які, а просто боягузи? Бо якби ми не боялись, то ставали б на бунт і довели б владі, що з нами так не можна поводитись, що з нами потрібно рахуватись. Йобана політика. Не можу більше про це говорити.
Я купив журнал «Робота і Навчання», пляшку пива і сів під кіоском на сходах. Потрібно було шукати роботу. Я розумів, що нова квартира буде дорожча за стару, і що гітарою на квартплату заробити дуже важко. Я прийнявся гортати у тому місці, де йшлося про пекарів і кондитерів, тому, що по цих спеціальностях я вже працював раніше. Мій допитливий погляд зупинився на заголовку «Потрібен пекар з досвідом роботи в піцерію на Дарниці». Я назбирав у кишені дрібняків і пішов до таксофона. Мені відповів привітний чоловічий голос і домовився зі мною про зустріч на завтра. Добре. Начебто й знайшов роботу, ну, принаймні вакансію, а щось мене ще потягнуло до яскравого й нафаршированого рекламою журналу. Знайшлась ще вакансія на посаду пекара-кондитера. Я, звісно, зателефонував. Мені відповіла дівчина, і на моє питання, стосовно того, коли я можу прийти на співбесіду, вона відповіла:
— А чому б вам не прийти прямо зараз?
Я теж здивувався.
— А й справді, чому б не прийти?
Вона мені детально продиктувала адресу, і я, допивши своє пиво і викинувши у смітник яскравий журнал з оголошеннями, рушив на пошуки вказаних координат.
Увійшовши до офісу, я привітався і пояснив людям, яких здивував мій зовнішній вигляд, що прийшов по оголошенню стосовно вакансії пекаря-кондитера. Роздивляючись мої подраті невідомими собаками шорти, не обходячи увагою мою гриву з бритими боками (а-ля ірокез) і особливу зацікавленість приділивши моїм татуюванням, вони сказали, що їм дійсно потрібен пекар-кондитер і десь з десять хвилин радились. Мене приймають на випробувальний термін, але, щоб їхнє рішення стало остаточним, мені ще слід поговорити з безпосереднім керівництвом — з шефом. Із шефом, але не директором, а бригадиром. Ним виявився розбещений увагою, вередливий француз. Я аж очманів — ніколи не бачив до цього живих французів. Біля нього стояла перекладачка і перекладала нашу з ним балачку.
— Ти раніше працював кондитером? — спитав француз голосом гладкої, як повітряна куля, перекладачки.
— Так, працював, але трохи не з такою продукцією, як ваша — я поглянув на мармелад, шоколадні торти та інші принади і ковтнув слину.
— Що ти вмієш робити по кондитерській справі? — запитав мене знову француз басовитим і поважним голосом повітряної кулі, груди котрої роздувалися наче ковальський міх.
— Я працював з грильяжами, з ірисом і… і все, мабуть. Ну, там, розумієте, було багато видів і підвидів грильяжу та ірису, — я знову ковтнув слину.
— Нам потрібен спеціаліст. Ти це розумієш?
— Так, я це розумію, але прошу дати мані шанс показати себе. Якщо в мене не будуть виходити ваші мармелади і еклери, то ви просто скажіть мені, і я піду. От і все.
Француз після перекладу товстулі глянув на мене, ніби оцінюючи, і пробулькотів їй щось.
— Тебе приймають. Вийдеш на роботу через два дні о восьмій годині ранку. Зрозумів?
Звісно, що я все зрозумів. Мені раптом захотілося повипендрюватись і я на прощання кинув французові:
— Бонжюр.
Він, начебто, трохи здивувався, звів брови, але потім махнув рукою і пішов у глибини свого диво-цеху.
Я вийшов з будівлі й вирушив на пошуки книгарні за розмовником. Бо вважав, що така книжечка тепер мені знадобиться.
Крамниця знайшлася одразу ж, на Хрещатику. Працівниця показала, де можна знайти розмовник, і шукав я його недовго. Це була маленького розміру червона брошурка, на якій був зображений український козак, в якого з рота, немов вилітали, білі бульки, одна більша за другу, в котрих усередині чорними літерами було написано:
— Сава!
Я погортав сторінки і зрозумів, що у французькій мові не тямлю нічогісінько.
Знайшов слово «бонжюр», і в мене нижня щелепа ледь не розбилась об мармурову підлогу. Виявляється, якщо вірити розмовнику, бонжюр — це привітання, а не прощання. Так це я з ним що, привітався? От придурок. Укотре дізнаюся, що язик мій — то ворог номер один. Ну, нічого, будемо виправлятися.
Оленка поцілувала мене в щоку.
— Я тебе, мабуть, кохаю, — промуркотіла вона солоденьким голосочком.
— Мабуть — це не враховується. Потрібно говорити більш зрозуміло. Це немов, я майже з тобою трахнувся. А, як ти розумієш, тут «майже» не враховується, отак і там.
— Ну, добре, я тебе кохаю, — промовила вона урочисто.
Я глянув їй у очі, взяв за руку і сказав:
— У цих трьох словах міститься велика сила. Їх не можна вимовляти просто так, це — ніби зрада. Я теж відчуваю до тебе непереборний потяг. І скажу тобі, що нам буде важко, скажу, що ми будемо знаходити один в одному недоліки і переваги, і, як ті, так і інші — вони будуть впливати на нас по-різному, інколи навіть погано. Я тобі скажу, що колись один з нас навіть захоче піти, але послухай і те, що коли я не скажу тобі цього, то довіку жалкуватиму — Я ТЕБЕ КОХАЮ.
Вона дивилась на мене своїми блакитними очима, і видно було, що я її вразив, а мені стало дуже приємно від того, що я це сказав. Я насправді відчував до неї цей потяг, що зветься Кохання. Кожен з людей вкладає в це слово власний зміст. Я туди вкладаю свій. Кохання або є, або його немає. Третього не дано. Якщо Ікс кохає Ігрек, то він завжди з нею, навіть якщо між ними існує така позитивна субстанція, як плюс. Йому байдуже, що в неї неправильно виріс ніготь на середньому пальці ноги. Йому категорично начхати на те, що вона погано готує їсти. Ікс ставиться до неї, як до ранкової роси — він її обережно збирає в долоні, п'є її, і вмивається нею, тому що вона дає йому красу і здоров'я. Що на світі ще може зрівнятися з красою людини, з її душевним здоровим світом? Нічогісінько. Що тобі, читачу, буде миле, коли в тебе виникають неврози з різного приводу? Хіба приємно, коли твоя особиста краса буде зацькована комплексами і захована під капелюхом, чорними великими окулярами, котрі я продавав на площі Льва Толстого, і затягнена светром «під шию»? Ні, відповім я, приємного тут мало. Краса повинна бути відвертою і невимушеною. Вона з'являється, ніби сонце вранці, як дощ після хмарної погоди, немов осінь після літа, наче слово після думки. Ніщо може стати на заваді краси. Кохання — це не тільки почуття, а й погляд, рожевий туман, крізь який люди дивляться на світ. Можу сказати напевне — я покохав. Це в мене було вже не вперше, але завжди по-різному, і цей раз не став винятком з правил. Мене, звісно, дивувало, що це трапилось так несподівано і швидко… Зустріч… бух, Секс… трах, Кохання… бух, — і ми вже живемо разом, а може, ще декілька таких трахів, і в нас з'являться діти? Не знаю, навіть що й сказати. Але! Із впевненістю можу сказати одне: в кохання немає часу і витримки — воно виникає тоді, коли його чекаєш менш за все.