Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він завівся і зірвався з місця у кращих традиціях французького фільму про таксі.

— Але якщо почне блювати, то я вас не на Республіку, а на «Байкове» завезу. Зрозумів?

— Давай, давай. На дорогу краще дивись, — відповідав я йому в тон.

Наша нетривала поїздка минула в напруженій та гнітючій мовчанці. Мені хотілось вибачитись і, водночас, було важко переступити через свою непотрібну гордість.

Оденка притулилась до мене і навіть не думала блювати, — мирно сопіла мені на вухо. Бідне дитя.

Вимощена камінням дорога гуркотіла так, що в салоні старенького рено стояв такий шум, що мені довелось його перекрикувати:

— Зупиніть, будь-ласка, тут.

Таксист вдарив по гальмах так, що я аж лобом гепнувся об подушку його сидіння, і ми почали вивантажуватись. Я витяг Олену надвір і тримав її, щоб вона не впала. Віддав водію гроші, і у вікно сказав мирно:

— Шефе, вибач, я не хотів образити.

— Та пішов ти…, — чітко промовив шеф і знову натиснув на педаль газу.

Ми ще години зо дві підіймалися сходами на четвертий поверх. Напівсвідома Олена виявилась херовим ходоком, і її довелося, в прямому значенні цього слова, волочити. Нарешті двері. Ключ прокрутився у замку і двері відчинились. Ми перейшли через коридор, і раптом Олена почала щось розуміти. Вона озирнулась навкруги і, зі здивованим виразом обличчя, запитала:

— А де ми знаходимось?

— Не хвилюйся, ми у мене вдома. Ти, головне, не хвилюйся. У мене у кімнаті зараз сплять і бачать барвисті сни чотири здоровенних дядьки — то мої приятелі. Вони сплять, і ми будемо спати. Ок?

Вона намружила лоба гармошкою, очевидно, намагалась зосередитись, і знову спитала:

— А вони міцно сплять?

— Ти боїшся їх розбудити? Будь певна, у тебе нічого не вийде, вони так напрацювались, що нічого не почують. Пішли.

І я легенько підштовхнув її у напрямку кімнати. Бічний зір ухопив якесь крихітне сяйво на кухні. Я здогадався, що то Симок будує сайти на своєму телефоні. Я відчинив перед дамою двері, і відблиск світла, яке одразу ж потрапило до кімнати, осяяв широку спину Вітя, котрий спав майже в самому проході і його потрібно було обходити або, як це робив особисто я, переступати. Мало того, що він там спав, а ще як зазвичай, дико хропів.

— Я туди не піду.

— Не хвилюйся, підеш. У тебе не має іншого виходу.

Я підхопив Олену на руки, вона писнула. Я, притуливши пальця до вуст, сказав їй, що якщо цей дядько, який хропить, прокинеться, то він нас усіх порве на німецькі хрестики і закине собі у пащу, не пережовуючи.

— Не хвилюйся, — сказав я і поклав її на свій матрац, а сам ліг поруч. Лежачи на ковдрі, котрою я вкривався, ми почали роздягатись. Оленка мене поцілувала. Я відповів їй ще більш палким поцілунком, і ми не спали до самого ранку.

Уперше за тривалий проміжок часу я вийшов на Майдан, взяв у кіоску пляшку чернігівського пива і кинув кістки в «Трубі», якраз біля входу у «Глобус», — Господи, скільки умовностей, що здається, куди не плюнеш, а там вони вже й є, — відкрив пляшку і прийнявся смакувати. Я взяв у Олени MP3 і здоровенні лопухи-навушники, та, з насолодою, що позначалась на моєму обличчі, заслухався металом. Дуже зручна річ ці навушники — вони виконують, по-перше, безпосередньо функції джерела звучання музики, і, по-друге, ще й заміняють гребінець. Пояснюю: в мене довге волосся, і коли я його закидаю назад, на потилицю, то треба його чимось фіксувати, і саме тут в нагоді стає або обруч, або ж, як в моєму випадку, навушники. Я ще вдома вклав волосся, я взагалі до нього дуже бережно ставлюсь. Нещодавно навіть зрозумів жінок — це коли в мене закінчився шампунь, і я останні гроші витратив на придбання нового флакона. Так ось, я ще вдома уклав волосся належним чином, і в такому ж чині покинув свою квартиру, і в ньому ж стояв перед скляними дверима «Глобуса». Якраз грав «Майстер», а за ним повинні були лунати наші з Симком пісні, котрі ми записали в сусіда через комп'ютер. Коли я отак похитував головою в такт музиці, до мене підійшов якийсь бомжуватого типу юнак. Він почав мені щось пояснювати, при цьому він розмахував руками і обличчя викривлялось так, ніби було виліплене з пластиліну. З усього, а особливо з його вибалушених очей, виглядало, що від мене він хоче чогось, щонайменше, грандіозного. Для того, щоб вислухати цього мудакуватого, мені потрібно було зняти навушники і тим самим зруйнувати ореол моєї зачіски, так старанно побудований вдома. Я озирнувся навколо і не знайшов дзеркала, адже мені потім довелося б одягти навушники знову, і знову поправляти зачіску. Дзеркала поруч немає, «Майстер» грає потужно, пиво смачне, якийсь клоун переді мною танцює — що ще потрібно для щастя? Мені більш нічого не потрібно, — розмірковував я, вперто не знімаючи з себе лопухів. Це дуже дратувало мого «співрозмовника». Він відчайдушно вказував на свої вуха і тикав у мій бік своїм брудним нігтем, — очевидно закликав мене до діалогу. Мені було байдуже. Тут він раптом зробив необачний крок і потягнувся своєю немитою кривою рукою до моїх лопушків. Я перехопив його лапу на півдорозі за зап'ястя, — що-що, а зачіска, то для мене — святе. Люто зиркнув на нього, насупив брови, продовжуючи мовчати. Відпустив його зап'ястя і криво посміхнувся. По його губах було видно, що він сказав щось для мене неприємне. Потім розвернувся і пішов собі геть, а я ще постояв півгодини і поїхав на зустріч з Оленою. Цього дня вона мала зняти на дві доби квартиру. Це було приємно, хоча я трохи нервувався. Нервозність моя була природною тому, що я не знав, чи зможу виправдати її сподівання стосовно моєї чоловічої сили. Не те, щоб колись вона мене підводила, просто, зазвичай, секс у мене виникав спонтанно, і самиця, з якою я був у контакті, після ночі, проведеної в бурхливих хвилях оргазму, йшла собі геть. Це ніч, а тут дві доби — чи витримаю я стільки? Цікаво самому.

Нас зустрів інтелігентного типу високий чоловік з сивим волоссям… Відвів нас до квартири і продемонстрував її пишноти. Вихвалятися, як на мій погляд, там особливо було нічим: двоспальне ліжко, телевізор, пральна машина першого покоління і, звісно, невід'ємні атрибути кожної квартири, — це ванна і туалет (всі вимощені кахлем другого сорту). Нічого особливого, але це була квартира для нас двох. Це вже не моя комуналка, в котрій, акомпануючи нашому сексу, сопуть чотири пари ніздрів. Ми нарешті вдвох. Я на радощах потис сивому велетню руку і, прощаючись, грюкнув перед його обличчям дверима.

Ці дві доби пройшли майже без сну, чого, власне, й слід було сподіватись. Олена була палкою коханкою, але і я не здавав позицій, раз за разом доводячи їй, що чоловіча стать, коли захоче, то може поборотись із жіночим невгамовним хотінням. Навіть не тільки поборотись, а добряче себе в цьому плані відстояти.

Я розпрощався з Оленкою до наступної зустрічі і поплівся додому.

Я йшов вулицею, і стан був такий, немов у мене викрали мою безсмертну душу. Усередині була цілковита порожнеча. Незвичне відчуття. Може, це тому так, що я за своє життя так ніколи не викладався. А виклався я на всі, як то кажуть, сто відсотків.

Олені дуже сподобались ці два дні, а, особливо, ночі. Мені вони теж сподобались, але, мені здається, що саме чоловік в таких ситуаціях домінує, і саме він виснажується набагато більше, ніж жінка.

Я йшов, весь спустошений, озирався дико навкруги, і світ мені здавався вже дещо іншим. Таке відчуття було, ніби пережив те, що інші можуть і не пережити. Мені це подобалось. Подобалось, якщо враховувати те, що я був мисливцем за відчуттями. Я навіть колись спеціально розпочинав стосунки з дівчиною. Потім закохував її в себе, і навіть сам закохувався, але, при цьому, заздалегідь вже знав, що розійдуся з нею. І, на самій вершині романтичних почуттів, коли вона була готова йти зі мною під вінець, і взагалі, куди завгодно, хоч на далеку північ, хоч у вигнання чи заслання — я приходив і давав їй випити трохи отрути. Я приходив, зустрічався з нею, запрошував її до якогось кабака або іншого місця відпочинку, купував вино, фрукти, запалював свічки, — завжди любив красиві похорони, — і, коли вона вже була готова почути від мене щось надзвичайне, то я їй давав це почути, але звучало воно дещо не так, як вона собі це уявляла. Це не одразу губило стосунки, навпаки, воно їх тільки розпалювало. Їй, як і раніше, був потрібен я, а мені, в мої творчі застої, був потрібен матеріал для моїх пісень, оповідань і просто роздумів. Я страждав — вона страждала, а виходив бразильський серіал. Коли письменник вигадує відчуття, використовуючи силу власної фантазії — це гарно, але, коли він на той момент ще й сам відчуває те, що описує — це читаєш так, ніби, власне, це пережив сам. Цей біль від втрати, цю радість від свободи. Потім — знову болючий удар втрати, і гіркота від тієї самої свободи, котра тобі вже й не потрібна без дівчини, без твого милого кохання, яке втратив. Коли ж усе вже трохи вщухло — ловиш кайф від того, що ти це витримав і не піддався натиску почуттів. Блаженне відчуття зверхності від того, що це вдалося, і тебе нічого не стримує, щоб повторити експеримент, або розпочати його в іншій чуттєвій сфері.

Олена запропонувала зняти квартиру і жити там разом. Там мали жити ми з нею, а ще Сашко і Симок. Потрібна була двокімнатна халупа. Ми звернулись, як то зробив би кожен на нашому місці, до оголошень у газеті про нерухомість. Оленка на той час, коли я купив цю газету, була на роботі. Я всівся на сходах біля входу в метро «Республіканський стадіон», привітався з бомжами, що сиділи поруч, і зателефонував Оленці. Бомжі здивовано кивнули мені у відповідь. Я переказував Олені номери і адреси, а вона мала їх обдзвонити. Вийшло щось близько сорока номерів. Через деякий час вона мені перетелефонувала і сказала, що нічого такого, що б нам підійшло, не знайшла. Та, натомість, їй сказала колега, що в неї є знайомий, який може це питання вирішити. Його мати здає квартиру, і з неї якраз мають виїжджати квартиранти. Олена вхопилася за цю ідею, а я почав сподіватися на позитивний результат. Бо звідкись знав, якщо Долі я не байдужий, вона все зробить задля того, щоб мене влаштувати. Вона не покине своє любе дитя і не скривдить його, а навпаки, прокрутить кіноплівкою перед моїми очима нове бачення з інформацією про те, як мені далі бути. Нові думки, нові усвідомлення, нові мрії — це найцінніше, що вона може мені надати і втілити в життя.

Жити з Оленою. Це виникло спонтанно і майже одразу ж після моєї розлуки з Яриною. Мій мозок ще не охолов після закінчення тривалих стосунків і такого ж самого проживання разом, як тут знову те саме. Але я міркував, що спонтанність — це тільки великий плюс. У моєму житті такого ще не було ніколи. Імпульсивне рішення щодо того, щоб жити разом — це навіть чудово. У такий чудесний спосіб ми будемо знайомитись один з одним і водночас жити під одним дахом, їсти за одним столом і, що найприємніше, спати в одному ліжку. Ми будемо розмовляти про те, як пройшов день, і на інші теми, котрі зазвичай хвилюють людей або ж, навпаки, зовсім їх не обходять. Ми будемо думати разом, лежачи на підлозі нашої спільної квартири. Наші руки переплетуться, моя нога осідлає її ногу, а Оленина голівка пригріється на моїх грудях. Ми будемо фантазувати разом. Ми будемо говорити про те, як станемо відомими і зможемо наплювати на всі роботи, які нам не подобаються, і почнемо займатися улюбленою справою. Наші фантазії будуть про те, як ми забудемо клопоти, стосовно оренди квартир та іншої битовухи, і в нас буде власна житлова площа. Ось так. Мав рацію Воланд у Булгакова, коли казав (хоча й про москвичів): «Ті самі люди, але квартирне питання їх дещо вимуштрувало». Квартирне питання, дорогий Михайле Афанасійовичу, вимуштрувало не тільки москвичів, але й киян. Якби його не стало, то це відкрило б, наприклад, для мене глибокі і далекі горизонти; я мав би поле діяльності у творчому мистецтві, і я б так не розпилявся кожен місяць, щоб знайти гроші на квартплату, і не думав би, що нас можуть вигнати на вулицю, коли завгодно. Утім, це загартовувало мене. Я подумав і зрозумів, що для того, аби прожити у цьому гумовому мішку під назвою Київ, мені потрібно небагато: гітара і місце, щоб помитися та випрати білизну. Гітарою я зміг би заробити на прожиття, а ванна і миска для прання мені потрібні для того, щоб виглядати по-людськи, а не смердіти, наче бомж, — не люблю цього страшенно. Інколи мені здається, що краще було б померти і ні про що не турбуватись, але це найпростіший з варіантів. Мені таке не підходить — я себе вважаю воїном. Не тому, що вмію битись — хоча цього якраз я не вмію робити — а тому, що воїн, незважаючи ні на що, вступає у бій з обставинами. Воїн з голими руками йде на життя. Він хапає його і скручує в дулю — саме так, як йому і потрібно. Придає життю форму, яка йому до вподоби і найбільше його влаштовує. Це дуже нелегко, але на долоні у воїна написано, що він подолає всі перепони, зруйнує перешкоди і досягне поставленої мети, бо інакше — він не воїн, а гімно.