— Ну, що, будемо якось вирушати? — запитав я свою обранку, яку вкотре уже вимкнуло прямо посеред розмови.
— Буль-буль, — відповіла вона привітно крізь сон.
— Ну, добре, — і я звалив її собі на плечі й потягнув. Вона, здається, не заперечувала… Кінцівки її хиталися з боку в бік, як плетені батоги, і в руці вона тримала, немов бойового червоного прапора, пляшку пива. Моєї богатирської сили хватило ненадовго — лише до вулиці. Подолавши ці триста метрів, я відчув себе, щонайменше альпіністом, котрий зійшов на Еверест. Промайнула думка про таксі. Я обережно її відігнав — закінчувалися гроші. Потім подумав про те, що до моєї оселі чимчикувати десь близько двох кілометрів, а такими равликовими темпами, це зайняло б години дві, і думка про таксі з'явилась знову. Я посадовив Оленку на лаві, а сам пішов питати таксу.
— Доброго вечора, шефе!
— І тобі привіт, — байдуже відповів водій..
— Скільки до «Республіки»?
— П'ятнадцять.
— А менше? У мене лише десять.
— Ні, — відповів він. Взагалі, шофер був якийсь пасивний.
— Розумієте, там людина йти не може.
— Вона що, інвалід?
— Та ні, не інвалід — вона непритомніє.
— Тоді двадцять, — сказав він відсторонено.
— Мурло, — промовив я і грюкнув дверцятами, але й на цей знак неприхильності він відреагував цілковитою апатією.
Я підійшов до другого авто, відчинив дверцята, і звернувся з тим самим проханням. Водій погодився відвезти нас за п'ятнадцять гривень. Прийшлося йому набрехати, що Оленка — дуже вразлива людина, а саме сьогодні я зробив їй пропозицію руки і серця, й вона від отриманих вражень все непритомніє і непритомніє. Він кивнув головою на знак довіри і розуміння, а я пішов за Оленою. Вона сиділа на бордюрі, біля лави, де я її залишив, і тримала щось на руках. Те, що я побачив, пригадало мені картину на релігійну тематику: Божа Матір з дитиною. Або радянський солдат з німецькою дівчинкою. Олена тримала на руках їжачка і, незважаючи на колючки і обурене пирхання цього милого створіння, притискала його до себе.
— Давай його заберемо з собою, — попрохала вона, намагаючись сфокусувати погляд на моєму обличчі.
— Пішли хуткіш. Випусти цю колючку — нас дядя з ним не впустить до машини. Він сидіння обгадить. Це ж дикий звір.
— Ну, будь-ласочка, — не вгамовувалася вона.
— Олена, розумієш, на нього дітки чекають і дружина.
— А звідки ти знаєш, що то він, може все навпаки? Може, це дівчинка? — сказала вона з нотою жартівливого знущання в голосі.
— Нехай навіть гей, але нас чекає таксі, і нам потрібно швиденько до нього дістатися, а то залишимось без машини Ти ж не хочеш ночувати прямо у парку?
Олена висловила своє незадоволення щодо того, щоб ночувати в парку просто неба, чвакнула їжачком об асфальт і, міцно вхопивши мене за руку, потьопала слідом. Ми дісталися до авто з деякими зусиллями — Олена хиталась, як молодий моряк під час шторму. Я всадовив її на заднє сидіння і сам всівся поруч з нею. Водій озирнувся і, оцінюючи ситуацію, забігав своїми заспаними очима по наших напівтрупах.
— То вона не від щастя непритомна, а від бухла, — сказав він схвильовано.
— От, блядь, Америку відкрив. Тисни на вонючку. Тут лише квартал проїхати потрібно, і ти гроші заробиш, і нам, з клятими транспортуваннями клопоту менше.
Я нервувався, тому і грубив ні в чому не повинному водилі. Той, натомість, роздратовано розвернувся обличчям до лобового скла і вхопився за кермо обома руками.
— Вилазьте. Мені це не подобається, — проказав він крізь зуби.
— Не виліземо. Не ображайся, шефе, я не зі зла, просто переживаю, розумієш? — почав я латати свою провину, яка полягала безпосередньо в моїй поведінці.
— Вилазьте, — повторив ображений водій.
— Не виліземо, — сказав я, і однією рукою вчепився у сплячу Олену, а другою в дверцята авто. Мої відчайдушні рухи не залишилися без уваги водія.
— Ну, добре, — буркнув шеф, — тримайся, курво.