— Точно не знаю, але здається, що це був Скунс (тобто Олексійків татко).
— Оце так.
— А що трапилось? — допитувався Сашко.
— Що, що — піздець Скунсу. Я сьогодні приготував компот. Свій компот. Розумієш? — Сашко кивнув. — А зараз я бачу, що його хтось випив. Так ось, питаю: хто в нас в комуналці мутить усе, що погано лежить?
Сашко, як учень на уроці, бадьоро відповів:
— Скунс.
Очі Сашка зробились великими, і він несподівано зайшовся сміхом:
— Його ж розірве!
— Не знаю, чи розірве, але до сортиру ми сьогодні навряд чи потрапимо, — сказав я, дико підвиваючи від сміху, а потім подумав, і додав: — а може, й завтра.
Я потягнув Сашка до кімнати — від реготу він вже не міг йти самостійно. Та й мене це діло розсмішило. Але, ще більше стало смішніше, коли нам назустріч вийшов з своєї кімнати Скунс і, не мовлячи ні слова, попрямував до сортиру.
— Почалось, — сказав я і ми обоє впали в коридорі покотом.
Ми не бачили його дві доби. До туалету мешканці нашої комуналки потрапляли з поперемінним успіхом і дуже скандалили з цього приводу. Мораль така: нєхуй пиздити чуже. Скунс це усвідомив настільки, щоб не утнути такої дурниці знову, але крадіжки недбайливо покинутих речей тривали і надалі. Горбатого могила…
Оленка написала мені листа. У листі вона просила мене про допомогу і казала, що тільки я можу їй допомогти в її справі. На мої питання, щодо того, чим я можу допомогти, відповідала, що все потрібно вирішити при зустрічі. Я погодився, а сам не міг зрозуміти, чим же можу бути для неї такий корисний. Ми домовилися про зустріч на вечір. Олена повинна була підійти о сьомій вечора до мого робочого місця на «Палаці». Я трохи навіть розгубився, коли ця дівчинка мені відверто сказала, що хоче зі мною сексу.
Досвід з жінками у мене звісно був, але це робилось завжди не так. Самиця любить, коли залицяльники упадають біля неї, коли підлабузнюються, коли її розважають, а тут все так коротко і зрозуміло, що аж не по собі. Я, як справжній самець, звісно ж, погодився. Мене можна було зрозуміти, адже сексу в мене не було на той час цілий місяць. Ми почали міркувати, де це все діло можна реалізувати. Грошей, щоб орендувати якесь житло, в нас не було. Олена казала, що через два дні в неї будуть гроші, але зараз немає, а сексу дуже хочеться. Я сказав, що запропонувати можу їй лише свою постіль, але довів до її відома, що в кімнаті нас мешкає п'ятеро. Вона не погодилась, і я її розумію. Я б здивувався, якщо б вона обрала інше рішення. Ми взяли пива і пішли до парку Шевченка, сіли там на лаву і почали розмову двох людей, які прагнуть обмінятись інформацією. Розмовляли про щось далеке і банальне. Про те, хто і звідки родом, про улюблені заняття. Такі розмови виявляють між співрозмовниками щось спільне; те, за що можна зачепитись і на чому, ймовірно, зійтись. Спільного ми між собою знайшли лише музику. Виявилось, що Оленку, як і багатьох діточок радянської епохи, примусово віддали до концентраційного окультурювального табору музичного виховання — дитячу музичну школу. Концтабір вона покинула через вісім років з атестатом успішності, де були одні лише п'ятірки. Її музична спеціалізація звучала дуже приємно — фортепіано. Вона не любила згадувати про роки, проведені в стінах табору. Мені теж не подобається примус у батьківському вихованні. Я завжди був проти режиму. Навіть, пригадую, в дитячому садочку, куди мене приводили бабуся чи мама, я почував себе дуже напружено. Мене дратували тоталітарні і безкомпромісні накази виховательок, тому я, час від часу, зважувався на втечу. Утікав з садочка незліченну кількість разів, тому за мною почали ретельно пильнувати, як за особливо небезпечним елементом, що схильний до рецидивів. Кілька разів перехоплювали на брамі, а одного разу під самою моєю хатою. Місто в нас маленьке і вихователі швидко вивчили дорогу до того місця, де я мешкав. Штурмбанфюрер Жанна Іванівна вистежувала мене по слідах від валянок, котрі я, будучи ще недосвідченим, полишав то тут, то там. Вона, наче індіанець Віннету в запилюжених районах прерій, принюхувалась до повітря, намагалась відрізнити там знайомий запах втікача від запаху інших людей. У школі я теж не вирізнявся посидючістю — мене весь час тягнуло за межі шкільного двору, спонукаючи до пригод, котрі далеко не завжди мали добрі наслідки.
Так-от, про фортепіано. Я, звісно ж, нічого не мав проти цього інструмента, навпаки, звук піаніно мені подобався, хоча перевагу я надавав струнним інструментам.
Усе було добре. Ми пили пиво, немов коні в спекотну пору воду, — це мабуть від невеликого напруження, що інколи буває між людьми, котрі спілкуються лише вдруге. Думаєш перед тим, як говориш, щоб справити гарне враження і не впасти обличчям у бруд, від того забагато п'єш і палиш, як брикетна фабрика. А від того, що багато п'єш — можеш вляпатися… А ще мене дратувала і водночас обережно вказувала напрямок розмови есемеска, котру Олена надіслала мені наступного дня після нашого з нею знайомства. Я перевів подих, знову зробив кілька затяжних ковтків пива і почав:
— Як ти взагалі наважилась на таке? Ну, я, скажімо, розумію, розкута столична молодь, презирство до комплексів, ігнорування загальноприйнятої моралі і таке інше, але ж, ти не схожа на таку молодь.
— Ти мені сподобався, — сказала вона так, ніби мене не чула.
Я навіть трохи розгубився.
— Ти мені теж сподобалась, але я собі дозволити таке…, — почав було я захмелілим від пива і різким від хвилювання голосом, але вона м'яко затулила мені рота своєю оксамитовою ручкою.
— Зачекай, — посміхнувшись мовила вона.
— Я чекаю, — прогудів я трубою крізь руку.
— У мене не було чоловіка вже дев'ять місяців.
— Ти що, була вагітна? — здивовано запитав я, закидуючи брови на потилицю.
— Дурний, — вона й далі посміхалась. — Ну, ніхто не подобався. Не важливо. Дев'ять місяців!!! Ти можеш собі уявити: стільки часу без сексу?!
Я, котрий цноту втратив майже в дев'ятнадцять, і то, випадково, багатозначно промовчав. Спрямував погляд свій десь у далечінь, щоб не виглядати ідіотом.
— От бачиш… І тут з'являєшся ти… Ти мені сподобався, і я одразу щось до тебе відчула. І ще… розумієш, у нас прикол такий є: мені Аня постійно бажає знайти свого персонального троянського коня. От не повіриш, але все так і було. Мене всі дівчата жартома кликали Оленою Троянською. А тут, він сам, тобто ти, троянський кінь, береш мене і знаходиш. Ну, коли з'явився ти — це одне, а запис на папірці, то вже інше — то знак. Знак моєї Долі, котра підштовхує мене на вірний шлях — вказує на правильний напрямок.
Вона ковтнула пива. Ми помовчали, як це роблять в бразильських «блокбастерах», і Оленка, вже п'яненька, продовжила далі:
— Знаєш, яким самотнім буває життя? Ти працюєш, навчаєшся, у тебе є батьки, люди, яких, якщо відкинути умовності, можна назвати друзями, захоплення, але одного разу помічаєш, що дні життя, які починаються тим, що прокидаєшся, і закінчуються тим, що засинаєш, — заповнюєш чимось липким, і робиш це штучно, навіть примусово. Насправді вони не заповнюються. Якщо хтось думає, що це не так, то дуже помиляється. Ці дні повинні заповнюватись самостійно, природно — нектаром життя, який це життя і породжує. Немає того, хто розділив би з тобою твої думки в повному їх обсязі, доторкнувся до тіла, обійняв би врешті-решт.
Мені було її шкода, адже щось схоже я й сам колись відчував — ці особливі стани душі. Я навіть міг їх назвати: Депресія, Печаль і Нудьга, що, зрештою, ходять завжди вкупі. Цього вечора ми з Оленою не тільки відверто поспілкувались, а й добряче напились пива, і її в паузах просто почало вимикати. Вона мешкала в гуртожитку, десь біля Індустріального мосту, і глянувши на годинник, я зрозумів, що туди вона запізнилась ще три години тому.