Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це з радістю, — сказав я, не приховуючи посмішки. Взагалі, я був, мабуть схожий на якогось дауна, котрий сім років поспіль не бачив жіночої статі.

— Ну, тоді вперед, — мовила її подруга і скрутила кришку з дволітрової пляшки пива. Хоча й був вечір, але спека не спадала, і я приклався до холодної спітнілої пляшки, поглинаючи літній напій з жадібністю — на нас очікували ще чотири дволітрові, повні райського напою, снаряди. Я притримував гортанні звукові ефекти, які утворюються внаслідок вживання газованих рідин, а в інших випадках свідчать про те, що шлунок працює добре, і переборовши їх, звернувся до дівчаток:

— Дозвольте з вами познайомитися. Мене звуть Тарасом. Це — Симон, — сказав я, вказуючи на Симка. Він посміхнувся і ледь помітно схилив голову на знак привітання.

— Я Олена, — м'яко відповіла короткострижена особа в кедах.

— Я Аня, — перехоплюючи інтонацію подружки, відповіла друга дівчинка.

— Мені дуже приємно, — сказав я, всівшись поруч із ними, почавши перебирати струни на своїй гітарі.

— Ну, що, Симко, здригнемося? — мовив я і штовхнув товариша в плече.

— Поїхали, — погодився Симок, і ми чи поїхали, чи то здригнулися, але музика зазвучала. Зазвучала вона переконливо, тому що дівчата підсіли до нас ближче, всім своїм видом демонструючи, що їхні друзі, які власне й привели нас до них, більше для них не актуальні. Як виявилось потім, — вони (тобто друзі) були знайомі із дівчатами хвилин на двадцять довше, аніж ми. Ну, тоді саме цього й потрібно було б очікувати, адже, без зайвої скромності скажу, що ми виглядали набагато пристойніше на тлі прищуватих юнаків, які до того ж усього ще й були студентами. Це як порівнювати пальці з тим, на що натякають, коли на них показують: загинають усі, а стирчати лишають тільки середній. Вони потім десь розсмоктались у повітрі. Я навіть не помітив, коли це сталось. Мабуть, тоді, коли до нас підтягнулись рештки нашої компанії, кинутої напризволяще біля Лядської брами — Вітя, Славко і Саша, які зрозуміли, що нас вже не повернеш до нашого попереднього табору, й прийшли до нас. Ми всі вже перебували на'пристойній стадії сп'яніння і тому почали казитись між собою. Це був вечір рок-н-ролу, веселощів, взаємних симпатій між нами — хлопцями і дівчатами, з якими ми познайомились цього вечора. Мені сподобалась Оленка, і я, що природно в таких випадках, почав підбивати до неї клинці.

— Я не знаю, чи зустрінемося ми ще колись, — вигукувавяп'янимголосом, звертаючись до обраної мною дівчинки, — тому давайте всі щось напишемо Оленці на згадку.

Мене мляво, але підтримали. Жваву підтримку я отримав лише від Славка, котрому, судячи з його цуценячого виразу очей, Оленка теж сподобалась. Я попорпався в гітарному чохлі і витяг з його надр сумнівної свіжості папірець, котрим, як то кажуть любителі гострого слівця, ще не встигли підтертися, і на ньому ми по черзі починаємо створювати письмові знаки на адресу, як я її охрестив, Олени Троянської.

Переказую все написане, з помилками включно:

Сашко:

Лєна не забивай нас нікагда. Саша. — Добре, хоч ім'я своє без помилок написав.

Славко:

Лена, я буду пам'ятати тебе, як те, що мене звуть Славко Славінський.

Вітя, після довгих роздумів і ретельно попорпавшись у своїй великій за розмірами голові, не знайшов нічого доречнішого, як написати: «Підтримую». Потім накалякав дату і підпис — депутат хренів. Приєднався до чого? До Славкового імення? Дебіл.

Симко:

Ти мені нагадуєш нову модель телефону Siemens. Ти така ж тендітна і витончена. Хай щастить. — Симок в своєму репертуарі. Маніяк телефонний.

Я:

Нехай щастить. Від усієї душі бажаю знайти щось своє в цьому житті. Щиросердо Ваш, Троянський кінь.

Прийшовши додому, я пригадував минулий вечір і думав про те, що ім'я Олена мені дуже подобається, і не тільки ім'я, а й сама дівчинка теж. Її обличчя нагадувало мені весну. Здається, що, якби у весни було обличчя, то належало б воно Оленці. Із тими думками я курив на кухні. Скільки часу пройшло, не пам'ятаю. З тими думками я вклався до ліжечка, мого матраца. Те, що від нього залишилося, навряд чи можна було назвати матрацом, але я на ньому спав, і, розганяючи фантазією подальші події, заснув на тому, що ми з Оленкою разом.

У неї вистачило розуму написати мені листа наступного дня, бо я, гад такий, загубив її номер телефону.

Бачення четверте

— Так, у неї вистачить розуму, щоб такий клубок заплутати, що не кожному вдасться з ним потім дати раду, а вже тим більше усвідомити, — муркотіла бліда дама. При цьому вона припалила ще одну цигарку, котра невідомо яким чином опинилась в мундштуці.

— Вона надзвичайно добре вміє грати на почуттях людини. Мені пригадується одна порівняно недавня історія.

Людина (чоловік), потрапивши в дуже неприємне становище, з подачі тієї самої Долі, опинився на межі відчаю… і він переступив цю межу.

Вона говорила не замовкаючи. Її м'який голос заколихував на сон, як колискова пісня, і присутнім почало щось ввижатися. Якась темна кімната. Червонувате світло в коридорі…постаті… Звук води, що капала, часом переходячи в дзюрчання. Напівморок обволікував свідомість слухачів. Голос блідої жінки почав знижуватись. Змінивши свій тембр — він став чоловічим. Силуети в мороці зарухалися. Жінка увійшла в роль, її обличчя занурилось у бліду імлу, і почалася розповідь.

Мені здається, що вчора вона була тут. Це неможливо пояснити. Це те, що називають опинитися поза свідомістю. Як це взагалі могло трапитись, не знаю. Напевно, я марю. Що ж, цілком імовірно очікувати такого від ситуації, в котрій я опинився внаслідок веління Долі-злодійки. Але те, що відбувалося, було таким реальним, що я пройнявся дійством і навіть повірив.

Як це було раніше, в кращі часи, я вдавав з себе сплячого. І робив це надзвичайно уміло: майже не кліпав очима і зображав рівне дихання людини, що поринула в глибокий сон. Я підібрав коліна і схрестив на грудях руки, а вона, в своїй милій білій сукенці, що тріпотіла від легких подмухів нічного вітерцю, крадучись, вийшла з темряви, з густого, як смоляниста завіса, мороку, немов привид. Абсолютно не страшна і не потворна, навпаки, навіть іронічна. Обережно ступаючи на пальцях, вона підкралась тихесенько до мене, сплячого, ніби кицька, і, усміхаючись так, як це вміла тільки вона, трохи схилилась над моїм тілом, що інтенсивно сопіло і, витягнувши руку вперед, приклала м'який вказівний пальчик до моїх губ, потім, ледве торкаючись своєю оксамитовою долонькою мого обличчя, почала його ніжно пестити, не зводячи з мене очей. Мене ж немов паралізувало. Скидалось на те, що я заснув навсправжки і, щоб не налякати сон, і чари, які прийшли з ним цієї ночі, не став ворушитися, щоб бачити, бачити, бачити це і відчувати.

Вона наблизилась так, що я на собі відчував її подих. Ніжно лагідно, ледве чутно, вона мене поцілувала.