Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вітьок стулив писка і замовк. Мовчав він декілька років і не об'являвся. Тепер, очевидно, настав час Вітька.

— Привіт, Тарику!

Вітюня розчепірив свої обійми в потугах мене притиснути, але я не дався — вислизнув, як змій. Не те, щоб я на нього до сих пір сердився, та все одно, неприємні спогади залишились.

— Здоров, Вітольд! Як живий-здоровий? Бачу, ти знову набрав пару зайвих кілограмів, — знущаюсь я з нього, знаючи, що тема зайвої ваги для нього дуже боліслива.

— Як бачиш — так і є, — каже він приречено і тяжко зітхає.

— Що потрібно від мене?

І тут Вітя виклав те, за чим йшов. Виявилось, що він працює майстром-декоратором по зовнішньому декору і пропонує мені стати йому помічником. За мої скромні послуги він передбачає платити п'ятдесят гривень в день. Наобіцяв мені до того ще купу перспектив, за здійснення котрих, з його слів, звісно, ми (а в тому числі і я) отримаємо багато грошей.

До переліку перспектив входили: художня ліпка скульптур, декоративна штукатурка (Венеція, Марсель, Оточенте, здається), ремонти квартир, монтаж декоративних виробів і так далі… Я не погодився. Не погодився, але поміркував до ранку і все-таки погодився. Себто наступного дня я на окуляри не вийшов.

Вітя одразу ж взяв на себе кермо командира. Довго мене шугав, що він дурний до роботи, і всі, хто з ним працював, не витримували лихої долі і тікали від Віті. Тож, закоханий в працю Вітюня розповідав мені про свою діяльність. Про те, що в Конча-Заспі стоїть готель на плаву — він зроблений під корабель і плаває під самісіньким берегом. На ньому треба встановити вироби, які Вітя виготовив сам. Уже потім, я, зіставивши факти, зрозумів, що саме на виготовлення цих пінопластових, вкритих шаром незрозуміло чого, витворів кликав мене Вітя ще тоді, коли я жив в своєму тихому, глухому містечку.

Окрім «Галеона» — таку назву мав корабель-готель — ми з Вітьком узяли ще декілька об'єктів, на котрі потім ледь встигали. Грошей він мені не давав, казав, що це шкідливо для здоров'я. Я на те сказав, що він ризикує втратити своє, внаслідок того, що моє сильно окріпне без грошей. Але то були жарти. Грошей, я це бачив, не було. Точніше вони були, але їх нам видавали частками, і тому їх постійно не вистачало.

Зранку ми тягнулися на «Галеон», який я ненавидів. Щоб дістатися до корабля, нам потрібно було півгодини їхати в маршрутці, а потім ще йти п'ять кілометрів пішки — це дуже вимотувало мене. Про товстого Вітя я взагалі мовчу — його сопло так важко дихало, що я за нього інколи хвилювався. Я, останнім часом почав чомусь називати його Вітя, з наголосом на останній голосній літері, на закордонний манер. Потім дійшло до того, що я взагалі перестав відмінювати його ім'я.

Ми закінчували з «Галеоном» по обіді, а потім знову маршрутка, метро і подорож в дві години довжиною на новий об'єкт, а після нього ще на інший. На останньому ми нерідко лишалися ночувати. Там був диван, мікрохвильова піч, ванна і все, що потрібно для того, щоб не засмердітися і не загинути від голодухи.

Із Вітькових розповідей про те, який він дурний до роботи — я побачив, як Вітя повільно лазить по об'єкту, як велична хмара, як медуза, навіть з хворим слоном його можна порівнювати, але порівнювати його з працьовитим роботяжкою було б невихованим, нестерпним хамством. Ще я побачив, а вірніше почув, як Вітя хропить — він це робить з маніакальною завзятістю, наче навмисне. Тільки-но ця хмара влягається до свого ліжка, як одразу ж починають лунати його громоподібні утробні гуркотіння. Гроза… Я цікавився, як реагує на ці просто надприродні звуки його дружина. На що він з цілковито невимушено відповідав:

— А вона спати лягає раніше.

— Як раніше? Це у вас так заплановано в сім'ї? Ти лягаєш пізніше, щоб вона не чула твого хропіння? — щиро здивувався я.

Вітя, вдоволений, що хоч чимось зміг мене вразити, задоволено кивав головою.

— Ну, ти й альтруїст.

Ще, Вітя прокидався завжди «дуже рано», так, як він мені і розповідав. Так рано він вставав, що, коли глянути на екран телефону, то можна там побачити незчисленну кількість пропущених дзвінків від замовників, які чекали на Вітя-порося і були дуже незадоволені його повільною роботою, а також в очі кидалась купа sms-повідомлень з погрозами від тих самих розлючених замовників. За старим нашим звичаєм саме Вітя оголошував підйом. Під час його дратівливих ранкових бурчань, наздогад того, що вже пора вставати, я ще дрімав. Звісно, що всі до одного дзвінки були мною почуті, але, в мене ж є командир, і, поки його широка спина не заворушиться, а велика дула не підніметься, доти і я не встаю. Мабуть, я ще ледачіший за нього.

Були з Вітем і веселі моменти. Їхали ми одного разу в метро. Я, за звичкою, щоб витрачати свій вільний час з максимальною віддачею, дістав книжку і навстоячки (сісти не було де) почав її читати, а Вітя примостився позаду, прямо посеред вагону і схрестив руки на пузі. Поїзд почав швидко набирати оберти і тут… раптом машиніст різко вдарив по гальмах. Не знаю, може кицька якась по рельсах лазила або їжачок, але по гальмах він дав, як чорт.

Не помітивши, як, але я успішно опинився у якоїсь літньої жіночки на колінах. Мій та її здивовані погляди зустрілись. Вона мені посміхнулась — я теж. Вибачився і покинув її гостинні коліна, а Вітя, як мамонт, побіг по вагону, змітаючи все живе на своїй дорозі. Нарешті впав, зі страшенним — правда — грюкотом впав. Як мішок з чимось неприємним і погано пахнучим, впав. Так вийшло, що від підлоги його відокремлювала дівчинка, котрій в цей день дуже не пощастило. Вітя мене ще довго діставав з приводу цього випадку. Як виявилось — вона йому дуже сподобалась. Він казав, що в неї дуже великі блакитні очі і ніжна оксамитова шкіра рук.

— Великі очі? — перепитував я і аж закашлювався від сміху. — А які в неї повинні були б бути очі? Такий слоняра звалився на голову, що я дивуюсь, як вони взагалі не повилазили. Їхало собі дитя на навчання або ще за чимось, ні про що не турбувалось, а тут, як сніг на голову, такий впав парубок щокатий, звір такий дивовижний.

Вітя не ображався — він давно звик до моїх жартів.

Ще був один цікавий, як на мене, випадок. Ми з готелю на воді «Галеона» повертались додому. Навколо пустеля, але при дорозі ростуть деревця. Літо, птахи цвірінькають, і собака, що біжить нам на зустріч. Великий такий собака — німецька вівчарка, та ще й без хазяїна. Я саме розмовляв з Вітя про майбутнє. Ми фантазували з приводу нашої співпраці, як ми будемо відомими скульпторами і художниками, і в нас буде багато замовлень. Я розписував Вітя всі пишноти, що стояли мені перед очима. Наші приємні трудові дні і не менш приємніші уїкенди будуть проходити неодмінно в злагоді і взаєморозумінні. Я жестикулював руками, як диригент перед оркестром.

— Яку б ти машину собі хотів? — спитав я у Вітя, і не дочекавшись його відповіді, відповів за себе:

— Я б, наприклад, хотів мотоцикл.

Весь час я йшов попереду, а Вітя плентався за моєю спиною — так було завжди, і раптом я вловив якусь монологічність нашого діалогу. Розвернувся у бік товстуна і не побачив його там. Натомість, я побачив на дереві, що росло неподалік, а вірніше, я ненабагато від нього відійшов, здоровенну дупу Вітя, яка була до того ж обтягнута білими шортами, що надзвичайно контрастувало з зеленим листям крони дерева, з-за якої і звисала вище згадана дула. Він злякався песика. Я його ледве виманив з бідного деревцяти, яке навіть трішечки прогнулося. Вітя, ще до самісінької дороги озирався, чи немає за нами хвоста, переважно волохатого.

Вони зустрілись випадково. Була вечірка, і Він її не минув. Її звали Ярина, а Його… Його просто звали, а інколи й ні. Почали зустрічатися. Їхні стосунки були романтичними. Так, їх сміливо можна було б так назвати. Кохання — щось дуже схоже на те.

Ярина навчалася в медичному коледжі, в тому містечку, де Він жив з самого його народження. Сама вона мешкала в сусідньому. Зустрічались вони майже рік, а потім вона повинна була їхати додому. Як завадити цьому? Це ж кохання, а на відстані вони втратять зв'язок, і все, що так розцвіло й запахло, загине — коханню теж потрібна енергетична підтримка. Цього не можна допустити. Він пішов на важливий крок — попросив її руку і запропонував своє серце.

Жити вони перебрались до неї.

На ту пору Ярина вже була вагітна.