Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та раптом згадую східне прокляття «щоб тобі жити в епоху змін» і розумію, що деяким людям комфортніше у темні часи, коли відкривається нагода повністю себе реалізувати. Час – це щось таке, що потрібно пережити. У стародавніх греків було два позначення його – Хронос і Кайрос або час-послідовність і час-миттєвість.

І ми дійсно могли бачити епізоди, яким не притаманні були людські черствість і зверхність, коли важливішою ставала тим, хто опинився у біді, допомогти можливість. У найстрашніші часи ми переживаємо загибель інших як втрату когось зі своєї сім’ї, несемо квіти і лампадки, здаємо кров у пункти прийому, працюємо інтенсивніше, не відчуваючи втому. Можливо через те, що ми всі з однієї глини створені, твої ноги ступають у сліди мною залишені, а Бог відповідає трьома способами. Говорить «так» – і дає, що ти хотів; «ні» – дещо краще; «терпи» – і дарує найкраще.

Ось чому Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися. Пристрастей і емоцій, які обов'язково через край, завжди буде багато, тому що так або ніяк. Помиратимуть твої боги і ти сам. Твоїм життям проходитимуть ті, хто буде виносити мозок і розбивати серце, яке буде голосно кричати, що все марно і даремно. Та будуть і ті, хто зможе ремонтувати душу і повертати додому, ніби маяк. Хай там як, але ми завжди набагато ближче один до одного, ніж може здатися на перший погляд.

Ми чудові з усіма нашими тріщинами і сколами. І я не знаю, коли ти дійсно стаєш жорстоким – з першими зморшками або першими втраченими мріями, але завжди пам’ятаю слова священика Яна Твардовського, що за тим, хто тобі дорогий, треба доглядати, немов за дитиною, щоб вона не мерзла, не бешкетувала і часом не втекла. Якщо люди подібні до книг, то головне – гортати дбайливо, не загинаючи куточки невміло.

Ісабель дивиться як плачуть люди в транспорті і не перестає сподіватися. Дорослі, на відміну від дітей, плачуть без схлипувань і драматичних зітхань. У трамваї, зупинці автобуса чи вагоні метро завжди однаково мовчки з поглядом в одну точку. Та тільки вони спробують знову стати дітьми, по-справжньому гірко виплакати усе хвилини за три і знову жити з легким серцем далі, стане легше і простіше до невпізнанності, бо ми просто любимо надумані складнощі.

Можливо, тому так складно з емоційно закритими людьми, коли один невірний жест – і серце знов закрили на замок, а ти раз по раз перебираєш зв'язки ключів у пошуках того, який би підійшов.

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і людей, які їй схожі на пташок. Сьогодні тут, а завтра – тріпнули крильцями і полетіли, вперто чекаючи тепла долонь, але, щоб не стати полоненими, тримаючись осторонь. Столики в кав'ярнях розраховані на двох, а барні стійки – на одинаків. Але ми з однієї великої зграї і колись зустрінемось на перехресті – справжні, автентичні, без недомовок і секретів. Ми і ніхто більше, крім нас.

Поки ще зустрічі не настав час. Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися, подумки пишучи нам усім листа. Завтра вранці вже не згадає жодного рядка. Врешті-решт вона теж така – усе, що завгодно, лише б не витрачати свій час на почуття, думки і слова. Якщо ти не поспішаєш, значить, щось з твоїм життям не так.

Та у якийсь момент часу сповільнюється швидкість і слабшає різкість, ніби хтось вимкнув у світі звук. Безтурботно спить тільки місто, а люди, слухаючи кроків за дверима стук, заколисують втомлені душі і неодмінно вірять, що завтра все забудеться, печалі у минулому залишаться, і все буде добре у світі, допоки любов – вічний слід, що сяє в пітьмі.

Душа відмовляється від пунктуації

Знаєш, якщо попрохати кількох людей зобразити на аркуші паперу один і той же персонаж, кожен домалює свій антураж. Загальновідома істина: людину, яка нам подобається, ми бачимо такою, якою її придумав Бог. Тому душа відмовляється від пунктуації, бо не розуміє різниці між тим, що відчуває і тим, що бачить. І усе, що вона здатна повторювати: ти чудовий.

Я багато чого не бачила, не була у Парижі, Барселоні чи Мілані. Жила просто і мій світ містив у собі мрій міражі і книги, роботи наукові, пейзажі загадкові, віражі стрімкі і очі твої кавові щосереди. Усе у комплексі мене рятувало. Єдине, що я знала: ти чудовий.

З тобою я завжди була сама по собі, і зачинивши за тобою двері назавжди, почула скрип пружини, що зламалася. До того я не знала історію твого знайомства з нею, інакшою і ріднішою. Гратися із моїм тобою захопленням стало нецікаво, я поставила його на полицю у музеї і уваги не звертала. Аж до сьогоднішнього дня, коли раптом на місці зламаної пружини з’явилася нова, але змінилася сама гра, бо світ більше не зменшується до розмірів тебе, для тебе у ньому взагалі немає місця тепер. Однак не можу не визнати: ти чудовий.

Коли смієшся так щиро, трохи закидаючи голову; коли допомагаєш жінці з немовлям підняти візочок крутими сходами вгору; коли запитуєш про моє дистанційне навчання у Штатах і мені приємно, що ти пам’ятаєш; коли підводишся і відсуваєш для мене стільця; коли недбало поправляєш капюшон, у якому схожий на прибульця; коли розповідаєш кумедні історії про відвідування зоопарку і як тобі сподобалися ведмеді – у цей момент твої очі сяють і стають кольору бренді; коли проводжаєш мене до зупинки і, поки ми очікуємо на маршрутку, робиш вигляд, що тобі не холодно, хоч одягнувся занадто легко. Ти чудовий.

Перед нами вечірнього міста панорама і я раптом згадую, що «A Day to Remember» та «Underoath» – одні з твоїх улюблених музичних гуртів. Що ж… без жартів готова засвідчити, що дей день дійсно вартий уваги43. У моїй скарбничці щасливих миттєвостей небагато подібних хвилин, спогадів мені вистачить на усе життя.

Ми з тобою слугуємо ілюстрацією історії, розказаної Гомером про мандри Одіссея з моменту відплиття і до порятунку німфою Каліпсо. Вона допомогла йому побудувати корабель і відпустила на свободу, аби море принесло їй того, кого вона зможе щиро полюбити. Головне – відпускати з чистим серцем, інакше можна себе загубити і не знайти.

Нам з тобою випала пригода – розбирати золотий перетин, яким ми так і не стали, на запчастини. Посміхнися мені як всміхаються морю і сонцю після дощу. Ти – це просто занадто довга осінь, кілька сотень непотрібних днів. Коли тебе я відпускала, це було схоже на той дивний стан, коли завершив читати якийсь захоплюючий роман. Ніби вітер раптово йде з вітрил. Книжка на тумбочці поруч з ліжком, але неможливо узятися за наступну річ, бо, аби приступити до чогось нового, треба гарненько осмислити старе. Тепер я знаю напевне – час лікує, мені тебе не бракує.

Навчилася, хоч і раніше не вміла, відпускати на волю тих, хто став синонімом болю. Моя душа більше не відмовляється від пунктуації, крапку поставлено. Впевненим почерком відмінниці її вивела я сама, написавши, що ти чудовий.

Ключі від королівства

У найкращі часи стаються найгірші злочини. Кімнатами розліталися тріщини. Після дощу тут навряд чи виявиться занадто сухо, у чай зі стелі потрапляє вапно. Будинок став оповитим отруйним плющем, а не виноградом. Я і сама не рада була стати виноградом, з якого готують вино. Мене давило почуття провини, але, якщо істина у вині, то цього разу вона у ньому потонула. Моїм будинком заволоділи ганстери, зухвалі гострі козирки44. Закрили на горищі залишки моєї доброти, а самі влаштували бенкет. Вони вважають мене своєю, бути у клані – велика честь. Віддала їм ключі від свого королівства і з того часу у грі, в одній пастці, недобрі і хоробрі ми. Не сумнівалася, що у певний часу момент відкриють своєї могутності секрет, але до тих пір я вирішила підлаштовуватися під їх старомодний етикет.

Вони мене навчили, що охороняти своє серце і захищати гідність – речі, набагато важливіші, ніж спроби зрозуміти почуття і емоції людини, яка не витрачає більше трьох слів за раз. Найкраще, що можна зробити з подібними історіями – зіпсувати спогадами чисті аркуші нового, красивого записника, аби більше не згадувати Геростатів. Щоправда, в мене не вийшло їм до ладу пояснити, що трапляються і ті, хто у голові здіймає то галас, то тишу, постаючи у рядках римовано написаних, ніби вигадка, без якої важко дихати. Захотіти залишитися в пам'яті, але піти – для мене як розбити улюблену річ. Закреслені слова часто бувають правдивими, а я взагалі складаюся з протиріч. Викреслити когось зі свого життя – хіба не ідеальне вбивство? Вочевидь.

Кидатися у безодню, на їхню думку, – теж не найкраща ідея. Так, без сумніву кинулася, – тоді як спускатися можна було б обережно чи навіть зовсім не варто, бо мої слова як вірний знімок того, що відбувається у душі, ховали небезпеку у собі.

Говорили, що спілкування, спостереження і аналіз – три головні заповіді. Мовляв, даремно впускала до свого серця і будинку тих, кого вважала вартими довіри без особливих на те причин, щоб потім виставити за двері без пом'якшуючих обставин.

Розповідали, що раніше, коли не було кишень, карткові шулери ховали «запасні» карти до себе в рукава. Я ж не була шекспірівською героїнею, занадто щедрою на запевнення, бо чесно розписувала свої недоліки, у рукава ховаючи хіба що руки.

У той час, коли проблеми почали валитися з усіх боків, мені було не до того, аби подумати, чи будуть вони важливі через місяць чи кілька років. Навіть лампочки в будинку перегорали завчасно. Від напруження пристрастей, емоцій і почуттів.

Уміння вправно ховатися втрачає будь-який сенс, коли тебе ніхто не шукає. Тому залишалося виходити з будинку і намотувати кілометри без особливої мети, спостерігаючи за верхів’ям дерев і нетерпляче відсуваючи гілки, що дряпали оголені руки. Іноді хотілося нерухомо стояти, почуваючись спустошеною і сплющеною від вітру, що тиснув на груди свинцевою важкістю. Правий був Канеман45, описуючи наше прагнення раз і назавжди розкласти все по поличках і покінчити з невизначеністю.

Ти ніби борешся з гігантською хвилею, що змією обвила навколо і тягне на дно, мов коло Елу, до тих пір, поки саргасові водорості не кинуться вгору по щоглах твоїх вітрил. І ти думаєш, що чорного і білого лебедя одна і та ж балерина танцює. Чому ж тоді білий лебідь уяву так не розбурхує і не шокує? Злодій – це завжди сюрприз, за кожним своя історія як відповідь на питання «чому він став таким?» Грішник, що розкаявся, дорожче праведника, а зірки холодні тільки здалеку.

Намагалася мислити по-злодійському і влізти у шкуру лиходія, завантажуючи з наявного в моєму розпорядженні життєвого досвіду відповідний образ думок та лексику, ніби детектив, у роботі якого дрібниць немає, і перетворювалася на в'янучу троянду, що без болю втрачає пелюстки. Писала, здається, не те, що думала, а думала не те, що відчувала. Як і інші хороші люди говорила неправду тільки у виняткових випадках. Мені хотілося знайти того, хто буде у змозі розкрити усі мої злочини і дати можливість втекти, щоб потім товаришувати монастирями до кінця життя за допомогою філософського листування. Раптом виявилося, що єдиний спосіб не вбити мрію – це забути про очікування.

Повернулася додому і побачила, що камін і стіни сумують за теплом, а крізь павутиння на вікнах взагалі не читався красивий вид на річку Дніпро. Як полюбляв говорити Нельсон Мандела: немає нічого кращого, ніж повертатися туди, де нічого не змінилося, щоб зрозуміти, як змінився сам.

Однак я не була впевнена, що знайшла б відповідні слова або ті знайшли б дорогу до моїх уст. Слова, які використовуємо, створюють реальність, в якій ми живемо. Я завжди вміла знаходити вихід із найзаплутаніших ситуацій, хоча й досі не знаю, яким чином знаходжу туди вхід.

[43] Гра слів: згадані назви музичних гуртів дослівно перекладаються з англ. мови «пам’ятний день» та «під присягою» відповідно.

[44] банда братів Шелбі в Бірмінгемі в 1920-і роки.

[45] Деніел Канеман – лауреат Нобелівської премії з економіки, автор книги «Мислення швидке й повільне».