Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У кожного є люди, які дають сили жити. Вони чомусь думають, що мають щось доводити або відповідати нашим очікуванням і сподіванням. Насправді робити щось інше, окрім як бути і радувати своїм існуванням, непотрібно. Це все, про що можна їх прохати: просто бути у твоєму житті.

Якщо їх тимчасово немає, йдучи повз затишні старі будинки, ти відчуваєш, ніби тебе за руку бере сам Бог. Він простягає тобі мандаринки і, наче малій дитині, пояснює, що трапляються незаплановані на шляху до кращого затримки. Та ти все встигнеш, лише не поспішай, дай собі раду, візьми трохи часу або скільки потрібно. Не буває зарано, лише запізно.

Моєї сили береги і натхнення глибока ріка

Якось прочитала, що у народів Півночі більше вісімдесяти слів для позначення снігу. Напевно, якщо щось для когось є важливим, то для його опису знаходять способів приблизно тисячу. Щодо мене, намагаюся знайти слова, щоб пояснити, де лежать моєї сили береги і натхнення глибока ріка.

Географічно десь на обох берегах Дніпра, там, де парки, бульвари і соснові ліси навколо міста, а за містом дачний будинок і спогади про часи, коли дерева були вищими і можна було спуститися в сад, сісти за стіл у альтанці, випити склянку молока з теплою булкою – і відчути себе до неможливості щасливою.

Зараз моїм натхненням стають люди навколо мене. Мені надзвичайно щастить на талановитих. Мої батьки талановито не лише виховували мене, а й лікували інших і рятували життя, мої педагоги відкривали у мені нові грані і навчали дійсно важливим речам – відповідальності, наполегливості, впевненості і доброті. Ті, хто оточують мене, талановито одягаються, печуть торти, організовують масштабні заходи, готують каву, перетворюючи професії на забаву. Я не вірю тим, хто твердить про свою бездарність. Талант це не обов'язково щось пов'язане з мистецтвом і публічністю. Просто у когось щось виходить легше і краще, ніж у інших. І це надихає.

Кожен з нас – цілісний і унікальний, навіть якщо сам він не згоден з цим твердженням і вважає себе посереднім. Розумієш, у нас у всіх різні вихідні позиції і початкові характеристики, але завжди є щось таке, що з тобою до кінця віку, дано від природи і все тут. Та ж впертість, вміння малювати чи поєднувати спеції або просто заражати інших своїм сміхом. Що завгодно. Важливо, що хтось може намагатися повторити, але у нього ніколи не вийде так само легко, адже він буде практикуватися і працювати, у тебе ж ця навичка від природи.

На одному з наукових конкурсів я зустріла дівчину, яку абсолютно не сприймала як конкурента і поселила у серці одразу, бо вона уся складається з натхнення і вогник нашої дружби досі не загасили жодні вітри. Подруга, яку я знаю з шостого класу, малює на моїх нігтях запаморочливі картини і я зберігаю усі її хенд-мейд подарунки. Інша говірлива дівчина, з якою ми познайомилися у класі дев’ятому і спочатку не надто сподобалися одна одній, вміє розповідати історії з життя так весело і щиро, що я сумую за її голосом. Уже в аспірантурі я знайшла подругу зі схожим світовідчуттям і гумору почуттям, тому не уявляю як можу піти до кінотеатру чи книжкової крамниці без її супроводу.

Хтось відчуває простір, хтось звуки і кольори. Мене захоплював осмислений фрістайл Noize MC, віртуозна гра барабанщика Джона Бонема, «Водяні лілії» Моне і усе те, що творить у твоєму мікросвіті маленькі дива. У пісні «Anthem» Леонарда Коена є слова: There is a crack in everything, that's how the light gets in32. Я про них завжди пам'ятаю, коли хтось робить щось краще за мене або у мене не виходить довести справу до досконалості, хоч помри. Я приймаю це як дар моєму особистому богу недосконалості і не переживаю особливо, моя сила в чомусь іншому. Якщо дізнаюся у чому саме – неодмінно розкажу. А до того часу я буду пам'ятати моменти і людей з якими добре без туги і печалі.

Хай Танцюється. Ніхто Не Дивиться

Снігом засипало вулиці. Ніхто не очікував такого зими фіналу, хуртовина подружилася із вітром крижаним і помалу мешканців міста у домівках забарикадувала. Я обдумую чудову фразу, яка з вуст Кареніної на балу прозвучала: я не танцюю, коли можна не танцювати.

Як грати у покер: якщо гравець затих – у нього хороша карта. Останні кілька тижнів я перестала транслювати свій мікросвіт і воно було того варте. Римський філософ Сенека, пишучи листи уявним друзям, переконував: мале горе – красномовне, а велике – ні. Якби ж мала мікроблог, то його суть передав би сумний монолог на сімдесят сім слів. Скінчився сон. Сьогодні середа. Сумує на столі сніданок. Сто сорок справ. До сьомої секунда. Сьома. Спішно складаю в сумку спогади, страхи. C`est la vie. Сама собі сьогодні сценарист. Не слухатиму синтетичний симфоджаз. У серці справжній соул, смуток, сміх. Для сліз, як снігу в серпні, – не сезон. Сучасний світ – сумбур і сум`яття. Він спантеличений, сполоханий, спустошений. Суворий спринт і сардонічний сміх у спину як стандарт. Сторінка соц. мережі – спасіння. Сховатися за статусом. Не спізнюйся, свої вже всі онлайн.

Добре, що його немає, бо культи буття собою і життя одним днем – пусте. Розхолоджується розум і тіло теж – складніше дивитися далі, бачити глибше, уникати меж. Це не означає, що я не танцюю більше, просто тепер в напівтемряві своєї кімнати. Нісенітницям у своєму житті ми приділяємо невиправдано багато уваги.

Як полюбляла говорити Коко Шанель – усе у наших руках, тому їх не опускай. Я швидко ховала руки у кишені, гордо не приймаючи простягнутих на зустріч долонь, мовчала і тонула в океані невимовлених слів. Допоки не зрозуміла, що шрами на сухожиллях роблять мене сильнішою. Шкода, що немає акційної пропозиції зібрати шрамів десять і отримати нову шкіру, але я й без того стала товстошкірою до сумління докорів і в людях розчарування. З часом глибше вростала у найближчих, не наважуючись покидати місця своєї сили, де моє коріння. Ховала шрами під одягом, дозволяючи вичати лиш контури.

Зима не бажала здавати позиції і незримо торкалася серця, наспівуючи у навушниках прохання називати її по імені, щоб кожен відтінок засяяв, бо ми з нею – світло, і нам більше не відомий буде страх33. Напевно, дорослішаєш, коли починаєш досушувати до кінця взимку феном волосся. У якийсь момент здалося, що ці холоди тут навічно.

І ти думаєш, що програти весні – то, певно, не найприємніша річ для зими. Бо це як програти суперниці, коли очікування усіх на її стороні, вона молодша, вродливіша і бере участь у щорічному благодійному марафоні. Ну і як тут виграти на її фоні? Ніяк. От і я про те. У якийсь момент стомлюєшся від самопорівнянь з кимось ще, а від питання «що зі мною не так?» тільки гірше стає, бо ти звикаєш до лежання на зручній канапі у власній голові, мовляв «Ти дійсно хочеш поговорити про це?». Бо ідеї власної дефективности взяли не зі стелі. Коли, заради жарту, проходиш тести на визначення особливостей характеру, у кінці думаєш: як люди взагалі у ході еволюції уціліли? З твоїм щастям – максимум півтора століття прожили б.

І ти копаєшся натхненно і безперервно у собі. Замість того, щоб жити. Починаєш забувати, що є така штука як «внутрішній чарт». Страшенно важливо залишатися в ньому на перших місцях, а не нижче десятої сходинки. Тоді з часом раптом відмітиш подумки, що знаєш як себе поводити під час незручного мовчання, вмієш підбирати собі одяг без сторонніх втручання, а масивні прикраси тобі насправді личать (от тут несподіванка) і нові парфуми обираєш без пручання. І усе, що раніше здавалося недосяжним, чужородним, нетутешнім і занадто для твого буденного життя ідеальним стає звичним як магнітоли у авто звучання.

Ти виходиш за межі напівтемної кімнати своєї. Хай танцюється. Ніхто не дивиться. Витанцьовуй з себе усе те, що не виписується і не вимовляється, але всередині вже не стримується. Ти відчуваєш життя як ще не любов, але вже симпатію. Тому серце б'ється чесніше, відчайдушніше і сильніше. Хай танцюється під його ритм. Звичайно, є ще вчинки, які для тебе завеликі: попросити за вікову образу вибачення, самій запропонувати піти на побачення, змінити оточення. Ти нарешті стаєш зібраною людиною як у книзі «Наївно. Супер»34. І це вже поняття філософії, а не психології, бо зібрана людина не має «хвостів» у вигляді побоювань зробити що-небудь не те і пошити себе у дурні, не кліпнувши оком. Красива подорож довжиною в твоє єдине життя, подібно до будь-якої дороги, починається з першого кроку. Ще тиждень чи два – і фіалки з нарцисами витіснять з голови думки щодо довгої зими. Тому хай танцюється. Ніхто не дивиться.

Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів

Визираємо з вікна аудиторії і вигадуємо красивим людям на протилежному боці вулиці красиві історії. Не знаю, чому ми так швидко знайшли з тобою спільну мову – може, через те, що мені важко звикати до жіночого колективу, а тобі теж треба з кимось про футбол, кіно і автомобілі поговорити. Часом буваєш страшенно цинічним, але єдиний з усіх тут присутніх, хто може оцінити мій сарказм, тому ми підписали про ненапад пакт – це факт.

Говорив, що усіх людей можна поділити на види. Дозволь уточнити – тебе я довго не могла віднести до жодної з категорій, допоки ти одного разу не написав: «Можеш допомогти? Я у відчаї». Напевно, менше здивувалася б, якби зі мною раптом заговорив пам'ятник Шевченку. Утім, взявши себе у руки, відповіла: «Звісно. У чому проблема?».

З тобою все було в порядку, ти просто закохався у дівчину по сусідству, зізнатися у чому не дозволяла твоя самооцінка королівська. Ти мені нагадав Альфреда35, який зважився подзвонити Альмі лише через два роки після знайомства. І за спиною великого Хічкока стояла ця маленька жінка, імені якої не було навіть в титрах.

У ході нашої розмови я зрозуміла, що інколи чоловіки дійсно потребують перекладача, ніби вміння читати між рядків – молекулярна біологія і ядерна фізика в одному флаконі. І неможливо розпізнавати алюзії, відчувати за буквами інтонацію. Стільки натяків з її сторони, а у сумі виходить, ніби вона у школі вчила німецьку, а ти – англійську.

Знаєш, кілька років тому я була на екскурсії у майстерні Максиміліана Волошина36, центральна частина якої з червоними стінами в світлі сонця одразу привертала увагу гостя скульптурним зображенням царівни Таїах, копії першого кохання митця. Свого часу він з нетерпінням чекав, коли місячне світло впаде на скульптуру: здавалося, що зліпок посміхався і оживав. Не перетворюй своє захоплення на вічне очікування і не зводь пантеонів.

Усе, що ти маєш зробити – зрозуміти її нарешті без словників. Усі ці розмови про таємничість сенсів і «жіночу логіку» – значною мірою спосіб ігнорування жінок. Якщо вона говорить «так» або «ні», то часто це дійсно означає «так» або «ні». Можливо, існують надзвичайні емпати, які краще за неї знають, що її треба, але таких вкрай мало. Коли десять разів підкинути монету в повітря, то на одинадцятий її домалює уява. Будь від початку чесним і не вигадуй підтекстів, дозволивши вам обом продемонструвати свої справжні кольори.

Колись кораблі розпізнавалися по тому, які прапори на них підняли. Мореплавці інших кораблів зрозуміти могли, до кого наближаються вони. Нерідко цим користувалися пірати і ворогуючих країн кораблі. Пірати намагалися пробратися непомітно і зненацька застати команду. Вони піднімали прапор дружньої держави, тому тільки наблизившись до них, можна було побачити, кого являють собою люди на цьому судні. Про це говорив колір прапора, який мав повинен бути піднятим насправді.

Тому, поки не зрозуміло, які над вами маярять прапори, просто з нею поговори. Коробка цукерок «… замість тисячі слів» – не найкращий спосіб, повір. Кілограми миндалю не заповнять внутрішню посудину любові. При цьому ейфорія тримається до ранку, а потім страх невзаємності і оцінки заступає на вахту. У такі моменти просто будь поруч і не дозволяй обом забувати, що міф про любов на все життя – прекрасний, але міф. Рідкісне виключення, а не правило. Ні в чому і ніколи немає гарантій, особливо стосовно таких тонких матерій як щастя.

Знаєш, «справжня» і «правильна» любов – це не завжди десятки років і ідеальне співпадіння по краях, а просто усвідомлення, навіщо вам це і чи потрібно взагалі. Тоді можна спокій і ту гавань, до якої так довго добирався, знайти. І навіть шторм тебе не злякає. І коли будете на одній хвилі, не злякайся глибини. Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів.

З вами я у долонях Бога

Тисячі повідомлень зі словами «я тебе люблю» надсилають пасажири падаючих літаків. Виходить, що це – найважливіші, найнеобхідніші та недосказані слова.

[32] У всьому є тріщина, саме в неї проникає світло (пер. з англ.).

[33] З пісні «Spectrum (Say My Name)» британського гурту Florence + The Machine

[34] роман норвезького письменника і сценариста Норвенда Лу.

[35] Сер Альфред Джозеф Хічкок – англійський кінорежисер, продюсер, сценарист.

[36] Максиміліан Волошин – поет і маляр українського походження; в Коктебелі з 1984 діє Будинок-музей.