Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знати хто я, не будучи чиєюсь

Місця, куди тебе запрошують, але не надто чекають з візитом, часто стають театральними сценами, де ти сам собі п'єса. Тільки глядачі дивляться з другого акту, тому у відгуках скрізь читатимеш, мовляв, дуже мило, але мало що зрозуміло.

І тобі здається, ніби кожному потрібен хтось такий як ти, але не ти. Варто згадати фразу Е.М. Ремарка про те, що бездоганним місце в музеї, і стає легше. Хоча насправді інші знають тільки ту твою версію, яку демонструєш, і тут мало що вдієш. Так само з дорогою для тебе людиною. Тобі вона здається неймовірною, ти заздриш касирам, барменам, таксистам – взагалі кожному, хто може бачити миле серцю обличчя, спостерігати за рухами, жестами, устами. Особливо тоді, коли сам такого привілею позбавлений через відстані між містами. Однак для незнайомця усе те, що тобі не описати словами, важливим не стане. Він пройде повз того, хто для тебе безцінний, побачивши лиш одне з облич коло стіни, буденне й невинне.

Ми станемо поколінням, чиє життя задокументовано у мережі, але щось з того, що не виставляємо напоказ, хочемо розділити з кимось, хто зможе бачити нас як щось середньоарифметичне між світлиною у паспорті і кадром з фотосесії, улюбленими піжамними штанами і дорогим італійським пальто, невиспаними заплаканими очима і оманливо впевненим саркастичним поглядом за кермом авто.

Колись давно я зустріла фразу про важливість «бути своєю», не чиєюсь, не для когось чи заради чогось. Чомусь згадалось, коли за дивним збігом планет, тишу моїх роздумів порушив незнайомий юнак, запитавши, як мене звуть, ніби ім’я було чимось останнім, що мало доповнити портрет. Назвала аеронім50, представившись Василісою, на його розсуд епітет залишивши. Прекрасною чи премудрою? Певно, вирішив, що краще вважати мене чарівною скульптурою, ніби він естет. Однак статура і самовпевнена посмішка гостра, не знайома з відмовами, видавала його з головою – професійний атлет. І розпочався болтології нескінченний бенкет. Солодких лестощів не без, звичайно, розмови щербет. От тільки він не знав, що на помилкову мішень націлив старань арбалет.

Не мав успіху блискавичний бліц-криг, хоча я себе винила у тому, що роблю висновки, не копнувши як слід углиб. Адже дограти чужу роль за іншого і вирішити, що вам не по дорозі легше, аніж пояснити, що говорити про пусте ти більше не в змозі. Визнаю, іноді буваю нестерпною, а щоб мене зрозуміти треба подолати фортифікації, приховані проходи, широкі дороги, сади і звичайні мости. Однак найкращий спосіб пізнати іншого – оцінити усе те, чим він себе оточує.

Я просто мовчала на нього, і це було красномовніше за будь-які жести на публіку. Бо як йому пояснити, що живеш з фотографією в невидимому медальйоні, і в порівнянні з тим, хто на світлині, усі інші – випадкові на твоєму пероні, нестерпні і зайві, а твої думки давно у полоні. Усі вони говорять не про те і не в такт, ні на кого не реагує серце як на пароль – не той стиль. І складно зрозуміти хто ти власне, будучи ані своєю, ані чиєюсь.

Моє мовчання було таким гранітним, що згодом стало чутно безліч запитань. Відповідала, жартувала, але насправді підсміювалася. Ні, не над співрозмовником, а над нами обома. Бо ми приміряли чужі ролі.

Як у забутому кіноепізоді, коли капітан корабля дивиться у відкритий космос, говорячи, що хтось вимовляє три найважливіших слова, і це зовсім не зізнання у коханні, а фраза «допоможи мені, прошу». Те ж саме він міг почути у моєму мовчанні. І що могло бути цікавіше, ніж дізнатися, чим він живе і дихає, які цілі перед собою ставить. У сподіванні почути відповіді на прості питання хотіла дати зрозуміти, що мене не треба розважати – мені не нудно; я тут, значить, мені вже цікаво.

Однак замість цього стали майстрами пантоміми і у кожного на те своя вагома причина, або просто не прив'язуватися до людей, ілюзій і речей звичка. Легкий характер? Ні, здалося, бо на моїй шкалі цінностей це щось поруч з невіглаством і озвучуванням банальностей. Вибаглива? Боронь Боже, мені достатньо найкращого. Та розмова нагадувала телеграфний діалог і я чесно сподівалася, що усе потрібне він прочитає між рядків.

Чи не вперше у житті я приміряла роль панянки з класичного англійського роману. Однієї з тих, які малюють, п'ють чай, замовляють кравчиням сукні і вдають, ніби закохані до нестями; частіше, звичайно, заграють або розбивають ущент серця, а потім збирають уламки власного без кінця. Часи змінюються, минають століття, а жінки як і раніше в'ють мотузки з тих, хто їм не потрібен, і закохуються по вуха в тих, хто не любить їх.

Написати прощального листа, образливого і ніжного, з побажаннями щастя і оголошенням початку ворожнечі, аби забути, відпочити, перевести подих, ковтнути повітря. Та ніякого немає повітря. Починаю сумніватися, злитися так, щоб яскраво палахкотіло, а не жевріло і пекло. Влітаю у спогади як камінчик у скло. Любов не перемагає все. Іноді перемагає час. Досить знати, що обрано не мене. А чому – це все одно не про мене, а про того, хто обирав.

Починаючи від зовнішності і закінчуючи характером, я ніколи не була ідеальною зате я завжди була однією з тих, хто, за твердженням Уте Ерхардт51 відправляється не на небеса, а куди забажає, і навряд захочу змінитись, навіть за весь чай у Китаї.

Кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку

Перебуваючи між життям і смертю, Федеріко Фелліні52 сказав: «Хотів би я закохатися ще хоч раз!» і говорив не про жінку, а про любов як найчарівніші миті буття, коли ти не ходиш по землі, а париш над нею. І неважливо, у кого чи що закохатися – роботу, світ або життя.

Він знав, що усе закінчується і любов теж минає, але інколи вона просто з одного почуття переливається у інше, будучи сильнішою за закоханість. Останній жест того, від кого без тями були жінки усього світу, був справжнім гімном любові до Джульєтти53. Людині потрібна людина, тут нічого не вдієш. Федеріко втік з клініки, коли дізнався, що кохана дружина у лікарні в Римі.

Найглибша прихильність, і відданість, і почуття спорідненості затьмарюють егоїзм, коли приходить усвідомлення, що є в цьому світі хтось, важливий так само як і ти сам.

Італійці говорять «вольє бене» і мають на увазі щось більше за закоханість; щось, що приходить через роки, прожиті разом; щось, втрата чого трагічніша за втрату любові. Любити – це знаходити своє власне щастя в щасті іншого. І люди народжуються і помирають з одним і тим же невисловленим проханням: «любіть мене, будь ласка, дужче» і у відчайдушних пошуках здійснення цього бажання ми проходимо повз безліч чудових речей, без жодного на свою користь виправдання. І краще жити, ніж проживати життя.

Здавалося б, такий складний механізм життя – ось моє навчання, страшенно цікаво і нічого не відволікає; ось моя робота – багато чому вчуся з нуля, беру участь у великих проектах, хоч більшість з них мені часом сонце затуляє; ось мої друзі, геніальні і щирі водночас. Даю розумні поради подругам, які, на подив, спрацьовують і виявляються правдою. А собі допомогти не можу. Нічим, бо раптом роз'єднується контакт, який до всього цього мене раніше підключав. Ніби усі сіли на потяг і поїхали, а я досі на вокзалі.

Світ стає вузьким, розміром приблизно зі стерильну лікарняну палату, і я лишаюся сама з собою. Наче доля поставила в куток зі словами: «поки не подумаєш, не відпущу». Парадоксально, але саме в ці моменти гостро життя відчуваю. Не хочу чути, що все буде добре. Просто обійми, не промовивши жодного слова. Найкраще, що може зробити інша людина, – розділити вислизаючий з рук день з тобою. Просто тому, що, будучи весь час наодинці з собою, ти чуєш абсолютно усі емоції і страхи. Як результат, людей сприймаєш зовсім інакше, ніби говориш «мені наплювати, скільки ти заробляєш, користуєшся салатною і рибною виделками чи ні; не ставитиму умови і ні про що не проситиму: все, у чому маю потребу, вже є всередині тебе; я не буду тебе обмежувати і в тобі розчаровуватися, просто відтепер я міряю усе емоціями, а цінність – відчуттями».

Колись у «Спогадах пришелепуватої молодої людини» Бегбедера54 мені зустрілася думка про те, у житті буває тільки одна велика любов, усі попередні – проба пера, а всі наступні – надолуження згаяного, але любов – це завжди зараз або ніколи.

Насправді кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку. Цивілізація, зробивши майже все для матеріальної зручності нашого існування, роз'єднала нас духовно. У наших предків була хоча б сповідальня, а ми тонемо у самоті. Читаю Геймана і він зі мною солідарний: «якщо ти людину любиш, ніколи не буде зайвим їй про це нагадати»55. Це ознака сили, а не слабкості. Усе могло б скластися інакше, якби ми навчилися слухати не тільки себе. Життя – дуже коротка штука, тому не втрачайте часу.

Роби добро і кидай все у воду

Осінь цього року така затишна і зовсім не колюча. Навіть переходи між навчальними корпусами нагадують мені «Міст-веселку» у штаті Юта. Величезні вікові дерева, стовбури яких ледве можна обхопити. Радісний шум пожовклих листочків, що ніби плескають у долоні. Неквапливо прогулюються люди і відпочивають на лавках вздовж алеї. Таких днів п'янких десяток видають кожну осінь, тому важливо не пропусти жодного. Яскраве тепле сонце. І повітря по-осінньому смачне.

Здається, що невеличка кав'ярня за рогом – моє ідеальне місце, саме те, що англійці називають "the write spot". Ззовні гарно – каліграфія у вивісках, вуличні обігрівачі, жалюзі і черепиця, при чому не декоративна, а справжня і на вигляд надійна. Всередині пахне ледве-ледве пудрою, злегка – свіжомеленою кавою, а ще мирним затишком.

Офіціант приносить моє замовлення і шоколадку. Як давно зелений чай подають у комплекті з шоколадом? «Для гарного настрою!»,– говорить він і зникає. Навіть подякувати не встигаю.

Згадую вступні уроки у посібнику з йоги і так зване таємне завдання: зробити для когось щось хороше і нікому ніколи про це не розповісти. Як у вірменському мультфільмі – роби добро і кидай все у воду. Тоді мені здавалося, що робити добрі справи таємно невесело – ніякого зворотного зв'язку, жодної реакції і гарантії відплати добром, допоки не виявилося, що подібного таємного служіння насправді багато у кожному з наших днів.

Єдине свято, яке завжди з тобою – це вміння радіти простим речам. Це трохи наївно і інфантильно. Навіть існує теорія, що в основі багатьох добрих справ лежить егоїзм: ми вчиняємо добре тому, що нам подобається відчувати себе після цього правильними і хорошими. Так нам спокійніше. Та особисто мені на думку чомусь одразу спадає фраза про те, що під час шторму будь-який порт підійде. Ми можемо жити як завгодно, але залишитися в пам'яті інших людей можна тільки одним способом – допомагаючи їм. Добрі справи стануть хорошою терапією від гри в грецьку трагедію і точно допоможуть підняти ніс на сантиметр вище.

Обирай настрій – любити: життя з сюрпризами, людей з дивацтвами. Обирай настрій – відчувати: радість, хвилювання, бажання обіймати весь світ. Обирай настрій – творити добро: маленьке, велике, будь-яке. І тоді у відповідь доля візьме до рук пряник, відклавши потертий батіг.

Скільки випадкових компліментів роблять нас щасливими, скільки дрібних несподіванок склеюють долю. Говори хороші слова зранку – від тебе не убуде, а іншим приємно. І кожна зайва пара безкоштовних рум'яних яблук або жменя слив, які бабусі на ринку щедро додають на ваги, нагадують просту істину – роби добро і кидай все у воду.

[50] Аеронім (англ. Plane name) – вигадане ім’я, яким користуються під час авіаперельотів (якщо знайомство небажане).

[51] Уте Ерхардт – автор книги «Хороші дівчатка відправляються на небеса, а погані – куди захочуть, або Чому слухняність не приносить щастя».

[52] Федеріко Фелліні – італійський режисер і сценарист.

[53] Джульєтта Мазіна – італійська актриса, дружина Федеріко Фелліні.

[54] Фредерік Бегбедер – французький письменник.

[55] З роману «Американські боги» англійського письменника Ніла Геймана.