Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того дня навігатор зіграв з нею злий жарт, завівши світ за очі. Вийшовши з авто, опинилася посеред поля, на якому колосилися хліба і цвіли волошки, синьоокі і у світлі сонця, що сідало за обрій, блискучі трішки. Сонце залишило вицвілі смужки у її волоссі.

Меггі Нельсон23 назвала одну зі своїх книг «Волошки», будучи безмежно закоханою у колір цих квітів, який дозволяє відчути, що у будь-якому розпачі ти не самотній. Недаремно «Kind of Blue» вважається найращим джазовим альбомом, шедевром Девіса.24 Гете називав синій кольором переживань, любити який може божевільний. А вона любила і колір, і квіти, абсолютно не відчуваючи себе божевільною, але і вільною – теж ні.

Вона любила розмовляти з кімнатними рослинами у коридорах і залах бібліотек, не будучи до кінця впевненою, що вони чують і розуміють, проставляючи у формулярах ім’ярек. Просто їй було шкода, що інші на них уваги не звертають. Люди взагалі дивні і до усього звикають, хоча їх любити просто. Так просто, що складніше нікуди. Тому їй хотілося як Маленький принц накрити скляним ковпаком від усіх вітрів світу і пересудів свої думки й недомальовані етюди.

Пила каву на автозаправці зосереджено і повільно. Перед очима стояло поле волошок, а він десь проживав своє життя. Здавалося, кава охолола б швидше, якби він опинився поруч. Згадувати про нього було як думати про домівку, коли до неї кілька сотень кілометрів після повороту ліворуч.

Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, але усі слова хотілося залишити на завтра, описати усе довкола його ім'ям, аби наректи минулим уже зараз. Їй довелося визнавати, що буває спокійно і затишно, коли нею керують, але тільки якщо вона сама того бажає. Як доля далі б не склалась, вона вірила його словам, навіть без бланків довіри, віддрукувати які він не встиг. Вона була близько до моря, але там їй не спалося. Зовсім. Чайки кричали, що він не повернеться, який там сон? Швидше б настала осінь, яка тихим сумом і шелестом листя обплітає балкон.

Найгірше – це те, що в можна охарактеризувати як відчуття непотрібності. Якщо ти хоч раз щось подібне відчував, знаєш, наскільки це гірко. Така собі фобія меншовартості, що змушує з поля зору зникати знову. Щоб відволіктися, вона загадувала бажання і умови їх здійснення. Коли, наприклад, ота жовта «п’ятірка» поверне ліворуч, усе вийде і справдиться, якщо направо – доведеться чекати, поки справи налагодяться. Якщо кроків до навчальної аудиторії кількість непарна, надійде звістка, а якщо парна – надія ілюзорна і примарна.

Зрештою, яка різниця, отримає вона від життя те, на що чекає, чи ні? Тільки б не зраджувати собі і зі спокійною совістю спати. Знати, що може звалитися на нас у будь-який момент часу, так само неможливо, як, за словами Флобера, вимагати апельсинів від яблуні. Можливо, вона згадуватиме день, коли він прийшов до неї і сказав: – Вирішено. Тепер я буду жити тут, звикай. Чи якось так: давай разом, а не один одного навпроти, сподіваюся ти не проти. Можливо, такого не трапиться і залишиться надсилати привіти, бо вони врешті-решт були знайомі.

Обираючи вранці що вдягнути, вона запитувала себе не «як хочу виглядати», а «що хочу відчувати». І це допомагало. Друзі говорили, що Всесвіт влаштовано просто: на два метри глибше копай і відходь на п'ять кроків убік, щоб подивитися на ситуацію зі сторони – тоді життя буде дійсно чимось важливим, а не мріями про щось важливе. Потрібно було дати часу змін можливість її наздогнати.

Знайшла книжку Сенкевича і вирішила перечитати. Однойменний памфлет Хвильового її свого часу вразив, але тут історія інша, хоча питання «Куди йдеш?»25 так само полишає за собою сум’яття. За переказами, це запитання апостол Петро поставив Христу, а той відповів: «У Рим, щоб знову прийняти розп’яття». Вона зрозуміла, чому втрачають голови і розв'язують війни або присвячують своє життя тому, щоб описати це словами, і вчилася бути терплячішою до людей, хоча ті навряд помітили її завзяття.

Можливо, їй у них не вистачало глибини занурення. Та ті, які повинні бути у житті, обов'язково у нього прийдуть. Просто, можливо, поки ще десь у дорозі. Змайструвати б для них ліхтар, що світив би волошковим світлом, прокладаючи шлях невагомо і непомітно, закликаючи ніби інструментальна п'єса для фортепіано, яку добре грати в ранковій тиші.

Вона дивилася на засушені волошки серед сторінок книжки, розглядаючи, ніби турботливий антиквар, і усе, що їй було потрібно – сім нот, бемоль, дієз і бекар. Тим часом мелодії Філіпа Уеслі і Джефа Баклі нагадували, що по-справжньому прощатися вміють ті, у кого два серця, бо одне з них легко перетворити на попіл.

Музика взагалі здатна поділити тебе навпіл, коли здається, що ось-ось злетиш, а потім крила наливаються свинцем і тягне на дно. Тексти пісень ніби шовкове сукно огортають, прохають закрити очі, забути про дійсність, чіпаючи струни душі. Клавіші володіли власною пам'яттю, привязуючи її до людей, пори року і почуттів, повертаючи у місця, де була щаслива: у поле волошок і на початок доріг, де вона відчувала себе частково знайденою, але продовжувала пошуки.

Змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь

Світ інколи розгойдується як диско шар і ти разом з ним до дзвону у вухах. Стомлюєшся від «привіт» і «як справи» у рюкзаку на плечах і здається, ніби серце захлинеться і розірветься, в ньому занадто багато крові і глибоко всередині, там, з вивороту – ти не зі сталі, а олова. На перший погляд все добре, а ти не знаєш як жити далі. Ти ніби один зі «скляних людей» Селінджера26, для яких цей світ чимдалі, тим більш грубий.

Знаєш, я учора прочитала, що повітря в Арктиці настільки сухе і холодне, що можна почути, як хтось говорить на відстані кількох кілометрів від тебе. Взимку там ніколи не встає сонце, зате влітку воно ніколи не сідає, від чого цілодобово світло. Уяви себе там, мій арктичний друже, і поки розкриті двері поруч з серцем, – нам поговорити потрібно дуже. Якщо твій шлях і лежить через Долину сліз, пройти його тобі допоможуть друзі і близькі. І тоді, пройшовши цей шлях, ти зможеш вийти до нових, невідомих горизонтів.

Потрібно тільки змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь. Ти – просто дитина, яка обпеклася на молоці. Часом усі ми такі – боїмося, що нас образять чи зачеплять рани старі. Оберігаємо наше внутрішнє «Я» від ударів ззовні, – і платимо за це тим, що нас не досягають ті імпульси, які могли б бути для нас корисні.

Немає ніякої біди в тому, що одного разу світ перевернеться з ніг на голову – ти просто ще гостріше відчуєш себе собою. Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Ми б читали одне одного як програмні коди, компілятором долаючи суперечливі епізоди. (Не знадобилися б блискавковідводи). Менше б сварилися, більше розумілися. І місце під сонцем резервували оператором присвоєння. (Подальша доля викликала б менше занепокоєння). Головне – закривати усі дужки. (А у житті інколи – палити мости). А якщо ні – програма зациклиться (як кожен з нас на самому собі), безперервно обраховуючи масиви інформації (подібно до нас, витрачаючи час на сенсації), шукаючи одне єдине значення. Все, що фальш – то нуль, істина – одиниця. (Тоді подруга і зрадниця не мали б одного на двох обличчя).

Знаєш, тут нічого не поробиш, ми «переростаємо» людей, точнісінько так само як більше не носимо старі джинси, бо вони нам по щиколотки. І зовсім неважливо, що вони таять в собі спогади, що та латка залишилася після невдалого падіння, а ось в тій кишеньці досі лежить монетка на удачу. Так і з людьми, іноді вони починають тягнути нас вниз. Ідеально підходили один одному колись. Такі розгублені, холодні і нещирі зараз.

Люди – не комп’ютери. (Хоча було б простіше). Є лише 1024 символи значущі, у кожній умові – 256 рівнів вкладення (стільки ж з кожної ситуації виходів), мітку ставиш і goto27. (Жодного додаткового успіху інгрідієнту). У такої програми лиш один backdoor28, це не життя, а демо-версія його і неможливо прийняти найцінніший дар – дар уразливості.

У реальності насправді доволі цікаво. Досягнувши дна, відштовхуйся вгору і не здавайся. Нікому не дозволяй говорити, що ти чогось не зможеш і прагни того, щоб твої речі, принципи і думки збігалися з тим, як ти завжди жити хотів. Бо каменями, які правильно покладені, можна побудувати щось невимовно гарне і будь-яке «а раптом» перестане існувати. Треба лише змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь.

Затишні старі будинки

Пізній вечір. Виходиш з аудиторії. Закінчилася пара з філософії, у голові досі критичного раціоналізму теорії і ти ще не знаєш, що внизу тебе чекають поодиноко протоптані іншими аспірантами стежинок траєкторії.

Наглухо заклеєні вікна у переходах між навчальними корпусами не рятують від холоду, але чи варто у тому винити лиш погоду? Іноді ти не відчуваєш тепла без жодного приводу і улюблена робота не завжди приносить насолоду, але, якщо не поспішатимеш до виходу, то побачиш картину під гілками глоду: усе, що не забарвлене снігом, залишається безбарвним29, але без поправок на моду, затишні старі будинки розповідають мешканцям міста кожен свою історію. Треба лише вміти слухати.

Визираєш, завмираєш і точно знаєш – він був тут щойно, йшов довго. Перед тобою розстеляється магічний світ дерев в мереживі, сліди на мармурових сходах несміливо вигадливі, промені ліхтарів сяйнозаспокійливі, а автівки здаються заснулими до весни, під шаром снігу зовсім неквапливі і несміливі.

І ти видихаєш… Споглядаєш затишні старі будинки і легенду про доньку магната Володарського згадуєш30. Її привида ти сьогодні навряд зустрінеш, але точно знаєш – розпочинати відлік зими, мов нового кохання, треба ввічливо, аби закінчити його такою ж чистою. Не бути оповитою у грудні тугою, не ревіти у січні від самотності белугою, не дозволити лютому остаточно розірвати невагомі ниточки твого натхнення однією лівою, бо у березні страшенно хочеться бути знову щасливою.

Морозно і безвітряно. Тільки вікна затишних старих будинків у темному оксамиті споглядають сумовито. Ними стільки людських стежок побачено і усього того, що нами майже втрачено. Проїхало авто і знову чути як скрипить під ногами сніг. Ти йдеш і думаєш, що у якомусь з цих будинків Шолом-Алейхем дописав повість про Тев’є, який ніколи не йшов проти совісті. І тієї ж миті власні негаразди перетворюються на пап’є-маше, їх можна причепурити і носити прикрасою на зап’ясті.

У пекарні ліворуч випікають булочки і від запаху, яким розбавлений холод, хочеться закрити очі, розпустити себе на петельки-ниточки і знову зібрати докупи по шматочкам. Може, є сенс у тих теоріях раціоналізму. Життям треба йти як по проміжним точкам. Карл Поппер говорив, що не треба ані догматизму, ані релятивізму, претендувати на володіння істиною і закриватися від світу власних уявлень павутиною. Треба лише вміти слухати. З відповідей на сьогодні – ще одна зима, однак і запитань у тебе нема.

Хоча, ні. Одне є, бо тобі цікаво, чи в його місті сьогодні теж перший сніг як тут, у твоєму другому Єрусалимі, заснованого Бопланом31, що ніби зійшов зі сторінок твоїх улюблених книг, але ніяких новин не чутно і ти наче гудзик, що закотився і десь там, під диваном.

Майже навчилася приділяти усю увагу тому, що на разі важливо, і ця наука далася нелегко, але воно було того варте. І от, маєш – спогад спалахує раптово і щемливо, лоскоче горло неочікувано-негаданою радістю, наче вино ігристе, і кленом проростає у тобі вогнистим. Деякі фрази пам'ятаєш майже дослівно, зловила себе на тому, що використала його мовні звороти нещодавно. Сніг сипле поволі і плавно. Твої слова монетками лежатимуть на самому дні його душі, непомітні на фоні тих, що яскравіші. Якщо він від тебе далеко, то як ти наважишся йому заважати?

Затишні старі будинки тобі б розказали, адже ти вмієш слухати, та вони теж не знають, що відштовхнуло його і змусило мовчати. Безмовність буває покаранням, часом, що може крізь пальці тікати, доводячи тебе до нестями. Думати про все це – відрада і прокляття. Ми тужимо за неможливим і недосяжним із найбільшим завзяттям.

[23] Меггі Нельсон – американська поетеса та мистецтвознавець.

[24] Майлз Девіс – відомий американський джазовий музикант.

[25] «Камо грядеши» ( «Quo vadis» або «Куди йдеш») – історичний роман Генрика Сенкевича.

[26] Американський письменник Джером Девід Селінджер написав кілька повістей про родину Ґласів, прізвище яких у перекладі з анлійської – «скло».

[27] goto – команда переходу в задану точку програми.

[28] backdoor (від англ. back door, чорний хід) – це метод обходу стандартних процедур аутентифікації.

[29] Перефразований слоган до кінофільму режисера Чжан Імоу «Під гілками глоду».

[30] Раніше в будівлі Кременчуцького краєзнавчого музею знаходився будинок магната Володарського, а тепер там мешкає привид його доньки Іларії, зустріч з яким дарує щасливе кохання.

[31] У 1638 році Гійомом Левассером де Бопланом було споруджено Кременчуцьку фортецю; пізніше, через те, що у Кременчуці проживало багато євреїв, його називали другим Єрусалимом.