Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Протягом життя тебе супроводжують речі непомітні і такі, що осліплюють тебе і відразу ж згасають. Інколи ти не помічаєш яскравого сяйва блискучих снопів і намагаєшся розвести вогнище з холодних і похмурих смолоскипів.

Ніщо в житті не випадково і ніхто не приходить у нього просто так. Усе має свої причини, а усі співпадіння і випадковості ретельно плануються, зустрічаючись на нашому шляху руху покажчиками.

Скасовані авіарейси, переплутані адресати і загублені речі, забуті вдома ключі і пішохідні переходи – метафізики епізоди. Усі вони здаються переплетеними, тому не помічаєш, де закінчився один і взяв початок інший. Усе змінюється, плавно перетікаючи від полюса до полюса, а ми просто забуваємо про такий закон життя як циклічність: дружба згасає і поновлюється, ніжність стає холодністю і так щоразу по колу.

Буває так, що опиняєшся в обідню перерву у книжковій крамниці, хоч і не планувала. Бродиш серед полиць, проводиш пальцем по корінцях, береш до рук нові талановито ілюстровані улюблених книг видання, гортаєш сторінки, зачитуєшся і забуваєш, де ти і хто ти. Потім знаходиш ту, про котру нічого не чула, але відчуваєш, що прийшла саме за нею. Думаєш як прийдеш додому і відразу відкриєш. Не обов'язково читати одразу ж, почнеш з декількох сторінок.

Або живеш своїм життям, нікого не чіпаєш. Аж тут вривається хтось у твої розмірені будні раптово, перевертає усталені принципи з ніг на голову. Просто у певний період тобі було важливо знати, що хтось не прагне тебе перекроїти як усі довкола. Ти озираєшся, дивишся на своє минуле здалеку і розумієш, що не хочеш туди повертатися. І від тебе залежить, чи готова прийняти нову реальність і не збігати в звичну зону комфорту, даючи задній хід.

Впадаєш у ступор чи завмираєш з телефоном в руках посеред вулиці. Уважно слухаєш, але не розумієш – тобі начебто щось говорять, але ти не чуєш. Стан відчаю передує прориву. Коли тебе не покидає неясне відчуття невпевненості, другу половину літа гадаєш, чи чекає з осені щось краще, а уявлення про світ раптом виявляються симетричними жорстокої дійсності, то це більше не засмучує, скоріше, додає сил.

Існує щось, що більше за тебе, мене, нас. Ось чому я закриваю очі, подумки ставлячи завжди два питання, відповідей на які заздалегідь не знаю: «як довго?» і «як швидко?». Саме тоді спрацьовує безпомилковий інстинкт вибору правильного напряму. І це теж метафізики епізоди.

Слова, що їй не належали

Іноді переслідують слова, що насправді їй не належали, бо були болючі і образливі, сказані у пориві емоцій. Вони були дуже схожими на правду (виглядали точнісінько як вона, звучали так само, дуже її нагадувати), але нею не були. Це слова-цвяхи, сліди від них залишаються як від погано стертого ластиком грифеля, навіть якщо їх потім, вибачаючись, витягнути.

Часом боїться видихнути, бо ще навіть не рано – ще просто не можна. Коли виймати цвяхи і кулі їй набридло, вона зрозуміла: причин, справді вартих сварок – насправді мало. Проблеми лише тоді, коли йде повага: власні установки інша сторона цінує більше за погляди того, з ким був намір провести усе життя. Про все інше можна домовитися.

У протилежному випадку – усе буде зруйновано і на пожежею випалений голий простір перетворено. Твоїми ж руками, точніше словами, а вони ще довго будуть битися як спіймані на гачок риби, задихаючись і помираючи, роблячи тебе тендітною і слабкою, висушеною і спустошеною. Хоча залишиться для відчайдушного і марного танцю місце – танго по лезах наодинці, бо усе, що залишиться – твій голос і сонце у чужому віконці.

І буде здаватися, що світ перестане обертатися і кораблі загубляться в морі, але потім серед гучного гаміру вулиці ти навчишся іншій крайності – уникати слів взагалі – як досвідчені моряки обходять морські камені, майже торкаючись їх поверхні. Залишиш усе при собі, бо на тому березі – твої думки як зайві речі, з якими незрозуміло, що робити. Тому ти боятимешся опинитися у ситуації, коли: «Я тебе люблю – я тебе теж ні». Від того мовчання чомусь завжди виходить занадто гучним і майже навмисним як шум намистин, що летять на різні боки.

Наша залежність від інших проявляється або у високому рівні соціальної підзвітності, або в глибокій душевній вразливості. І ми або тримаємо себе в рамках пристойності, або ведемо внутрішні монологи, обдумуючи як було б краще парирувати в ранковому діалозі. Тепер, коли вона відчуває, що слова, які їй не належать, уже майже на язиці – розпускає їх, смикаючи за кінці, бо так до почуття образи не приплітається ще й почуття провини, бо ніякого сенсу дитячим від хвилювання голосом бити за нанесений у відповідь удар старою доброю недовірою.

Краще обережно переходити на ти, витягуючи звуки з тиші, ніби з дорожньої сумки сувеніри заморської краси. Усі дванадцять присяжних у її голові одностайні. І коли вона починає говорити – розсіюється злість. Відпускає за вітром слова, що їй не належали, і раптом виявляється, що так химерно зрикошетили кулі, випущені у саму себе.

Тоді, тепер і завжди

У старшій школі було страшно не встигнути на факультативи з фізики, забути формули і закони, бо звідки нам тоді було знати, що насправді важливі повз прошмигнули. У Арістотелевій фізиці були проміжки часу, які він назвав словом «тепер» і вважав неділимими частками світового миттєвостей резонансу.

У танку дорослого життя декадансу ми часто програємо спокусі забути про час, оманливо затихають метрономи всередині нас. І щовечора, дивлячись на відлік часу до початку випуска новин, розумієш, що день добігає кінця як закінчуються запаси варення, борошна, терпіння і відчуження. За мить «тепер» стає «тоді» і це схоже на те як облітає штучна позолота з іграшок на святковій ялинці або рекламні щити сліплять тебе і неможливо побути з містом наодинці.

Музична скринька з танцюючою балериною. Коли я була дитиною, мені здавалося, що її змушена кружляти бранка, сумує за тишею. Мелодія «До Елізи» Бетховена з моменту відкриття відлунює тисячею частинок світла і сліз, і чим більше останніх, тим голосніше стає механізм. І кожен танець ніби останній. Ніжно-біла балерина, легесенька пір'їнка лебедина. Тоді, тепер і завжди. В німім мовчанні танцює бозна-звідки і невідомо куди. Ніхто не знає як болять у пуантах ніжки, лиш плаває рука в повітрі манерно трішки.

І поки музика звучить, балерина мене робити кроки вчить. Варто тільки запам'ятати ритм. Якщо мене легко забути – так само просто пройду відстані і часу лабіринт. Крок за кроком я залишаю обірвані на півслові розмови, змінюю паролі, виходжу зі своєї зони комфорту через несплату оренди і проходжу через жорна часу повільно, не поспішаючи. Крок за кроком знайоме і звичне закінчується різко, слідів не залишаючи. Крок за кроком я зникаю, мене не знайти. Крок, ще крок і не зрозуміти, чи дійсно виросла з себе і куди своє серце нести, покинутого і забутого свідка того, що хтось щось для когось значив. Не залишивши чайових у вигляді ніжності ще один день у плинності часу спочив.

Там, де «тепер» стає «тоді» можна відшукати двері туди, де завжди хотілося побувати, але не завжди була в тому потреба – всередину себе. Треба тільки мати кураж і відвагу, аби зламати кригу. І ти зрозумієш, що така як тепер ти була не завжди, але часом варто довіритися інтуїції і сказати їх тихо: «веди». Доведеться порушувати уклади і пізно лягати спати. Пережити темряву і не здатися коштує дорого, але варто продовжувати йти. Тепер не завжди як тоді, і незнайомців, чий сміх ти впізнаєш усюди, стає усе більше.

І біла балерина зі скриньки стане «чорним лебедем», малоймовірною подією, яку не передбачити, не підготуватися до неї як до доленосної вирішальної розмови і не розтлумачити. Однак вона спрацює як залізнична стрілка, перевівши тебе на нову колію.

Дні минають швидше і я тоді виглядала у найкрасивіших місцях сумною. Просто слова, вчасно не виражені, не тобою висловлені, до іншої людини не донесені, нічого не значать, коли сказані занадто пізно. Тоді я бачила в усіх порожніх обличчях його лише, прагнучи забути знайомі риси так довго, що забула, навіщо мені це було потрібно. Тепер мені лячно витрачати час на прохідні ідеї і втрачати контроль над ситуацією. Взагалі усе, що мене обкрадає – лякає. Більше ніяких каруселей по колу, не обертатися на звук голосу і частіше посміхатися. Тепер хочу, аби удома завжди хтось сміявся, мій собака до рук лащився і книжки хороші читалися. Я знайду свою дорогу в Хогвартс крізь стіни, тільки б здорові були усі, живі і разом.

Дарунок долі – ті, кому можна сказати «Дякую, що ви в мене є». Дозволити собі мріяти, про усе, що справдиться, а потім завмерти, видихнути і Богу подякувати. Тому що день закінчується, а ти – ні. Так було і буде тоді, тепер і завжди.

Кінцеві зупинки, вони ведуть додому

Коли ти найменше цього очікуєш, виникає відчуття «хочу додому» або, якщо точніше, то «хочу звідси». Ти нібито заглибилася у справу свого життя, як Аліса, котра провалилася у кролячу нору. Бралася за все, а найскладніше – з особливим ентузіазмом і покорою. Було важко, самотньо і страшно. Порожнеча спонукала до невпинному руху, напруги розуму і тіла.

Так зазвичай триває до того моменту, коли світ жбурне в тебе правдою і викине на берег, залишивши без води. Караван життя давно тебе випередив. Пляшка, колись повна води, спорожніла. Лише щоки бувають вологими. І все здаватиметься несправжнім, поки дихатимеш штучним киснем. Ніби у кінофільмі з Наталі Портман, коли на на питання «І ти взяла і поїхала?» її героїня відповідала: «А як ще мала вчинити?». Простий і логічний спосіб – змінити декорації і збільшити дистанцію. Аж раптом розумієш – хочу додому. І це не випадково.

Драйв і рух перестають бути суттю твого життя, а інші люди, ті, які щасливі по-справжньому, дратують, бо вони галасливі як петарди, метушливі і сентиментальні. Їхнє щастя, хоч іскри теж жевріють, штовхає в плечі і збиває з пантелику. Найбільше бажаєш опинитися там, де ти в безпеці і жоден з капканів чужих думок не хоче відкусити тобі гомілку.

У хвилини сум'яття і розгубленості ти чекаєш відповіді на свої питання, продовжуючи відстоювати свою роботу і її безумовну значимість, але розум зрадницьки співпрацює з серцем і змушує неймовірно сумувати за відчуттям дому і спокою, нудьгувати дужче, ніж здавалося можливим. І рішення з'являється прямо у тебе перед носом, немов за чарівної палички помахом: на тебе чекає край Всесвіту, потопаючий у вогнях: заметене снігом і Богом забуте містечко, остання станція, куди ходять швидкісні поїзди. Ти відключаєш телефон, сідаєш у передостанній вагон і розпитуєш подорожуючих попутників про їх улюблені міста. Можливо, нас усіх розкидало по світу, щоб кожен сам шукав своє місце. Серцем. Кінцеві зупинки, вони ведуть додому.

Виходиш з вагону прямісінько на мороз і холоднечу, щоб перетворитися на квітуче дерево з приходом весни. Ти будеш проїжджати по дорогах такого знайомого міста, згадуватимеш усі ті рази, коли життю майже вдавалося збити тебе з дороги. Памятаєш мудрість Сходу? Якщо всередині тебе залишилася гілка квітуча – на неї обов'язково сяде пташка співоча. Ти завмираєш, прислухаєшся, відчуваєш – вдома. Мурахи по шкірі біжать і падають кудись у п'яти, де раніше від страху ховалася душа.

Втомлений вечір закрадається у вікно, втім тобі однаково. Недбало згадувавши день, ти поринала у камінний ефемер, що, відмираючи, відроджувався знов. На вуглинах грав вогонь, мов досвідчений змієлов, пожираючи полінця знов і знов.