Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кожен з них вміє щось набагато краще за мене – проходити ігри без чіттерства, грати на скрипці, божественно танцювати і плести браслети, називати моїх золотих рибок по іменах. І кожна дитина – як Всесвіт, який я відкриваю для себе і він не йде у жодні порівняння з висячими садами Семіраміди або храмом Артеміди. У ньому все по-іншому, не як у нас, дорослих.

Шалена відповідальність навіть у тому, щоб просто бути поруч із крихким дивосвітом дитини. Буває часом так, що видається не найкращий день. Доводиться бути обережною, аби не перенести власний сум на беззахисний і світлий світ дітей, бо той схожий на щойно збудований дім. Інколи зовсім навпаки – ти тихенько входиш у світ дитини, щоб допомогти впоратися з негараздами і дати підказки.

Просто діти відчувають, чи готовий ти бути відкритим: якщо відкриваєшся сам – вони щиро і непідкупно відкриваються у відповідь. У такі моменти я завжди трохи здивована тим, як мій пес Дарік завжди витриманий з дітьми. Зазвичай він не відразу підпускає до себе чужих, не всім дає себе гладити, а для дітей його серце – відкрите до самого денця.

Мої учні люблять вправи, де потрібно поєднувати картинки і слова, вони малюють неймовірні зигзаги і я думаю, що світ працює приблизно так само – плете свої ниточки: одну ниточку тобі, другу – йому, а ось тут ви зустрінетеся і підете далі разом, взявшись за руки, не розлучаючись.

Діти як картини Джексона Поллока40: може здатися, що хтось розлив фарбу на папір, але при найближчому і уважному розгляданні можна побачити щось глибоке і таємниче. Вони дивують мене щодня, однак, щоб захопитися самій даром життя, треба жити в дитячому темпі, прямо тут і зараз. Тоді стає зрозуміло, що навіть у імлі нічого кромішнього немає – лише підлий в неї молока. І подруга пише у месенджері, що туги більше немає і надсилає милий стікер, зовсім як у моїх дитячих альбомах із наліпками, де Наталія Орейро41 в червоній сукні на обкладинці. Мені завжди хотілося таку, тому чому не купити її собі сьогодні?

Просто іноді, щоб перезарядитися, не потрібне море, варто просто вдумливо слухати веселі дитячі голоси і подивитися по сторонам. Недарма дитяча письменниця Беатріс Поттер говорила, що істинне блаженство полягає в тому, щоб зберегти дитячу безпосередність, доповнивши її здоровим глуздом.

Той, хто розпоряджається нашими снами

Той, хто розпоряджається нашими снами, роблячи їх легкими, ніби пудра, – надзвичайно мудрий. У снах часом може промайнути частка нашого серця і душі, а без цього вони усі – нецікаві і сухі. Наші думки і почуття, наш настрій, мрії і самопочуття, наш темперамент і виховання, наша культура і світогляд – все на світі у снах.

Той, хто розпоряджається нашими снами, читає нас, ніби надіслані листи – хочемо ми цього чи ні. Перегортає сторінки і поділяє наші прагнення і розчарування, стежить за нашими друзями і ворогами, вгадує приховані мотиви і подальший розвиток подій, але не розуміє, чому так багато добрих і щедрих на любов людей живуть не у діях, а уві снах і очікуваннях. Навіть якщо довго лежати в напрямку мрій – нічого не трапиться. Робити кроки назустріч не менш цікаво ігрового Lego, конструктор власного життя – це тисячі деталей. Потрібно лиш не забувати настанов Скрижалей.

Якщо під час свята Холі в Індії ви зустрінете незнайомця, то повинні обійнятися і вимазати лоб і щоки один одного різнокольоровими фарбами. Чому ж так не вчинити зі спадами і підйомами свого життя – обійняти і розфарбувати. Адже сни людям сняться різні, а концепції особистісного зростання і щастя такі однакові. Той, хто розпоряджається нашими снами не розуміє цей «ефект Пігмаліона».

Вранці я вставала разом із сонцем і йшла гуляти на пляж. Вода в цей час прозора як доспіла виноградина. Одна маленька дівчинка вирішила, що я русалка і з'являюся на світанку. Поки ми з нею їли черешні, довелося придумати казку про те як мій хвіст-плавник трансформується у пляжні шльопанці. Вона сміялася і говорила, що так не буває, а я вимушена була зізнатися, що не русалка, а золота рибка і просто маскуюся, бо бажань у людей багато, а я можу виконати лише три.

Дивно, що у чудес є свої межі, навіть казкові бажання виконуються не більше, ніж по три штуки за раз. Разом з тим, нам не дано знати, якими кармічні стежками йдуть інші і немає сенсу про це замислюватися. Хвилюватися і дбати потрібно про власне сьогодення. Слухати, що діється всередині.

Прислухатися, якими новими візерунками, усе, що ще пульсує, складається з тобою сьогоднішньою по краям, а що дисонує. Наприклад, є дати для інших непримітні, а для мене важливі. Дні, коли через стільки часу ти мені снишся. І я без запинки відповім стільки днів я від тебе нічого не чула, але до чого ці безглузді числа? Мене тодішню вже не знайдеш. Ти ж мене все одно не чекаєш. І снишся.

Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить таким чином, що усе, що росло між нами, не треба ворушити. Бо коли ти обіймаєш її лівою рукою, притискаючи до серця, і цілуєш у праву скроню, – до моєї хтось приставляє револьвер. Вкриваюся мурахами від металевого холоду. Гордість вибиває зброю з рук і я падаю ниць. Це було щось не схоже на мене, всередині осіли слова на дно. Та, що з тобою поруч – дівчина-застиглий зефір або сухе вино; вона у чомусь розтягнутому, блідому, рожевому. У мене з рожевого були лиш окуляри. І ті придбала на розкладці поруч з метро. Носила кілька років, а потім витягла лінзи і залишила оправу – на згадку про усе, чого не було.

У той самий момент, коли я побачила тебе по-справжньому щасливим, мені нічого більше не було від тебе потрібно. Копенгагенський образ відступав, зникаючи, і я нарешті побачила тебе істинного. Почнемо з кінця, знову ставши незнайомцями. Або, можливо, це все, ким ми коли-небудь були.

Той, хто розпоряджається нашими снами, говорить у такий спосіб, що я вже не ти. Від тебе у мене жодного доторку, якщо не рахувати тих, що до душі. Кожна гілочка зі снів буде впиратись мені у ребра, і за мить проросте у той день, коли знову насниться, що ти остаточно забув мене.

Те, чого так бажаєш, неодмінно втрачаєш. Дива не стаються на раз, два, три. Однак той, хто розпоряджається нашими снами впевнений, що життя набагато розумніше і хитріше за нас і багато чого існує у світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям.

Жити сьогоденням, дихати натхненням

Уявіть собі на хвилинку кита, народженого у неволі, якого раптом відпускають у море. Руйнується його звичний замкнутий світ. Кит відчуває, що не потрапляє у миготливого життя під водою такт, і усім це зрозуміло – наче на ньому особлива жовта теніска переможця «Тур де Франс». Він боїться рушати у мандри зі зграєю, сплутаних водоростей і штормів. Серце велетня робить кульбіт, здригається і глохне на мить.

Інколи я теж трохи бідолашний кит. Паморочиться голова, але я піднімаюся в гору, у розріджену висоту, де вузька кам'яниста стежка нескінченно тягнеться і роздивитися красу там унизу не маю часу. Коли ж трапляється хвилина, я дивлюся і не розумію, чому застигли чужі міста під дією вітрів крижаних, навіщо стільки долі віражів, хто усі ці люди і де той, кого я шукаю серед них?

Зелене світло усіх світлофорів перетворювало простір у безкінечну злітну смугу, у мріях був танець хвиль і буйство саду. У дійсності – час самоствердження, долання барикад. Гул естакади за спиною пришвидшував серцебиття, і кожен ковток знань – маленьке відкриття. І бути відчайдушною, здавалося, – так просто, тим паче – за спиною два крила.

Цього літа, коли у місті понад тридцять градусів спеки, у мене теж нібито температура. Потрапити б в темну кімнату, закутатися в холодні простирадла і спати. Та коли щось йде не так, фраза «я в будиночку» – не найкращий варіант; не можна прикинутися, що тебе немає. Невблаганний час стежить в оптичний приціл, і я живу у режимі тривалого «чекай» і занадто швидкого «дедлайн».

Люди відкладають усе на потім, якого у них може ніколи і не бути. Образливо прогавити сьогодні заради завтра, за яке не можна поручитися. Не жертвувати справжнім заради невідомого майбутнього – цьому теж варто повчитися.

І більше не хочеться поспішати, наздогнати примарні цілі за горизонтом і в запалі погоні видихатися, щоб потім постаріти і зноситися, коли ніякого значення – досягнуто примарної мети чи ні. Я хочу жити сьогоденням, дихати натхненням і не виділятися навмисно, не бути курсивом.

У моєму океанаріумі неможливо жити без світла, там можна тільки існувати у світлий час доби. Існувати можна тижнями, місяцями і навіть роками. Але кити живуть у пошуках світла. Ми народжуємося заради світла. І усе загадане, що не здійснилося і приносить біль та ниє зліва під ребрами – це частина плану.

Мої плавники обертають цей світ, коли пливуть подалі від того, хто робить боляче, перетворюючи на пішака у чужій грі. Тому можна сміливо кидатися у вир з головою і знати: що б не трапилося, щастя завжди там, де людина його бачить. А потім знову буде день, і хтось знову буде писати листи, навіть якщо ніхто не зрозуміє, навіщо вони і про що, бо голова завжди обертом від розмов, яких ще не було, але слова для них народилися – бери жменями і кидай у воду.

А ви сумуйте за мною, коли покину вашу акваторію. І коли защемить серце глухої ночі – одразу зрозумієте, що сумуєте. Та в мене не буде ніякого іншого життя. Буде те, що є, і усе, що відчайдушно люблю: мамині очі, татові долоні, мрії, що не справдилися і сподівання, що виправдалися, а ще літери.

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися

В Макондо вже чотири роки одинадцять місяців і два дні йде дощ42. Люди, позбавлені любові, приречені на зникнення, бо їх домівки побудовано на піску, а біблійні вітри зносять усе, що їм до смаку. Приречені думають, що на Олімпі, куди піднімалися тільки боги, залишилися вільні місця і можна потрапити туди без хреста, наспіх одягнувши покаяння тогу.

Йде дощ і з берегів виходять річки – тому причиною постійні добра із злом війни, ніби вони – людські риси, глибоко приховані у наших ДНК. Хочеться бути оптимістом і вірити у початкову доброту людини, але реальність полягає в тому, що ми такі, які є. У нас з'явилися атомні бомби, але ми продовжуємо воювати, орієнтуючись на ті ж цінності, що і первісні люди. Хтось винаходить новітню зброю масового ураження, а хтось інший пробіжить марафон заради спасіння чийогось життя. Від усього цього хочеться втекти у тишу берегів і спокій хмар, знайти собі на землі куточок, заплющити очі і зануритися у моря обійми. Будь у вічності ціна, я купила б собі штуки три. Бо кожен з нас не може жити, не маючи завтрашньої радості, переставши сподіватися і мріяти, нехай і про нездійсненне. Тому я б порушила усі заборони попри забобони.

[40] Джексон Поллок – американський художник, представник абстрактного експресіонізму.

[41] Наталія Орейро – відома уругвайська співачка, актриса та модель.

[42] Монолог Ісабель під час дощу в Макондо (1968) – оповідання Габріеля Гарсія Маркеса.