Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мені сьогодні страшенно хочеться писати про любов. Ніби десь там, на девятій хмаринці пішов відлік і я боюся не встигнути сказати: з вами я у долонях Бога. І так було завжди, коли я бігла, розкинувши руки, зустрічати з роботи, навіть після недовгої розлуки, обіймала за шию і завмирала щасливо. Я і зараз так роблю.

У нашій родині любов немов універсальна валюта і ми витрачаємо її без кінця, ніби найбагатші на світі люди. Мій образ щастя – любов, в якій живуть усе життя батьки, у ній виросла і я. Справді виросла. Можливо, лише зараз змогла оцінити турботу, яка завжди огортала мене, немов чарівний кокон.

Ось якщо куди і спускатися стежкою спогадів – то у дитинство за усім хорошим: посадженим горохом понад стежкою, полюванням із братом на метеликів кепкою, маминих ласкавих рук спокою, кожною пошитою нею для мене одежинкою, малюванням на стіні сараю вуглинкою і горою книг з бібліотеки, які читали з татом наввипередки, катанням на офісному кріслі і тим як він розфарбовував контурні карти за моїми ескізами та вивченими з мамою дитячими пісеньками, схожими на паролі в таємне диваків співтовариство, бо складаються з забутих усіма нормальними людьми рядків. Навіть за піддражнюваннями, які ледве не доводили до сліз. Тепер розумію, що ви вчили мене оборонятися.

Тому що немає ніяких підручникових істин – є звичайне маленьке життя, відображене в мільйонах історій. Пишу і посміхаюсь, бо зараз не тут. Я там, де тато ніс мене на руках від зупинки до нашого будинку, бо було пізно і я хотіла спати, а мама ховала новорічні подарунки так, щоб мені їх нізащо було не знайти. Я там, де прогулянки і збирання каштанів, з яких можна створити фантастичних тварин. Я там, де мені не потрібно рим, бо все просто: дві голосні і пом’якшена приголосна – це я; дві голосні і дві приголосні – то ви. Ось, де я знаходжу сили. І від цього навіть в найхолодніші вечори стає затишно і спокійно, а на кухні панує атмосфера довіри. Млинці розпливаються на сковорідці, смачно пахне молоком. І у такі моменти я вразлива і прозора, ніби пергамент.

Іде годинник – швидше, аніж час. Іноді мені нестерпно не вистачає слів любові і вдячності, але я знаю, що ви досі оберігаєте мене на дорогах моїх снів, щоб ті були лагідні і ласкаві. Я так хочу ділити з вами найбільші радості і усе те світло, що у мені від вас. Моє серце засинає на татовому плечі, до якого завжди так добре притулитися, наче метелик у траві. Без можливостей розуміння мамою мене без слів, без цієї близькості, без татових кумедних епітетів і ласкавого «рибонька», без дороги до вас обох (дорівнює дороги додому) мені стане сумно і холодно.

У кожного з нас є люди, з якими безпечно і навіть в думках вони ніколи не нададуть тобі шансу впасти. Ти для них найкраща і звичайна водночас. Просто тому що болить тобі як і усім, через що вони бережуть тебе як і ти їх. З ними до серця подорожник прикладаєш – усе заживає. І коли вони говорять, що ти – найкрасивіша, то ти не завжди віриш, але знаєш, що це найкращий твій оберіг. Те, що хтось бачить у тобі лише найкраще, підтримує і допомагає, – додає сил; кожне їхнє «так» коштує безлічі «ні».

Якщо потрібно, вони посадять тебе поруч з собою і будуть слухати скільки завгодно довго. Твій персональний фан-клуб, який «за тебе» беззастережно.

Дякую. Безмежно люблю. Ви – мій затишок і дороговказ. З вами я у долонях Бога і крокую назустріч долі впевненіше.

Якщо минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою

На Сході існує повір’я, що птахи не уявляють, що представляє собою сум, бо нагороджені вічною свободою – такий фатум. Якщо у чомусь розчаровуються – відлітають у небо – такий природи задум. Летять з упевненістю в тому, що вітер висушить сльози, а стрімкий політ наблизить їх до нових висот.

Ми – не птахи, але, розумієш, коли ти прокинувся, маєш щось на сніданок, кого обійняти, і кому сказати щось хороше – це вже дуже багато. Бо хтось цього ж дня прокинувся без даху над головою або у госпіталі і ніхто не прийде його провідати. Якщо твоє минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою. Не треба тягнути з минулого ілюзії, а з образами і химерами потрібно вміти розлучатися легко, природно. Часом у всіх закінчуються гроші, терпіння і сили та не дозволяй світу нав'язати свої правила гри.

Приймати рішення часом так складно і ти відчуваєш як від колосального перевантаження рвуться захисні троси і стара шкіра. Усі від тебе чогось очікують і лише тиша – найкращий, не раз перевірений, друг. Їй від тебе нічого не потрібно. Вона просто сидить поруч, поки ти кусаєш кулі як за старих часів, коли не було можливості зробити анестезію і лікарі відволікали пацієнта подібним чином. Тільки не плутай тишу з мовчанням, бо воно породжує недовіру.

Ти по-тихеньку вчишся не хапатися за усі приводи, щоб написати, а потім тут же похапцем завмирати. Почнеш заносити щось до числа особистих втрат, які можна винести як виноситься усе, що не вбиває. Навчишся читати усе, що не написано і зустрічати тих, хто приходити не збирається. Перестанеш картати себе за помилки, бо кожний невірний поворот приводить до єдино вірного вибору. Будучи серед слів очевидно зайвою, підеш босоніж безшумно і радісно. Ти ніколи нічого не вивчиш, роблячи все правильно і згідно шаблону. Ми можемо бути вільними від чиїхось сподівань лише тому, що не ідеальні. Жоден з нас.

Чужі слова западають у душу як клавіші старого фортепіано, але відмотавши плівку до власної точки неповернення, ти не повертаєш назад, а змінюєш шлях. Навіть у китайців слово криза складається з двох ієрогліфів, один з яких – «небезпека», а ось інший – «сприятлива можливість». Так що в усьому треба шукати сприятливі можливості. Від того, щоб бути щасливими, нас віддаляємо лише ми самі. Я теж так роблю. Псую навіть те, що не під силу часу, хвилям і холодним вітрам – розриваю зв’язки з близькими, а потім страшенно шкодую, розбиваючи собі серце – зовсім не на щастя.

Усе, що мені залишається, – зварити собі кави з теплими вершками і корицею на ніч і заспокоювати своє безсоння. Взяти затертий том сера Артура Конан-Дойла, заховати до себе під ковдру і, наплювавши на недосип, читати хоча б кілька годин. Є книги, які читаєш і думаєш, що вони не мають права закінчуватися і залишати тебе. Є люди – говірливі пуми37 і ті, хто не вміють з рисі на крок переходити, у компанії яких, ти – «телефон, що не підключений до лінії»38. Та насправді стіна байдужості всередині збудована так собі, нашвидкоруч. З неї щодня вилітає по цеглинці з таким відлунням, що закладає вуха.

Просто знай, що той, хто, гортає сторінки історії в зворотному порядку, завжди добереться до початку і зможе прочитати все так як воно насправді було.

Прощання з сумом. Adieu, хороший та не мій

У день прощання з сумом було холодно. На дворі стояв місяць лютий, але вони розійшлися кожен у свої світи без люті, по суті їх курси давно до різних берегів були узяті, тому не варто було відкладати вирішальне пенальті.

Той день став останнім для маленької Помпеї, що брала свій початок три роки тому, саме стільки судилося нерозділеній одіссеї. У її імені є щось від лави, і, зробивши замовлення, чекала на початок забави. Вона як і раніше любить каву. Лише тепер міцнішу, безцукрову і «по-дорослому» гірку. Улюблена гра «говорити про справи»: всередині відкриється біржа, і починаються торги: розкажи як у тебе все добре, ти мені – я тобі, після чого будемо рахувати бали. Ще треба уникати прямих поглядів, бо варто їй один раз спробувати – від нього очей не відвести.

Він говорить з нею так, ніби воліє хоч якось заповнити простір, а у його голосі відчувається відверта нудьга і кожне слово наприкінці речень лунає як постріл. От тільки тепер не влучає у ціль, бо її вибір – перестати топтатися на попелищі зотлілих почуттів.

За ті пів року, що не бачилися, вона перечитала «Джейн Ейр» і точно знала, що її душевних сил зовсім не потребує есквайр, чий неймовірний профіль спостерігає навпроти. А за вікном тим часом заметіль.

Спочатку хвилювалася, думала – втрачає чутливість, далі буде гірше – вічної мерзлоти льоди. Але ні – просто більше не чіпає, з головою не накриває, грот-щоглу корабля у океані безвиході не ламає. У цих Афінах, де гнуть спини, вона – Паллада. Повертатися назад, аби заново розпочати, уже пізно, але можна піти вперед, аби завершити правильно, привести усе до ладу.

Якщо не Паллада, то Скарлетт О'Хара, яка усе життя любила образ, який сама собі вигадала. Добре, що вчасно усе зрозуміла. Дорога далі важча за ту, що привела її до нього. Однак якось несподівано для самої себе вона психічно зміцніла. Ніяких тремтячих колін, минув драматичний вік. Пережити б прощальний уклін його вій і повік і почати новий часу відлік.

У його відстороненості і новій манері вести діалог, ніби розмазує по тарілці манну кашу, є частка благородства, що бере за душу. Без пояснень причин вона може вигадати найменш болючу, накшталт «я була для нього занадто хороша», хоча правда у тому, що він ледь взагалі її помічав, на нього чекає у Євпаторії причал.

У певний момент часу вона ловить себе на думці, що говорити давно немає про що, вони пальцями мнуть порожнечу, зникла магія, вона викликає водія. Укотре за ранок довелося лізти за словом в кишеню, де назбирала з десяток слів, п'ять з яких – вигуки, а друга половина ніяк не хотіла складатися у речення «Adieu, хороший та не мій!» як тоді, коли вона дивилася на багаття, щоб поглядати тишком на нього, а він – крізь неї, на водну гладь.

І він дійсно хороший, але не її. Як коштовності, що не по кишені, або веселощі на межі приреченості. Жодна людина не може стати більш чужою, ніж та, яка без тебе врешті-решт обійшлася у своїй щоденності. Спочатку вона перебувала у розгубленості, а потім видихнула з полегкістю. Ця історія підійшла до свого завершення, залишивши терпкий післясмак як недоспіла хурма.

Зима. У день прощання з сумом було холодно. Вона вийшла із задушливого закладу швидкого харчування, мружачись ранковому сонечку. Розправила плечі і зрозуміла, що найбільше їй зараз кортить чогось простого і гарячого – маминої випічки, бо саме це у змозі повернути її до життя. І коли водій дбайливо запитав, куди її відвезти, вуста промовили беззвучно: додому. Скоро її день народження і довгоочікувана весна.

Вдумливо слухати веселі дитячі голоси

Сент-Екзюпері39 говорив, що ми всі родом з дитинства, а його Маленький принц боявся не цікавитися нічим, окрім цифр. Дорослі страшенно розумні, придумали андронний коллайдер і я обома руками за прогрес, але іноді так чудово повернутися у світ дітей. Туди, де замки, привиди і чарівники.

Діти такі різні і водночас прекрасні у всіх своїх проявах. Сувора я вимагає від них знань і зосередженості, інша я – дає їм можливість залишатися дітьми. Наш з ними день складається із приготування сніданків, зібрання валіз, подорожей до аеропорту і шопінгу – і усе це, не виходячи з класу.

[37] Говірлива пума (англ. conversational puma) – людина, яка заважає розмові фразами «Так, я знаю!» або «Я завжди це говорив!».

[38] з пісні «Hold on to Me» британського гурту Placebo.

[39] Антуан де Сент-Екзюпері – французький письменник і авіатор, граф.