На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ VII

І

Так само викликали й зека Велюгу з лісу. Наказали прийняти ларьок, а ще одному — Маришеву, іти в Часовенське, і зайняти там посаду перукаря. З Маришевим Іван умовився разом вирушати раненько. Дорога не близька, тайгою по рівній просіці добиратися кілометрів п'ятнадцять. Проходячи повз будку вохри, показали перепустки. Черговий поцікавився:

— Куди зібрались так рано, зараз дванадцята година ночі?

Але яка ж це ніч, коли черговий читає газету без світла? Важко розібрати, що надворі, адже стоять білі ночі. На галявині біля великої калюжі сіли відпочити. У тайзі так тихо, що звичне вухо ловить рух білки, хоча вона ковзає по гілках майже нечутно. Далеко лунає стукіт копит лося, різко доноситься брязкіт гіллястих рогів і стукіт оленячих ніг. Навіть незграбне топтання ведмедя ясно лунає здалеку. Прошмигне заєць і нашумить удосталь. Через те й звуть тайгу гулкою.

Похмурі лісові велетні, мовчазні й німі. Якщо високі вершини й шепочуть про щось один одному, то нікому не зрозуміло, навіть ворону, найрозумнішому птаху в світі. У сутінках тайги через просіку перебігають сотні зайців. Це зеків не дивує, бо у вухатих ниньки весільні ігрища.

Коли пройшли майже половину шляху, з тайги почувся гомін, тріск і шелест. Вони присіли за штабелем ялинових колод і в ту ж мить як вихор через просіку перекотився темний клубок. У ньому можна було розпізнати постать ведмедя, а за ним дві хвостаті фігури вовків. І на думку не спадало, що ведмідь може так швидко бігати, спритно орудувати оцупками з дров'яного штабелю, який складено на просіці. Ведмідь хватає обома лапами дровиняку, стає навдибки, кидає на своїх ворогів доволі влучно, бо один із нападників, що ближче до косолапого, раптом перевернувся, заскиглив, як собака. Мишко тим часом швидко дременув у тайгу, сіроманці за ним. Іван подумав: «Такі закони тайги, вони близькі й до нашого життя на волі, коли тебе починає травити зграя вовків».

II

На географічній карті є річка Лодьма, яка впадає в Біле море біля Архангельська. Збираючи вічну данину з неозорих тайгових і небесних джерел, вона розтягнулася на багато кілометрів. У неї є й притоки, та назви не позначені. Іван уже вивчив їх всі... Лодьма на карті вирізнена, як річка значима для Півночі. Початок її в Лодьмозері. У довжину воно кілометрів двадцять п'ять, а в ширину кілометрів п'ять, як де то вужче. Менша половина її тече на південь і потім круто під прямим кутом повертає на захід до Білого моря, плине до Архангельська й впадає в приток Північної Двіни.

По обидва боки цієї річки простягнися лагпункти «Кулой-лага». Лодьма починається в тайзі там, де й річка Кулой, вони своїми витоками майже сходяться. «Кулойлаг» в основному розташований на річці Кулой, а вже по Лодьмі, його лагпункти. Упродовж тайгової річки мало населених пунктів. На половині її шляху розташоване невелике село Часовенське — головний штаб всіх лагпунктів, які знаходяться по Лодьмі. Сама ж річка тягнеться кілометрів на вісімдесят. Дрібненьких селищ по ній, від середини течії до Архангельська, ще зо три — Коровенське, Ховрашино, обоє на вищому правому березі, хатинок по п'ять-сім. А вже кілометрів дванадцять від Архангельська, вверх по течії, знаходилось село чи селище Монатья.

Село Часовенське лежить на правому березі річки Лодьми. З півсотні дворів на високому березі та дворів із десять на лівому положистому. Пісок 20-метровою смугою тягнеться понад річкою кілометрів п'ять. У цьому селі й розмістився штаб усіх лагпунктів. Катерами з Архангельська сюди доставляють продукти, різний крам, а звідси кіньми й автомашинами вже доправляють у всі кінці тайги, де є табори.

Вони з Маришевим ідуть вулицею села. Коли Іван почув, як замекало теля в дворі господаря й заспівали півні по всьому селу, його серце затріпотіло, застукало так, ніби ось-ось випурхне з грудей. Перед очима відразу ожило все те рідне в Україні, що на волі було для нього таким звичним, буденним, а зараз все це його вразило.

У штабі пояснили, як отримувати продукти й оформляти документи, ввели в курс справ, щодо нової роботи. У невеличкій зоні штабу місця обмаль, тож поселили до місцевого комуніста Чхаєва. Той ще не одружений, працює секретарем сільського компартійного осередку. Ночує Іван на горищі в сіновалі, замотується у величезний кожух і йому тепло.

III

Щоранку, до сходу сонця, коли страшенно хочеться спати, будить його мелодійний звук. Не знає він, хто це й для чого так рано грає, кому догоджає. Як тільки з вулиці зачулися такі м'які звуки, Іван ураз схопився із свого лігва і вмить злетів по драбині вниз. Бачить: літній чоловік стоїть на вулиці, тримає в роті дудочку, перебирає пальцями, як у них в Україні на сопілці, через плече звисають торба й батіг. Звісно, це пастух своїм ріжком скликає корів на пасовище. Тут так ведеться, як сніг із землі — корів на пашу. А молодий хлопець-підпасич бігає по дворах, підгонить корів до гурту. Івану ця професія знайома, але в рідній Україні трохи інші порядки з чередою.

Одержує він продовольство для лагпункту в комірника Василенка. Якось одного дня того в коморі не виявилося, замість нього порається молодий хлопець із місцевих на прізвище Ряхін. Василенко ж опинився між «ворогів народу», а комірникові в помічники дали Івановою земляка Срібного Хому Омеляновича, зека з Юрок, як спеціаліста в цій справі. Іван дуже радий, бо таки Срібний земляк, з яким хоч словом рідним тепер можна перемовитися.

За селом — тайга. Перед світанком Іванові звідти вчувається безперервний якийсь шум, гомін і ніби півняче кукурікання. Поцікавився в Чхаєва:

— Що то за клекіт такий у тайзі?

Той пояснив, що на лісових галявинах токують тетеруки й глухарі. У лісах України такого не почуєш, тут у птахів мотиви не такі, як на Батьківщині. Вечорами дуже багнеться Іванові зазирнути в місцевий клуб, чує звідти музику, співи, але не вдається. Чхаєв рішуче проти цього:

— Не дозволяється!

І в газету заглянути не дає. Не ясно, чи наказано їм, а чи самі вірять у те, що їм торочать їх партбоги, які запроторили таких як він за колючий дріт, зганьбили й приліпили поганяло «ворог народу». Зразу сіверяни всі щиро вірили, що це «вороги народу», цуралися політичних, як чорт ладану. Відтепер, коли не один житель навколишніх сіл десь зник серед ночі й опинився серед «ворогів», перестали вони зеків чужатися й зневажати. Ставляться до політичних прихильно, з співчуттям.

Весною, ледве протряхли дороги, продукти почали забирати вантажівками. Іван теж їздить на Юрки, бо харчуватися доводиться сухим пайком. Одного разу їде з шофером-українцем, судячи по розмові, доволі грамотною й обізнаною людиною, напевно теж якийсь «колишній». Дорога безлюдна, вибоїни страшенні.

— Не хочуть ремонтувати, або хоча б трохи підлатати, — констатує факт шофер.

Хвилин через п'ять за крутим поворотом побачили автівку. Вона стоїть, підважена домкратом. Двоє чоловіків копирсаються на узбіччі в багнюці, міняючи заднє колесо на запасне. Шофер, трішки помовчав і нехотя продовжив:

— Дурні й погані дороги згубили Золоту Орду, потім вони згубили Російську імперію, за нею, згадаєш мої слова, згублять колись і Радянський Союз...

Іван нічого не відповів, бо зовсім не знає цього чоловіка, та й звик уже із незнайомими тримати язик за зубами, і той замовк. Далі їдуть мовчки.

Частенько вони із Срібним готують страву на березі Лодьми, де візники Юрок також варять собі вечерю й ночують тут-таки на березі. У штабі вмінили Івану в обов'язок доставляти на лагпункт Юрки листи й посилки для зеків. Заходить він до завідувача поштою Дерюгіна, і отримує навантаження — розпечатувати листи. Потрібно читати їх, викреслювати те, чого не слід знати адресатам. Коли ж доводиться багато викреслювати, такі листи відкладати зовсім. Дерюгін кидає їх у вогонь. Іван чимало листів пропускає не читаючи, бо це марудна справа.

Коли ж зі списком приходить він до комори, де зберігаються посилки для ув'язнених, рудий аж червоний жидок дивиться в його список, потім у свій, робить помітку «ем-ер», тобто вмер. У коморі таких посилок цілі яруси, аж попід стелю.

Іван давно вже не одержував ні листів, ні посилок, хоч багато писав у всі кінці. Про свою сім'ю давно нічого не знає: чи живі-здорові діти, дружина?

У Часовенському якось уздрів колишнього начальника табору Юрки Гусаковського. Поведінка того кардинально змінилася, теперечки він поводиться з Іваном як із рівним. Колишній начтабору нині завідує хлібопекарнею для зеків, а Іван отримує в ній хліб для Юрок. Гусаковський завжди дає йому лишню хлібину, пригощає хлібним квасом, що стоїть у хлібопекарні в діжці. Про Юрки згадує як про табір смерті, а сам же був там причиною всьому. Оправдовується: