На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Швайка ніколи на місці не сидить, може тому, що наймолодший з-поміж них, а може має таку вдачу. Якось під кінець робочої ночі, тобто перед ранком, готувалися йти на відпочинок, коли це він приніс із лісу зайця й закликав усіх піти в тайгу. Він там знайшов щось цікаве. Вийшли на простору галявину, яка схиляється до річки. Серед неї росте величезна ялина. Швайка показав рукою на стовбур. Усі зиркнули туди й вгляділи прибиту дощечку, метрів зо три від землі. На ній ще помітні літери, написані чорною фарбою. Довго не могли розібрати. Зрозуміли лише кілька слів: «Тут... 1918... чоловік... втікли... Муд'юг».

Слова так вилиняли, що весь напис розібрати неможливо. Коли й ким ця дощечка була тут прибита? Іван колись читав про Муд'юзьке повстання й розповів, що знав:

— Тут у глухій північній тайзі, відпочивали чи поневірялися втікачі з концтабору, що в 1918 році знаходився на острові Мудьюзький у Білому морі. Приречені на вірну смерть, в'язні повстали, багатьох із них було перебито, але декому все ж таки пофортунило перебратися через протоку на материк. Оце ж вони знедолені, напевне й відпочивали під цією ялиною. Тут же помітно могилу, можливо, хтось із них і лежить у ній, не витримав тяжкої долі. Може, і нас чекає така содуха на чужоземщині.

Усі скинули арештантські шапки. Довго стояли мовчки над могилою невідомого їм в'язня, кожен думав про своє. Швайка каже:

— Двадцять років уже минуло, а горя на світі ніяк не зменшилося.

А гармоніст Білик прорік думку, майже як справжній філософ:

— Народ сліпо вірить своїм поводирям, як богам, від первісного ладу до сьогодні, але не всі вожді мудро керують. Такі «поводирі» осліплюватимуть народ гарними нездійсненними обіцянками, нічого, крім туману в головах людей, не залишаючи. Довготривалі перспективи розвитку таких народів — дикі танці на граблях.

Погомоніли в глухій дикій тайзі та й пішли до своєї хатини відпочивати.

Щотижня, у неділю, виходять косарі до мосту, де проходить шлях від пристані на Монатьї до Юрок, щоб забрати продукти харчування. Їх для них кладуть в умовленому місці, а вони забирають їх до своєї хатки. Рибу тріску так у рогожі й кидають у річку, мотузкою прив'язують до кілочка й вона вимокає. Рибу просіл-воблу ділять на кожного, а потім нанизують на дротину чи тоненьку хворостину й в'ялять на сонці. Кожний вихідний день у них на обід вареники з зайчатини. Кухар Жуков однією рукою не може добре замісити тісто, доручили це робити Іванові. Вареники ліплять великі, щоб кожному дісталось по два, кілограмів зо два вагою, назвали їх — косарськими.

Працюють на косовиці сіна до глибокої осені. До них щотижня приходять із табору всі придурки й складають готове сіно в стоги. У ці години всі забувають, що вони зеки, безправні люди, бо працюють у великому, веселому колективі.

Пізня осінь, уже сніг покрив землю. Іванові знов довелося побувати на Куруполді, але вже не з косарями. Тепер із ним прибули сюди два зеки з бухгалтерії й конвоїр, щоб обмірити й визначити вагу стогу. Після цього на нього чіпляють бірку з номером і вагою. Усе це записують і в книгу майна для бухгалтерії.

Від дружини вістей немає давно. А зусібіч підповзають і рояться в голові різні думки. Може написати листа в Михайлівну двоюрідному братові Никанорові? Він же живе там давно, тож про Іванову сім'ю повинен знати все.

Розділ IX

I

Після того, як він здав і заприходував усі стоги сіна в канцелярії Юрок, довелося йти пиляти ліс. Знову ця каторга в хащах тайги. Заходять вони в такі дикі нетрі, що здається тут і людська нога не ступала. Зеків діймає цинга, а лікарі нічого не застосовують. Хіба що в діжку, відер на десять, напакують кленових чи соснових шпильок, заллють кип'ятком, настоється через ніч і дають цинготикам пити.

На лісоповалі зеки добувають самі собі засоби від цинги. Буває на їх щастя трапиться черемха з ягодами, або горобина, примерзлі ягоди припікають на вогні й жують. Вони дуже терпкі, гірко-кислі, але на це звертають найменше уваги. А буває натраплять на шипшину, то забирають ягоду геть із листям і заварюють чай. Усе це хоч трохи їх рятує.

Хвалити Бога не довго довелося цього разу гибіти в тайзі. Наказали Івану прийняти речовий склад. Дотепер працював там побутовець, якийсь Леонт'єв та захворів — з'їхав із глузду. Бухгалтерія записала те, що є в наявності, а Іван за ці речі розписався.

Літом роботи обмаль, зате зимою вистачає. Коли люди ріжуть ліс, їм необхідно все тепле, ватяне — валянки, штани, бушлати, тілогрійки, рукавиці й шапки. Усе це постійно треба частково замінювати. Добре, що видача одягу й взуття для зеків відразу списується зі складу. Іван слідкує лише за їхніми речами. А в бухгалтерії закон такий: є річ, значить і добре, стара вона, а чи нова, немає різниці.

Склад розташований за зоною табору, а в Івана є дозвіл оперуповноваженого НКВС ходити до нього в будь-який час дня і ночі. Живе разом з усіма зеками в бараці з клопами. Та відколи начальник УРЧ призначив його ще й бригадиром бригади, що працює всередині табору, головний лікар дозволив жити при лікарні разом із завгоспом лікарні Миною Ісаєвичем. Це дуже симпатичний дідок із білою борідкою, чорними блискучими очима, рухливий кавказець. Лікарі, санітари й хворі його поважають, називають по імені й по батькові. Відтак, його стараннями приписали Івана на харчування до лікарняної кухні, яка окремо від загальної, табірної. У одній невеликій кімнатці вони з ним і живуть, а поряд, у значно більшій мешкають лікарі.

Роботи небагато. Усі члени бригади виконують свої обов'язки добросовісно, знають свої місця в зоні, з'являються на роботу своєчасно, нікому не хочеться втратити спокійне місце й попасти на лісоповал, на холод та поневіряння. Та й завгосп зек Стіхно Сергій Тимофійович у минулому рибовод із Черкас за погану роботу може погудити, а він користується в зеків Юрок незаперечним авторитетом і повагою.

Іван отримує в бухгалтерії талони на хліб і обід двічі на день і роздає їх по списку. Після роздачі в нього завжди залишається певна кількість талонів, бо штабні зеки регулярно одержують із дому посилки й не потребують тієї баланди й хліба з кухні. Після умовного часу, до якого зеки повинні забрати талони, він має право їх залишок використовувати на свій розсуд. Аби хліб, а зуби знайдуться. Але він цих талонів теж не потребує, бо харчується при лікарняній кухні.

Щоденно заходить до новозбудованої їдальні й роздає талони молодим зекам, які в години обіду змахують зі столів навіть крихти хліба чи доїдають з посудин залишки їжі. Не може без жалю дивитись на цих нещасних, особливо молодих хлопців із бригади Сорокіна. Їм мало перепадає поживи від своїх «аристократів» і вони «набити кишку не можуть», формально голодують, виконуючи наказ своїх патронів, не бруднити рук усякою роботою. Коли Іван заходить до приміщення їдальні, на нього з благанням утупляються з десяток пар голодних очей. Сльози затуманюють зір. Це ж і його діти, може, так само раді крихті хліба, а він безсилий їм допомогти чим-небуть.

II

Щоденно, після закінчення роботи в складі, Іван відвідує членів бригади, оталонює за місцем їхньої роботи в зоні. Побував у чоботарів і кравців, у сушарці, у бухгалтерії і в ларку, на хлібопекарні, зайшов у лазню. З передбанника сміливо відчинив двері, бо в цей день не передбачалося купання, і здивувався, бо назирив раптом тут голих розпарених жінок, їх стрункі постаті, дівочі міцні груди та інші тайнощі й принади. Повернувся до дверей і хотів було втікати мерщій, та на диво, ті не сполошились, не заверещали, як це буває зазвичай у таких випадках, а навпаки загукали на нього, під'южуючи:

— Ти куди? Чого скарапудився? Злякався? Ти що ніколи баби голої не бачив? Не з'їмо! Видавай свої талони!

Найсміливіша з них, Князева, підійшла впритул, метнула на нього блакить очей, хтиво й заклично, як сарна в час шаленого відгулу. Від тих свавільних, невідчепливих очей Іванові нікуди подітися. Жаром обпікає погляд, коли бачить її очі, обличчя, шию, груди, живіт, пасмо закучерявленого волосся поміж красивих налитих ніг.

Князева, закохана в своє тіло, хоч уже й не дівчина, але хизується з того, що у неї така струнка постать і достигла пишна врода, уся немовби з полум'я зіткана. Стоїть перед ним свіжа, як та вода кринична, як та квітка з росою, рум'яна, розпарена, потягується вигинаючи стан. Волосся розсипається на голі плечі й вона зовсім не соромиться, що високі пишні перса випружинилися так звабливо, а великі рожеві кружечки й набубнячені соски зривають очі, заманливо притягують його погляд як магнітом.

Умить усе його нутро, як струмом прошило, по тілу гарячою лавою пробігла давно невгамована пристрасть, задавнена, невдоволена сила природного чоловічого бажання... Здається розірвав би її, зацілував це розніжене тіло до нестями, зім'яв би всю як черемхи цвіт, поцілунками задушив би її в приступі несамовитої тваринної жаги. За таке зараз не пошкодував би й життя... Хіба той, хто летить на вогонь, боїться обпалитися чи згоріти?

Тут багато молодих і старих жінок, та поки він роздавав талони довелося стояти до них спиною, але наелектризованість не зникала. І хто ж посмів відібрати в цих жінок красу життя, здатність дарувати кохання, сім'ю. Були ж тут лише «вороги народу», за винятком кількох старих, засуджених за самогоноваріння.

Квартира нового начальника табору Алешкевича — напроти речового складу. Він часто заходить до Івана одержати те, що виписує через контору. Одного разу зайшов і здалеку розпочав: