На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Незрозуміле слово філон згодом розшифрували новоприбулим старожили таборів. Воно на блатному жаргоні означає — ледар, симулянт. Тобто філонить — це хитро ухилятися від праці.

На Юрках, крім політичних зеків є й побутовці. Вони захопили всі блатні посади — поварів, хлібопекарів, перукарів, завідувачів продуктовими й речовими складами, продавців у ларку, працівників комендатури й лікарні. Усі молоді побутовці, які не мають якоїсь штатної посади, на роботу не ходять, за що їх поміщають до штрафного ізолятора. Усією цією зграєю управляє зек — злодій у законі Сорокін. Називають його паханом, а всіх побутовців сорокінцями. Вони грають у карти, а крім того, обкрадають зону. Перед прибуттям нового етапу на Юрки тут обчистили ларьок, забрали все, що можна з'їсти або заховати.

З нового приміщення, у якому прибулі зеки ночували першу ніч, їх перегнали в старий напівтемний барак, а туди перенесли ларьок, щоб знову не залізли вурки через стелю, як це трапилося раніше. Зеків як і завжди підняли о п'ятій годині ранку. У барак забігли нарядчик із комендантом і скомандували:

— Підйом!

Почали стягати за ноги тих, хто не ворушиться на нарах — вони мертві. Цей метод тут застосовувався ще задовго до старожилів цього лагпункту. Залишилося їх тут не багато. А нових пригнали їм на заміну.

У лікарні теж свої порядки. Приходить хворий, лікар Шигіман велить санітару Дзуську поставити відвідувачу термометр. Через десять хвилин санітар уже бадьоро гукає:

— Нормальна, братка!

Та хіба у геть захлялої людини буде підвищена температура? І хворого випихають за двері. У цій комірчині трьом тісно, бо тут і ліжко лікаря. Йому суворо наказано більше чотирьох зеків на добу не звільняти від роботи.

III

Учора, після напутніх слів Гусаковського й коменданта, прораб відібрав з-поміж прибулих теслярів, записав їх прізвища, викликав охочих пиляти дошки із соснових колод. Зголосились двоє з Полтавщини — Пучок та Обеременко й залишились у зоні. Решту поділили на ланки, по три чоловіки, видали пилки, сокири й погнали в тайгу. Старший конвойний попередив, що застосовуватиме зброю, коли хто з них зробить крок вправо чи вліво.

Брели довго по битому шляху, а потім звернули навзбіч. Тут снігу вже до пояса, він рівним шаром лежить по тайзі.

Колону спинили. Десятники провели інструктаж, як спилювати дерево, обрубувати гілля й як його спалювати, який розмір колод і з якого хлиста можна вирізувати. Показали все це на прикладі.

Працюють без відпочинку цілий день. Іван із Срібний пиляють дерево, а Яровий карзує, обрубує гілля. Вони ж удвох розміряють хлиста на діловий ліс, а все негоже ріжуть на дрова, складають у кубометри, тут же спалюють гілля на вогнищі. Незважаючи на тридцятиградусний мороз, працюють лише в светрах, зі спин здіймається туманець. По закінченні роботи десятник заміряв кубатуру готового лісоматеріалу, вийшло 25 % норми. Їх ланка виробила найбільший відсоток, решта й того менше.

Першого дня всім видали хліба по 600 грамів, як учням. Наступного дня, хоч і вкалували ще з більшим завзяттям, а натягли ледве на 30% норми. Тепер видають хліба лише 200 грамів, який у мить ока провалюється в порожню утробу, і відповідно до відсотків — черпак табірної баланди. І пішло так щодня, більше 20% ніхто не виробляє. Десятники заміряють тільки чисту кубатуру ділового лісу, іншу роботу не враховують. Зрештою, роботи в лісі припинилися. Приходять зеки на лісоповал, розводять велике вогнище, кладуть круг нього колоди й сидять голодні похнюпившись, гріються. Іван із своєю ланкою ще трохи повертілися, поки і їх трьох не полишили останні сили, здалися й теж посідали до гурту. Конвойні не втручаються, мовчки сидять окремо біля свого вогнища. План зеків по лісоповалу провалився, а теслі вже закінчують величезний будинок під лікарню для лагпункту. На черзі спорудження штабу, лазні, їдальні.

Уже другий місяць вони так «валять» ліс. На гіллі ялини притягли до лагпункту ще двох своїх товаришів Паровичного й Вареника, ледь живих. А перед відправкою на роботу в тайгу їм знову читає мораль Гусаковський:

— Ви всі філони, хитрозаді хохли!

А Матвієнко погрожує ізолятором, і ні пари з уст про бригаду Сорокіна.

Іван так, як і всі товариші по нещастю, думає тільки про одне, як не подохнути тут із голоду. Санітар Дзусько шукав хороші штани для лікаря Шігімана й зізнався:

— Я пройшов у санітари лише тому, що Шігіману віддав своє літнє пальто.

Іван теж проміняв свої добротні домашні штани лікарю за кілограм хліба. Тепер ходить у виданих ватяних штанях. Добре й так, а далі що буде, те й буде...

IV

На Юрках чергова покража. Обнесли пекарню й продуктовий склад. Усі знають — це справа рук безконвойників, які кіньми їздять до Архангельська за продуктами й повертаються вночі. Та як довести це? Конвою з ними немає.

Побутовці вкрай знахабніли. Бригада Сорокіна щоденно збирається в якомусь одному бараці й там ріжуться в карти. Усі вони мають гроші. Безконвойники доставляють з Архангельська все, що їм заманеться.

Політичні зеки в цьому відношенні найнещасніші. Для боротьби за життя й існування в них немає ніяких засобів. Виводять у тайгу голодних, охлялих, а вони навіть уже працювати не здатні. Поки дочовгають, то вже не вистачає духу ворушитися. Так щоденно. Відсиджуються навколо вогнища на колодах до сутінок. Потім човпають до свого лігва, щоб виспатися на голих дошках і випити черпак баланди, від одного тільки виду якої підкрадається нудота.

Івана теж спіткав голодний припадок у димній тайзі. Притягли і його в зону на ялиновому гіллі. Побував у гостях у кістлявої, усе в ньому пригасло, ледь жевріє. У лікарні виснажених із лісоповалу від роботи не звільняють. Усе частіше приносять зеків на ялинових гілках. Мерців на Юрках комендант і нарядчик, складають у штабелі до весни.

А норма на лісоруба не зменшується. Боротьба за існування розгорілася так, що переборола всі інші почуття. Виснаженою голодом людиною керує лише шлунок, інших нав'язливих думок не виникає, крім як про їжу, кусень хліба. Краще хліб із водою, ніж солодощі з бідою.

Якби хтось сторонній побачив Івана теперечки... Зігнута, замурзана по вуха людина, з довгою, як у водяника, рудою бородою, каплею під носом, смагою на губах, руками-граблями як у смолокура, очима без виразу, повними сліз. Знівечена, напівтямуща істота, що чекає з хвилі, на хвилю смерті. А йому йде лише сороковий рік життя. Скільки снується тривожних думок у голові. Скільки перетолочено, перетовчено. Якось прострілило, ніби повернувся з небуття: «То хто ж це я такий? Ага!... Я ж учителем був... Іваном Борисовичем...». Так він тепер живе... Гм... живе, але чи знає, що принесе йому найближча година? Як сполоханий звір ховається, укутується в якесь дрантя на нарах і все це заради звичайнісінького тіла. І життя. З першого дня свого арешту гадав, що зі своїми хворими легенями може й до місця каторги не доїде. А трапилося так, що у хвойному лісі хворі легені вилікувалися, це для нього хоч одна приємна несподіванка.

Якось на Юрки доставили посилки й пошту. І він отримав листа від дружини, а посилку від сестри Марії. Дружина пише, що їй довелося віддати обох синів до дитячого будинку в село Грушківку, за Кам'янкою. За синів Іван радий, що відтепер ними буде опікуватися держава. У той же час і жаль здавив серце. Немов травневі кульбабки розвіяв вітер його сім'ю по світу.

Сестрина посилка врятувала від найстрашнішого — бути стягнутим за ноги з нар на землю серед бараку. Натепер він почуває себе наново людиною. Шлунок перестав керувати розумом, а чи надовго? Буде видно...

V