На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наступного дня Іван теж отримав сповіщення на посилку. Увечері, після роботи, пішов у зону з іншими зеками під конвоєм, зайняв чергу. Їх, в'язнів із свинарника, днювальні в свої бараки не пускають через неприємний сморід від них, а надворі холодно. Кімнатка, у якій видають посилки, мала, умістити всіх не може, доводиться очікувати, стоячи на морозі.

Підійшла черга. На стіл вохровці кинули три ящики, на одному диктовому, він побачив своє прізвище. Це ж у нього він часто садовив свою маленьку донечку Галю, щоб та привчалася сама сидіти. Ящик розкрили, вийняли загорнуте в газету сало (ні однієї папірчини з посилок не давали нікому). З газети добрий кусень сала посунувся вбік, решта Івану. Ось з ящика вийняли торбинку, затріпотіло його серце, зашарілося обличчя. Вона була з такого ж матеріалу, як у його донечки платтячко: рожевеньке в дрібну клітинку.

Усе в ящичку перевірено, перещупано, перенюхано. Згорнув у торбу все, що належить йому з посилки, подумки подякував землякам-колгоспникам і сім'ї за такі щедроти. Відлягло трохи печалі з душі, є ще люди, які його не вважають «ворогом народу».

Розділ VI

І

На початку січня 1938 року нарядчик Кочнєв оголосив:

— Усім після сніданку збиратися на етап.

Зачитав і список зеків третьої категорії — людей похилого віку й хворих, які звільняються від етапу. З Іванових сусідів лишаються старий Бурдій, бугор Воронець, комендант свинарника Шевченко, Ханчук, який загубив десь свої окуляри й нічого тепер не бачить, та ще чоловік із тридцять.

У в'язнів із словом етап, асоціюються голод, холод, страшна втома, пригноблені почуття, а головне — невідомість: куди їх поженуть, у які краї, що їх там чекає. Усе це гнітить душу. Їм ніколи не оголошують кінцевий пункт призначення. За цей короткий час перебування в свинарнику всі вже якось звиклися із своїм горем. А коли вийшли надвір, щоб вирушити в невідомий путь, то вже й з цим теплим пристанищем розлучатися жаль, хоч вони в ньому й бували тільки ночами. Вишикувались, як завжди, проголосив їм напутнє слово начальник конвою. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче знічев'я випльовував круглі камінці з рота:

— Іти без шуму, з лави не виходити. Крок вправо, крок вліво — застосовуємо зброю без попередження.

Морозяна ніч не закінчилася, місяць ще несе на небі свою варту, освітлюючи їм сніжний шлях. Пробрели кілометрів може зо два, перед ними постала темна стіна — тайга. Як у широчезну браму ввійшли в просіку, з обох боків величезні ялини, на їх лапах, схилених додолу, повно снігу. При світлі місяця все як у казці, дивовижно благоліпне, чарівне, феєричне. Іван виріс у степах України, видовище північного лісу його надзвичайно вразило.

Волочаться тайгою весь день без спочинку. Коли присмерки почали виповзати з-за дерев, вибилися до широкої галявини. Згори видко нешироку річку Юрку, яка вихляє між невисоких берегів, як гадюка в бур'яні.

На рівній площі берега — табір. Гектарів п'ять обнесено тином, метрів зо три заввишки. Знадвору, за ним переплетена сітка з колючого дроту, на двох кутах огородженого периметру стоять вишки з накриттям, заввишки метрів до десяти. На них «снігурі» позмінно вартують день і ніч.

Пройшли через прохідну будку лагпункту як вже стемніло. Серед табору горить величезне вогнище, освітлюючи всю територію. За тином на кілочках горять ліхтарі «летюча миша». Уночі на дротині бігає вівчарка. Їх, чоловік тридцять, розмістили в новенькому приміщенні, яке збудоване поруч із прохідною, решту — по бараках. Усередині тепло, стоять двоповерхові нари. Пахне вологою ялиновою корою, свіжістю ядреної деревної плоті, приправленої серпанком теслярських цигарок. Днювальний оповістив:

— Ідіть, отримуйте баланду, а у кого немає в що, купляйте мисочки в ларку.

Отримав Іван черпак баланди, сивої кислої води, без жодних ознак капусти. На кухні чотири казани висять на міцних перекладинах, які кінцями лежать на стовпах, забитих у землю. Усе в таборі зроблене нашвидкоруч. Тут кілька старих бараків і величезних палаток. Одна невелика, у ній живуть десятники, лісоруби й прораби. Днювальний, старий уже згорблений чоловік Верба, ознайомив новоприбулих із місцевими порядками:

— Начальник табору Гусаковський Антон Дмитрович, років під сорок, дуже злий, з зеків, був десь на Уралі директором заводу. А комендант ще зліший, з українців, якийсь Матвієнко.

І по секрету звірився:

— Ці начальники довели людей до згубу. Зеки працюють на лісоповалі, їм установили норми шість кубометрів на особу, яку виробити неможливо, тож і сидять усі на голодному пайку. Та ще й цинга валить, половина людей у лікарні, бо такі харчі, крім могили, нікуди не доведуть. А ще остерігайтеся кухаря Птіцина, то є донощик.

II

Над табором повисла непроглядна темрява вітряної північної ночі. Іван довго не може заснути. Різні думки крутіжаться в голові, як хурделиця. Не може спинитися, не може за щось учепитися думкою, аби прибитися до якогось берега. Відчуває себе людиною, яка не здатна подолати важку течію ріки: «Чому я тут відбуваю це покарання? Якщо сконаю, то за що?».

Сусід по нарах, перед ранком вийшов надвір. Повернувшись, штовхнув його й прошепотів:

— Сходи надвір і за рогом щось побачиш.

Іван зразу ж вислизнув за ріг приміщення. Над бараком ліхтар, примруживши своє старече око, засльозившись, з сумом дивиться на звалений під самою стіною штабель трупів у нижній білизні. У кожного, біля великого пальця босих ніг, прив'язана дерев'яна бірка, на якій щось написано, чи то прізвище, чи то номер.

Неначе хтось сипнув приском на спину! Від жаху по тілу пробігла дрож. Повернувшись на своє місце, розштовхав Срібного й розповів про побачене. Враження від того жахливого видовища ще більше роз'ятрило душу, усе його єство обплели щільним павутинням безпросвіток і безнадія. Ця страшна ніч відбила охоту далі боротися за своє існування. Різні недобрі думки закружляли в голові, як чорні круки.

На ранок зеки знову стоять у колоні по четверо посеред двору. Перед ними походжає начальник лагпункту Гусаковський, ще молодий, задьористий, білявий чолов'яга в хромових чоботях і довгій старій шинелі. Він палко й наполегливо втолкмачує в'язням:

— Ви всі — вороги народу! Тільки чесно працюючи тут, можете змити з себе ганебну пляму. А якщо хтось здумає філонити, таким знайдеться місце в штрафному ізоляторі. Так що врахуйте!

На чемній відстані від начальника походжає комендант лагпункту Матвієнко. Він також у хромових чоботях, галіфе, але в бушлаті. Це високий на зріст здоровило, чорнявий, під носом вусики «а ля Гітлер». Вони безперестанку бігають ходором із боку в бік, як у кроля. У цієї «людини» в обличчі є щось звірине, бо очі ні то собачі, ні то котячі, якісь зелені. Після моралі Гусаковського почав читати свою Матвієнко. Не сказав нічого нового, змавпував те, що вивергав попередник, але свою промову густо перемішує найдобірнішими матюками, і закінчує її так:

— Усі ви, хохли, робити вмієте, а якщо не будете виконувати норми, ночуватимете в ізоляторі, — і додав — Філонити не дозволю!

Давно відомо, чим людина мізерніша й ниціша, чим менше Бог дав їй розуму й таланту, тим нахальніше вона преться до влади, а потім тримається її чіпкіше й настійніше, будь-що намагаючись вивищитися над достойнішими за неї. Її постійно гризе жадання принизити розумнішого, кращого за себе, упослідити прилюдно. У суспільному житті, як минулого так і сьогодення, коли суб'єкти подібного штибу, за різних обставин і причин випинаються бодай на який найменший щабель владної ієрархії, їм здається, що вони високо піднялися, а насправді, вони просто спливли...