На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Б'ють нею з обох рук, як дрова рубають, але спочатку з однієї руки, а потім, розігнувшись, міняють руку, б'ють з іншої. У цей час над головою, разом із косою, вихриться трава.

Пробували нею косити дід Гайдай, Швайка й Іван. Важка робота, а до того ще й покіс нікудишній: середина ручки зрізується до землі, а краї її, ледь збивають вершечки травостою.

Цей же вохровець доставив Івану телеграму: «Поздоровляю сином», підпис Борис. У листах він умовився з дружиною, щоб так телеграфувала, замість підпису, ім'я дитини. Таким чином з'явився в нього вже третій син Борис. Сімеєчка підходяща, без батька — шестеро. Двох старших немає вдома, а що буде з меншими двома, він не знає.

II

Косар Швайка, майстер ловити зайців на петлі. Він майже щодня приносить жирного самця. Плачинда, як м'ясник, його оббілує і в них є м'ясо. Жуков тепер бабрається на кухні, як у ресторані. Для приправи є все: жири, цибуля й борошно. Правда, цибуля сушена, а за кухонне устаткування — двоє відер, вогонь і вода.

Гайдай між ними найстаріший, має розкішну бороду, усі кличуть його дідом. Розімлівши після обіду, він з насолодою просторікує:

— Моя стара й вдома не готувала таких обідів, як оце тут. — А Жуков йому:

— Ось повернетеся на Юрки, там похвалите обід.

Білик, витираючи вуса долонею, промовляє, ніби сам до себе:

— Оце не завадив би нам баян, або хоч гармошка.

Він під час сну, безперестану балакає сам до себе, викрикує, співає, а через це Іван і спитав його про життя вдома, у колгоспі. З цього й спричинилися оповідки. Кожен косар повинен розповісти про своє життя на волі з дитинства, хто як зуміє всіх потішити. Найкраще розповідає Білик:

— Працював я в колгоспі бригадиром. Як гармоністу мені часто доводилося бувати між людьми, бувало й на весіллях, грав на гармошці, співав пісні. Якось раз проспівав пісню «Усі гори зеленіють», перефразувавши на «Усі копи зеленіють, тільки сочевиця чорна». Хтось про це й доніс. Пришили мені агітацію проти колгоспів. Люди в ті голодоморні роки на роботу в колгосп не йшли. От хліб і гнив від дощів на полі немолочений, а сочевиця в купках почорніла. Я ж залишився винним.

Черга переходить до діда Гайдая:

— Я працював старшим конюхом. У колгоспах таке діялося, що страшно й згадати. Скотина голодувала не менше від людей. У той тридцять третій рік, коней згинуло тьма-тменна без кормів, а це був резерв тяглової сили для армії. Я за ними плакав, як за дітьми, а мене звинуватили в шкідництві й впаяли десять років таборів.

Ділиться своєю історією Швайка:

— Мій батько був старцем, а я в нього поводирем. Він рано помер, мати з двома дочками пішли в колгосп. Мені захотілося хоч трохи пожити без чийогось командування. Дома шив чоботи. Багато людей щоденно відвідували мене. А мій язик без кісток, теліпався, як лайно в ополонці, от і дотеліпався. Хтось кудись доніс, і мене «нах цундер». Слідчий запитав:

— Вів агітацію проти колгоспів?

Кажу, що вів. Ну й дала мені якась небесна трійця — десять років, бо ніякого ж суду наді мною не було.

Продовжив життєву дискусію Плачинда:

— Батька мого зарахували куркулем, він мав три десятини землі, коней пару. Нас було п'ятеро синів і дві дочки. Горбатилися в нього наймитами, а не як діти. До школи не ходили, усі залишилися неписьменними. Батька розкуркулили, а ми, хто куди. Дома робити було нічого, а в колгосп не прийняли як розкуркулених. Батько-бідолаха теж десь тут, або вже спочиває на якомусь пагорбі в тайзі. Я по селу колов свиней, з того й жив. А коли заарештували, то звинуватили в тому, що сором і сказати, нібито я ходив у нужник із газетою з портретом Сталіна. Це все одно що на вербу по груші лізти. Я ніколи в своєму житті газети в руках не тримав, я ж неписьменний, не було її і в хаті за непотрібністю. Ми в селі в нужнику все більш соломою користуємося. Я все це заперечував на допиті, у відмістку за те, троє діб стояв на ногах без відпочинку, поки не впав. Вартові змінювались, а я стояв....

Доходить черга до Жукова:

— Кубанські козаки до росіян ніякого відношення не мали, аж до Жовтневого перевороту, це була особлива каста, особлива нація. Але комісари після 1917 року вирішили по-своєму... і їм присобачили національність. Зробили їх росіянами. Я був шеф-кухарем у Краснодарському ресторані, а комусь захотілось посісти моє місце. Донесли, що я крав продукти, а в страви щось примішував. І мені дали десять років, не судивши.

Іван теж розповів товаришам по нещастю все про свої митарства.

III

Косарі працюють у нічний час, а вдень із незвички мало сплять. По річці Куруполді вже пройшли кілометрів шість. Сіна сухого досить для стогування. Чекають неділі. Прораб обіцяв вийти до них із придурками з зони складать сіно в стоги й не обдурив. Раненько прийшли осіб тридцять чоловіків і жінок, з вилами, граблями й сокирами. На півночі сіно складають у стоги, не так як в Україні в копиці. Метрів п'ять у довжину настеляють під них сухі оцупки з метр довжиною, а на них кладуть хмиз. По центру забивають кілька ялинових чи соснових Стожарів із гіллям, а на них накладають сіно якнайвище, воно не щільно осідає до низу. Стоги підпирають з обох боків дерев'яними підпорками й сіно остаточно досихає на Стожарах.

До півдня сіно уклали в п'ять стогів. Українці, як відомо, люблять пісню. І полинула вона над північною річкою, відлуння полетіло і відгукнулося далеко в тайзі. Косарі, аж просльозилися, очистили душу тужливим співом, виплеснувши згусток своєї гіркої печалі й туги за Україною. Не чула ще російська тайга української пісні. Може більш й не почує? Щоденно вони просуваються по річці все далі в глибину тайги. Усе глухішими стають лісові нетрі. Якось посідали відпочити. Хтось указав рукою на протилежний високий берег. Івану здався між ялинами ніби вершник, а коли придивився краще, побачив, що між ними, навдибки стоїть ведмідь. Він водить мордою то в один бік, то в інший, мабуть учув запах людини. Косарі сидять тихенько, спостерігають. Ведмідь мотнув мордою, чмихнув і зник у темряві. Це вперше тут, на Курополді, їм довелося побачити господаря тайги.

Дійшли покосом ще до однієї мисливської хатинки. Обкосили височенну траву навколо неї й зайшли всередину. Хатка з ялинових колод, у зруб. Двері низькі, щоб зайти, треба згинатись удвоє. Під задньою стінкою складена з різного каміння піч. Якщо топити в ній, то дим іде на хатку й виходить у дірки під стелею, нарочито для цього зроблені. Тут є топчан, відро, сухі дрова, сухарі в мішечку, сіль та сірники. За мисливськими звичаями все це тут повинно бути для того, щоб мисливець у лиху годину міг зігрітися, напитися чаю й заночувати. На стінках видно написи олівцем, а то й вирізано на колоді ножем, їх багато, вони нагадують, хто тут був, коли й чого. Здебільшого написи робили люди, які подорожували по північному краю.

IV

Крізь двері з хатинки видно річку й високий обривистий протилежний берег. Якось косарі спостерігають цікаву картину. Над обривом з'явився ведмідь. У лапах у нього величезна коряга, нею він хоче вбити якусь тварину, що копошиться в зарослях над водою. Він кинув корягу, а гілка вперіщила по лапах, і він разом зі своїм знаряддям полювання погуркотів сторчма вниз. Почули тільки, як заревів, а потім почмихав і затих. Косарі хоч і регочуть, але не дуже гучно, мабуть із поваги до звіра.

Якось Жуков, приготувавши їжу, знайшов за хаткою в бур'яні гвинтівку. Усі розглядають її й дивуються, хто й коли міг її тут лишити? Заржавлена російська гвинтівка-трьохлінійка з багнетом, у патроннику один патрон. Залишили її в хатині. Приїде якесь начальство, забере. Звірів, окрім зайців, не видно. Зрідка з'являється господар тайги, а зайці косарів зовсім не бояться, гасають, аж до річки, пастися на дикій конюшині.