На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усі знову замовкли, переварюючи в собі отриману інформацію, чи може тому, що один одному тут чужі чи настрій у кожного кепський і тяжкий, як осінній туман, усі сидять, сплять, глитають баланду мовчки.

V

Нарешті морозного надвечір'я доїхали до Архангельська. Потяг зупинився на запасній колії. Зразу ж побачили височенний дощаний тин, зверху колючий дріт пересильної тюрми. Ворота відчинилися, в'язнів почали пропускати в двір. Охоронці, чоловік шість, попарно рахують прибулих, як овець. Невисокий, довжелезний барак-палатка — їхня пересилка. Зайшли всередину. Двоповерхові нари, стелі немає. Усе зроблено нашвидкоруч, відчувається, що не готові ще тут до прийняття такої кількості каторжан. На нарах купи снігу. Почали змітати його додолу і, хапаючи дрижаки, улаштовуватися на нічліг. Буде повно народу, буде тепло. Надворі гамір і крик:

— Стріляй, сука! Я туди не зайду!

Але цей юнак таки «зайшов». Усі побачили, як два охоронці затягують його за ноги в барак, голова б'ється потилицею об горбильну підлогу, а довгий чуб волочиться по долівці. Затягували його й у ворота пересилки. Охоронець вилаявся:

— От чума проклята, він не хоче до тюрми, а куда ж тебе, де тобі краще місце знайти?

Хмарно. Небо, ніби сіре рядно нависло над головою. Змели сніг, якось уляглися. Поруч з Іваном лежить Чиричукін, не то молдаванин, не то румин, але мова його добірна українська, очі чорні, мов дві тернини. Далі Чорнодубравський, бухгалтер із-під Чигирина, учитель Чубатенко зі Старої Осоти. З іншого боку Вайнаревський із Лебедина і т. д.

Розділ V

І

Дихання трьох арктичних морів Білого, Карського й Баренцового відчувається в Архангельському краї скрізь, від того тут так холодно. Більшість краю ліси, тайга. Земля німує в обіймах білих снігів. Раптово тишу розірвала команда: «Підйом!».

Прогнавши рештки сну, довелося Іванові полу пальто віддирати від дощок. Примерзла, а лівий бік у нього аж одерев'янів. Значить міцно спав — а чи довго не знає. Біля дверей ліхтар «летюча миша» жовтим, тьмяним світлом ледь-ледь освітлює діжку на санках. Привезли сніданок для зеків.

Ранок на Півночі. Уперше довелося скуштувати каші-вівсянки, яку за всіма правилами кухар у білому фартусі роздає черпаком так само, як і в черкаській тюрмі. У півлітрову чашку, яка з Іваном ще з дому, усипав порцію. Подумалось: «Чи вистачило б цього наїстися моїй малесенькій доні Галі?».

Надворі темно, але їх викликають за алфавітом і шикують у дворі пересилки в колону по чотири. Прізвище Харченко за алфавітом називають в останню чергу. Ось із ним Хільченко, Ханчук, Чиричукін, Чуй, Чубатенко, а попереду Срібний, Скородід та інші сподвижники по черкаській тюрмі.

День безхмарний, мороз лютий. Більшість зеків одягнута слабенько, цокотять зубами. Направилися в дорогу етапом. Як дійшли до мосту через Північну Двіну, Чиричукін завалився в сніг, почав корчитися й битися головою об землю. Етап зупинили. Нагодився начальник конвою, глянув, а тоді затримав візника, поклали Чиричукіна на сани й колона рушила. На вулиці людей назбиралося сила-силенна, конвойні відганяють натовп, гарикають на тих, хто близько наближається до колони, жінки втирають очі.

За містом шлях не проторений, бредуть по пояс у пухкому снігу. Іти важко й заборно. Щоб вуха не мерзли, Іван звів комір, кепку на вуха не насунеш, та біда в тому, що в нього парусинові туфлі, а в одному відірвалася підошва. Підв'язав її міцним рубцем із майки, що правила йому за торбу. Добре, що попереду протоптує сніг людська маса й для них, задніх, уже легше шлапати по прим'ятому снігу. Обв'язав і холоші штанів, усе таки менше снігу потрапляє на тіло. Поки що не втомився цибати, а ось поруч ледве чвалає вчитель Чубатенко, спотикається, падає. Кожен крок дається йому надзвичайно тяжко, у нього ревматичні ноги. Іван веде його попід руки, але той далі штикуляти вже не може. Сам Іван теж упрів, почав відставати з Чубатенком. Так плентаються вже цілий день без перепочинку.

Сіріють безкраї білі сніги навкруги й хитається сірий світ перед очима. Уже смеркає. Чубатенко спіткнувся, упав, а Іван через нього теж полетів шкеберть у сніг. Чубатенко не може піднятися. Конвоїр стоїть над ними, лютує, сипле відбірною лайкою й врешті наказує Іванові наздоганяти колону. Що буде з Чубатенком не ясно. Тоді Іван підхватив його на плечі, добре, що той невеликий, худенький, і плуганять обоє позад колони, намагаючись її наздогнати. Товариші взяли Чубатенка й учотирьох понесли вперед.

Смеркає, а кінця шляху не видно. Їх наздогнали сани, на них величезний намет і дві чавунні грубки й ще там щось. Конвойний звелів посадити Чубатенка на них, і сани, обминаючи етап, подалися вперед.

День подаленів і злився з невідступною північною темнотою. Імлиста, сніжна, аж сива темінь пойняла в'язнів і вкутала папломою, гейби проковтнувши... Пізно вночі колону підвели до величезної палатки під лісом і завели всередину, тут світло від двох «летючих мишей». Хтось звелів розрахуватися по десятках, на кожний видали велику круглу хлібину й веліли брати з діжки капусту. Поки Іван отримував хліб, з його десятка половина вже попадала відсипатися на нижніх нарах. Розділити хліб на рівні порції важко, а ножа ні в кого немає, усе відібрали при обшуку. Невдовзі вже всі заснули мертвим сном, незважаючи на холод.

II

Поранку знову в похід. Обідньої пори підійшли до села Талаги, пройшли вулицею. По обидва боки вишикувалися будинки, збудовані з колод, такі чистенькі, вікна, двері обшальовані візерунчастими шалівками. Хатки-мазанки в Україні несхожі на ці. На кожному вікні біліють фіранки й мабуть не один із в'язнів тяжко зітхнув, задивляючись на ці помешкання, згадавши рідну сім'ю й домашній затишок. З вікон визирають обличчя, але на вулиці нікого не помітно. Так перейшли все село, не уздрівши ні душі.

Пройшли мабуть ще з кілометр за Талагу й під горою їх спинили перед довжелезним бараком покритим дошками, поділеним широкою брамою навпіл. Під покрівлею вузенькі горизонтальні віконечка. Барак, напевно, ожив нещодавно. Новоприбулим під стінами цього «палацу» довелося стовбичити на морозі більше двох годин. Тупцюють із брутальною лайкою, «танцями», слізьми й не можуть ніяк уяснити, чому не запускають їх усередину.

З'ясувалося, це був свинарник, який обладнують для заселення зеків. Теслі збили нари своєчасно, а ось дівчата не встигли прибрати гній. Конвой теж ремствує, хоч на відміну від в'язнів, узутий у валянки й одягнутий у кожухи.

На Півночі зимові дні короткі, надворі почало смеркати, коли колона прибулих почала поступово танути. За алфавітом Івана називають знов-таки в останню чергу, а ніг він уже не відчуває. Урешті й вони опинилися в приміщенні. Нараз відчули заколисуюче тепло. Дві цегляні грубки в кінцях барака нагрівають його. Водночас у ніс ударив міцний сморід.

У свинарнику двох'ярусні нари, нашвидкоруч збиті з жовтих дощок. Багато зеків ломонулися на нижній ярус і попадали, а решта ще потребують снігу чи холодної води, щоб відтерти відморожені ноги, у тому числі й Іван. Благають, щоб дозволили набрати снігу, а охорона забороняє виходити.

Наразі смеркло. Під стелею блимають два ліхтарі. Дід Сагайдак поплентався до брами, постукав, вартовий мовчить. Постукав удруге, брама відчинилася й дід опинився надворі. Йому крикнули:

— Стій!

Вилили на нього відро холодної води. Назад дід повернутися не міг, брама зачинена. На морозі його проморили хвилин зо три, опісля впихнули до бараку. Той упав обличчям на нари й голосно заридав. Його роздягни, накинули щось сухе. Добре, що біля груби на нарах він таки зігрівся й одяг на ньому просох.

Цей випадок глибоко обурив усіх, але що можуть удіяти безправні й беззахисні зеки? Знедолені люди аж тепер відчули, що кожен із них немов би й не людина, а жалюгідна, найнища тварина, слимак, якого кожен у будь-яку хвилину може розчавити, змішати з лайном, безборонно знищити.

При світлі «летючої миші» комендант свинарника зек Шевченко, кооперативний діяч із Черкас, виміряв метром довжину нар по всьому бараку. На кожного зека припадає двадцять п'ять сантиметрів ширини для спання.

Хтось зле пожартував: