На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У чому справа?

Теща зі страшенною злістю киває на дочку:

— Он авантюрниця! Цілуйся з нею!

А потім розпалюється словесна дуель. Обидві вимагають від нього одного, щоб він їм найняв наймичку.

— Мити посуд і підлогу це не наша справа! Від цього руки брудніють і марніють, а ми не якісь сільські хамки, щоб ходити з репаними руками.

Такі рукопашні сварки між мамою й дочкою відбуваються щоднини. Стара направляє її до чоловіка, а Іван радить:

— Улаштовуйся на роботу, там між людьми вся дурість і хандра вивітряться. Геля кричить у відповідь:

— Я не буду працювати й водитися з репаними хамками!

Значить, його рідний народ, українці, для неї хами, разом із ними й він. Оце подружина на все життя... Не дарма кажуть: «Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться». Оце підібрав дворянське ганчір'я на свою голову!

З харчами стає все тугіше, особливо з хлібом. Дотепер учителям видавали борошно на їдаків через кооператив, відтепер цей пайок зменшили. Доводиться вишукувати якісь додаткові ресурси для придбання продуктів. Синок росте, уже бігає, щось лепече. Теща за ним приглядає вдень, а Іванові доводиться вставати до нього вночі, коли той прокидається. Гелена про сина не дбає. Теща вчить малого молитися богу й хреститися по-польськи всією п'ятірнею. Іван суворо наказав їй:

— Ви таких дурниць моєму сину не торочіть!

Теща довго на нього дулася, але наказ залишався в силі.

Болить у нього серце за малого: «Сину, мій сину! Яка ж доля чекає тебе в майбутньому, якою стежиною ти підеш у життя „дворянською“ чи „хамською“? Може хоч ти не помилишся, як помилився твій батько у виборі другині на все життя!»

III

Осінь 1932 року великого лиха селянам не віщувала. Урожай уродив нівроку, ніяк не гірший ніж у попередні роки. Але в колгоспі людям на трудодні майже нічого не видали, бо здали державі запланований податок. Ще восени витряхли з колгоспу весь хліб, навіть переполовинили посівний матеріал на весну й теж вивезли. До останньої крихти, до останньої картоплини силою повідбирали в селян спеціальні продзагони.

Сільські активісти швендяли від хати до хати розшукували по оселях, повітках, льохах усе, що ще могло зостатися, зазирали й нишпорили під печами. Забирали навіть квасолю й буряки. Дошукувалися зерна на городах, залізними шпичками проштрикували землю. Селяни масово вирізали худобу, рятуючи свої сім'ї від голодної смерті.

Навесні 1933 року в селі стало особливо сутужно... Чвалають селяни пухлі, незважаючи на це, їх викликають повістками до сільради. Одне за одним і на певне число зобов'язують відвезти на станцію Райгород скільки-то зерна. Уже нічого везти, трапилося кілька випадків самозгуби серед чоловіків, які не витримали непомірного тиску влади. Ще з осені видерли на хлібозаготівлю все зерно, що видали на трудодні в 1932 році.

Діти колгоспників перестали відвідувати школу. Вихованці дитячого будинку придибують і сідають, мов пришиблені, пригнічені, по обличчях помітно, що недоїдають. Завгосп дитбудинку І. О. Солод тільки за один раз вивіз кіньми на кладовище близько 50 дітей. Поховав їх там в одній ямі над дорогою.

А що робиться в селі?! Якийсь чоловік притяг померлу від голоду дружину, над стежкою викопав яму в коліно завглибшки й з останніх сил загорнув її як зміг. Довге волосся померлої ще довго тріпотіло на стежці [35, 49-50].

На початку весни щоденно через церковне подвір'я несуть мерців і корогви, з тужіннями, криками, риданнями проходять рідні. Трапляються такі дні, що погребають душ дванадцять, і все це проходить попід вікнами Іванової хати.

Напочатку дружина й теща якось мирилися з цим, а затим, як завертівся безперервний конвеєр смерті, тікають із дому до сусідів пересидіти до пізнього пообіду чи до вечора. Іван заявив про це голові сільради, а той замкнув вхідні ворота на церковний двір. Мерців почали носити на цвинтар в обхід їхньої хати.

Погребають людей по 6-8 осіб у спільних ямах. Хрестів на могилах не ставлять, а тільки гілочки бузку. Він проріс у землі й буяє навесні, нагадуючи про померлих від голодної смерті [35, 50]. Споглядає Іван на це все й згадує війну: «Загинути на фронті від кулі, чи розриву гранати... — це легко... А померти в тяжких муках від голоду... Та ще й усім сімейством — це жахіття!»

Настали літні канікули. Чомусь учительський пайок затримують. Пішов у профспілку, як профуповноважений колективу вчителів школи, там йому відповіли:

— Пайків для вчителів більше не буде.

Утримання за двозмінну працю вистачило на купівлю хлібинки на базарі в Кам'янці. У таких умовах опинився не лише він один. Знає, що в школі є кукурудза й жито. Просить видати позичково пуд-два, поки своє достигне на городі, бо посадили й кукурудзу, і картоплю. Не дали.

Усі справи по господарству в школі веде вчитель Полудень Грицько. З ним Іван разом закінчував педкурси в Черкасах. Там той був по знаннях останній, а відтепер у школі — права рука директора Російського Якова Степановича. Місцеві вчителі й ті, що давно працюють у цій школі, такого нестатку не відчувають.

Учитель Шейко, що прибув десь із Полтавщини, також нічого немає з свого городу, бо не посадив. У школі він узяв у позичку борошна, а коли прислали останній пайок, завгосп школи Полудень не видав його Шейкові, утримав за позичку. Чим той харчується цей місяць, ніхто не знає.

Одного ранку прийшов до Івана лікар Кульпін і радиться:

— Потрібно якось оформити смерть учителя Шейка.

Прийшли на квартиру небіжчика. Невеличка кімната при школі, а на ліжку лежить учитель, його не можна впізнати, висох зовсім — скелет обтягнутий шкірою. Кульпін констатує, що помер від виснаження.