На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного осіннього дня з'явилося все сільське начальство біля храму з двома уповноваженими з району. Між ними Мимрич, такий дрібний, нікчемний чолов'яга, що миша за ніч з'їла б. Цегляр із сусіднього села з закацюрбленим носом, якого привезли в Михайлівну на посаду голови сільради, бо в своєму селі такого падлючого мерзотника не знайшлося. Коли балакає — шепелявить, за те його кличуть — «передшедатєльшельсовєта». Цей телепень може в церкві свистати, а на пожежі дулі сукати полум'ю. З ним активісти, які мають вуличні прізвиська Жатірка, Латуза й Сірий.

У ті мерзенні роки таким обідранцям, що надібку ніякого не мали, окрім гріхів за душею, як реп'яхів у бродячого пса, до влади дорватися було зовсім неважко. Голосно залаялося воно або напаскудило в сільській церкві чи під церквою, забандюрилося однімати, викручувать із руками все хатнє, аж до ложки, насмілилося суспілювати сяке-таке збіжжячко, уже така паскуда й за «владу рад», активіст тобто. Не бог, але півбога на селі точно.

Сірого послали наверх, щоб запетлював мотузок на хресті й звалив його. Люди, що збіглися до церкви, підняли страшенний ґвалт, лементують, вигукують прокляття:

— Недоумок! Антихрист! Чом тебе в колисці чорти не зашморгнули?..

З школи, що була навпроти церкви, на це видовище й крик повибігали ошелешені учні й стоять зодалік полохливими зграйками, видивляючись на цей ґвалтівний шабаш. Активісти звалили хреста, купола, воднораз скинули на землю великого мідного дзвона, якого вивезли до районного центру Кам'янки на переплавку. З церкви повиносили ікони, попсували фрески на стінах, побили вікна, засклені кольоровими шибками, зруйнували верх до висоти основних стін, звели над нею покрівлю й ушили куликами. Туди завезли колгоспне збіжжя [21].

Жукови збиралися їхати до Києва, будування клубу в 1936 році припинили. Заклали фундамент, а забудову не розпочали через брак цементу, оскільки будинок мав бути бутовий [35, 52].

Іванові вже неодноразово нагадував голова колгоспу Варивода Степан Степанович вибратися з церковної хати, бо приміщення церкви і його теперішня квартира стали усуспільненим майном колгоспу.

VI

У перші дні занять у школі цього року Іван знову працює в дві зміни. Одного дощового ранку до нього прибігла дружина. З плачем повідомила, що голова колгоспу пригнав підводу й люди вивантажують на воза всі їхні домашні пожитки з хати. Він негайно передав голові сільради записку, у якій написав, що коли не припинять негайно це неподобство з викиданням сім'ї сільського вчителя на дощ, він покине роботу й піде в РайВНО. Голова сільської ради прибув на місце й припинив бешкет. Пригнався сюди й голова колгоспу. Не знає Іван, що говорили між собою два голови, але ще ночував із сім'єю в цій квартирі, хоч і перемочив дощ усі їхні речі.

Отож другодні шкільними кіньми їхнє все домашнє добро перевезли на нове місце. Тепер сім'ю розмістили в просторій квартирі. Це хата нова, будував її з добротного матеріалу куркуль Лисенко, а тепер вона передана школі. Тут окрім кухні три кімнати — для дітей і для Івана, ніби кабінет, а велику пристосував для спальні. Школа від його нового помешкання на відстані всього півсотні метрів. І не так далеко від дитячого будинку.

Дитбудинок знаходився спочатку в цій хаті, де він оселився. Коли дітей побільшало, заклад переселили до великого одноповерхового будинку. До революції він належав поміщикам Андрієвським. Кімнати світлі, навколо будинку невеличкий парк. Ще в голодні 1921-1922 роки тут організували богадільню для хворих і голодних людей. Захисток знайшли безпритульні діти з усієї округи. Вихованці дитбудинку бідно вдягнені й завжди голодні. На навчання ходять до школи, де навчаються з сільськими дітьми.

Іван радіє, думає, що вже в цій оселі випаде йому щаслива будучина. І не вгадав. У його обителі спокою немає. Не припиняються сварки між дочкою й матір'ю. Дружина на шостому місяці вагітності. Не можна стерпіти її скандалів, але найболючіше йому дивитися, як Гелена лупцює себе по животі кулаками й несамовито верещить:

— Нехай здохне ненароджене хаменя... ненавиджу!

Усе ж таки народився синочок живим. Назвали його Валерієм на честь великого авіатора Чкалова. Гелена не годує сина своїм молоком, прогодовує його теща з соски коров'ячим.

«Друг» сім'ї скоро знайшовся. Якось у неділю перед вечером зайшов до них учитель Дяченко Захар Хомич із дружиною. Він навчає другий клас у цій же школі. Гелена заприятелювала з його дружиною. Воно все було б нічого, та впало до уваги те, що Захар Хомич аж надмірно цікавиться всім, що не стосується педагогічної праці. З четвертим класом Івану доводиться затримуватися довше звичайного, от у цей час, «друг» і нишпорить по квартирі. Якось Гелена зізналася:

— Він цікавився тими трьома, що на світлині з газети, наклеєній на фанерку.

— То треба було б дати йому прочитати, що то герої-льотчики, що перелетіли через північний полюс до Америки: Чкалов, Бєлянов і Байдуков. Їх портрети я показую учням на виховній годині.

Є розпорядження РайВНО прикріпляти молодих учителів до старших, щоб ті допомагали в роботі молодим. Іван дотепер думав: «То мабуть Дяченко прикріплений до мене». А коли впало до уваги, що той крадькома дещо занотовує в свій записничок, заборонив своїй тещі базікати в його присутності, особливо про своє соціальне походження до революції.

Підспудно відчуває Іван, що вчитель Захар Хомич Дяченко, непевна людина, а більш вірогідно — сексот.

Частина друга

Розділ І

І

Перед початком навчального року Г. Ф. Драченко скликав педраду. Розглядається питання суто педагогічного характеру. Іван сидить крайній від дверей і директор ніколи попросив:

— Принесіть, будь-ласка, з мого кабінету теку з паперами, ось візьміть ключа.

У директорському столі побачив Іван персональні справи вчителів, верхня лежала його. Наспіх зазирнув у неї. Там документи про освіту, автобіографія й інше. Виявив він там і наглу несподіванку-новину для себе. Між інших лежало там і два новенькі папірці, доноси односельчан-вербівчан. Один підписаний Підгорним Іваном Івановичем, інший Білошапкою Дмитром Гнатовичем. Перший доносить, що Іван Борисович Харченко, син бідняка-коваля, і далі плете всілякі нісенітниці позбавлені здорового глузду. Але з написаного відчувається прагнення автора наклепати хоч що-небудь, і він пише, що в сільському клубі Іван ставив вистави українською мовою й співав українські пісні.

Другий пише, що Харченко син бідняка, а далі до пуття й не втямити, про що він хотів донести. Без сумніву, Митю, на прізвисько Рибка, змусило писати наклеп якесь лихо. Іван добре знає цих вербівчан. Митя, людина безвольна, піддається під сторонній вплив, слід гадати й писав із чужих слів.

У папері викладено, що в грудні 1916 року їх достроково мобілізували до царської армії. А коли їхали на фронт із Саратовщини, то Харченко Іван уже був білим офіцером. Підспудно зародився притаємний обур, та це ж усе одно, що возити попа в решеті! Це безглуздя, ніяк не збігалося з дійсністю.

Їхали вони з Білошапкою рядовими, а таку брехеньку, вірогідно, підказав написати Підгорний. Той служив в одному з Білошапкою 159-му запасному піхотному полку, тільки не в одній роті. У ньому служили, крім них, ще вісім вербівчан. Іван замислився над тим, що ж спонукало односельчанина звести на нього наклеп? І спливло в пам'яті далеке, давно забуте...

Давня неприязнь до Івана Харченка в Івана Підгорного жевріла ще з часів зародження колгоспу у Вербівці. І врешті розгадав ще й те, чого у його квартирі, так до всього приглядається «друг» сім'ї Дяченко. Життя воно якесь химерне й неоднозначне. Огортає його вразливе серце сум і біль, а по душі наче липка гусінь пролізла.

Осінь 1937 року стоїть суха, особливо жовтень місяць. Іван заочно навчається в Черкаському педінституті. Лекції надсилають поштою, це полегшує йому роботу в школі. На початку року сім'я, слава Богу, прибавилася, народилася донечка Галя.