На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван здивувався:

— Щось ніяк не пригадаю, який ви родич нам?

Той засміявся й відтяв:

— Ви ж добре пам'ятуєте свою мачуху, а я маю за дружину її старшу дочку.

Мене призначили головою сільради Коханівки, живу тут поки-що сам, без сім'ї. Ходжу, поближче знайомлюся з місцевими жителями.

Так і запізнавалися. Якось новий голова Степаненко зустрів Івана й запропонував перевірити в селі бурякове товариство. Є, мовляв, сигнал, що там засіли тесть із зятем і орудують, як у своєму господарстві. Треба вивести їх на чисту воду. Члени товариства щодня ремствують, що його голова Натальченко отримує з району різні товари на спільчан, які законтрактували в цукроварні яку-небудь площу буряків. Цінніші з них — борошно, цукор, тканини, ремінь на чоботи, оселедці проходять десь «поза хмарами». Голова ревізкомісії товариства Пухир не бажає чи не хоче розбиратися.

Іван погодився робити ревізію після занять у школі, разом із Пухирем, головою ревізкомісії, якого обрала громада. По закінченні уроків прийшов до канцелярії товариства. Вона розміщується в теплій кімнаті великого будинку. За столом сидять молодий чоловік років тридцяти й голова ревізкомісії Пухир. Відрекомендувався:

— За дорученням голови сільської ради робитиму ревізію в товаристві.

Пухир на те відповів:

— Знаю вже про це, але я тут уже ревізував не так давно, з документами все в порядку.

Однак ревізію все ж провели. У акті зазначили, що в головній книзі, де видаткові суми, багато підчисток отже, рахівник Діхтяр регулює видатки з прибутками. Зазирнули і в список на одержання заохочення членами товариства. У ньому підписи членів за одержаний товар є всі, але для впевненості й перевірки — викликали найближчих, а ті нагально заявили:

— Ми ніде нічого не підписували! Ніяких товарів ніколи не отримували, ті підписи не наші, чужі!

Виявилися сфальсифіковані й списки на тих осіб, які мали отримати дефіцитні товари. Усі ці члени товариства не отримували нічого, тож і опротестували липові підписи, що стояли проти їх прізвищ у списку. Доставка товару з Кам'янки була удвоє завищена. Численні зловживання зафіксували в акті й передали його для реагування голові сільської ради.

V

Приїхала мати Олени, уперше побачив Іван свою тещу. Вона привезла своє кухонне господарство у великому фанерному ящику й ще якогось вузла. Чудно ріже слух, що вона іменує дочку Гелею, Гельцею, а не Оленою. Це ж так по-польськи звучить ім'я Олена. Виявляється, дружина полька. Та це не біда. Тут все впреться в характер. Мати Гелени ще не стара. Волосся без сивини, зібране у великий вузол на потилиці. Почуває себе самовпевнено. Зразу здивувалася:

— Як це так, що немає курей та іншої птиці в господарстві? За два місяці спільного життя в селі ви молоді повинні були їх завести.

Якось, повертаючись із класу, випадково почув розмову дочки з матір'ю:

— Твій чоловік хам, навіть руки не поцілував. Я ж приготувала спеціальний стіл, усе, як повинно бути, а він мугикнув лише: «Дякую».

— Так у них, чоловіків, не прийнято цілувати руку, — відказує їй дочка, — я вже про це з ним балакала, а він засміявся й сказав, що то все міщанство. Чоловікам ніколи цілувати руки жінкам, та й руки в жінок не завжди чисті.

— Що в тебе було з Василем Буханевичем, чом ти його не поважала?

— Не нагадуйте мені про Буханевича. Як він вам до вподоби, то їдьте цілуйтеся з ним. Йому не потрібна дружина, він помишляє про те, аби закінчити курси, а потім університет. Я його зі зла чекати не буду, нехай не надіється. Який є чоловік, такий нехай і буде, заробляє гроші, то й добре. Я за ним буду вільна, що схочу те й робитиму. Він за мене у вогонь і в воду, а мені цього досить.

Миттєво прояснилося в Івановій голові, бо зрозумів, про кого йде мова, і як про їх подружнє життя просторікує його Геля. За столом під час обіду теща з гордістю не нахвалиться, як жила вона, поки був її чоловік Оржехівський, управителем маєтку графа Красицького:

— Він не обідав без вина чи горілки. Був невисокого зросту, але огрядний собою. Жилося з ним добре. Ми мали свій виїзд, служниць, нас запрошували на бали й бенкети до Варшави. Навіть до костьолу я їздила четвериком коней, були й гроші в банку. А тепер те пропало, усе забрали «товариші».

Стало зрозуміло, ким була теща в минулому. Тепер вона, не криючись, перед ним лихословить на теперішню владу. Якою вона була багатою, теліпає язиком із сусідами через шлях, де бере молоко й сметану.

А Іван уже в думках ганить себе: «Не спитавши броду — поліз у воду. Що ж далі буде? Ці люди, моя теперішня сім'я, дворяни, а я простий селянин».

Теща вранці і ввечері заглядає в молитовник, щось бурмоче собі під ніс, хреститься п'ятірнею. Не йде в нього з голови та розмова Гелени з матір'ю. Значить, вийшла за нього заміж тільки зі зла на того, який її не хотів брати?

Нерідко теща поринає в спогади про Варшаву:

— Туди не раз я їздила на бали з чоловіком.

А тепер ніяк не приноровиться топити в печі соломою, бо при школі немає дров. З ними сутужно, поблизу великого лісу немає, за паливо послуговується солома.

Нарешті завезли й дрова, не з лісу, а з садиби Смаглія. Його, кажуть, сьогодні розкуркулили й вислали із села. Інколи, ідучи до учнів, Іван зачуває тещині причитання: