На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А в цей час у Полудня Грицька в сараї з'явилася корова. Виміняв у сусіда через шлях за мішок жита й мішок кукурудзи. Через тиждень з'явилася корова і в сараї директора школи Російського, виміняв її за таку ж кількість зерна, як і Полудень.

На зборах громади с. Михайлівни стоїть питання про вчителів Полудня й Російського. Іван, як профуповноважений, доповідає про становище в педколективі. Громада постановила притягти до відповідальності завгоспа школи Полудня за розтрату шкільного зерна, бо при перевірці виявилося, що десять пудів зерна «роз'їли миші».

А вночі Полудень дременув із Михайлівни в село Юрчиху зі своєю Мотроною Леонтіївною, теж учителькою, забравши все своє майно й корову.

IV

Улітку 1933 року перша половина дня сонячна й жарить нестерпно, а пополудні дощ. І так майже два місяці. На городах і полях усе росте як ніколи. А в Івановій хаті немає ні крихти хліба, ні крупинки. Синок Олесь просить їсти. Не плаче, сльози, як горошини, застигли на його личку, а в очах благання. На городі ще нічого їстівного немає.

З безвихідного становища несподівано вирятувала теща. Десь із свого потайника дістала два масивних золотих персні й годинника із золотим ланцюжком і каже:

— Оце вези в «торгсін» і виміняй якихось харчів, бо подохнемо з голоду.

Іван на радощах свою тещу розцілував, чого з ним ніколи не траплялося.

А та бурмоче:

— Думала, таки ще побуваю у Варшаві, аж тепер уже годі: ніч німа, вшістко пшепадло.

У Черкасах у «торгсіні» за золоті речі виміняв борошна, крупи, олії. Інколи бач і теща стає в пригоді, крім того, що няньчить сина.

Завжди перед вечірніми сутінками вона прогулюється з внуком по церковному подвір'ї, не замикаючи хату. Той канючить:

— Ба! Мені їсти дуже хочеться!

— Ось зайдемо до хати й будеш їсти кашу.

Приходять до двору, а двері нарозтвір. Зайшли в хату. У кухні стоїть високий чолов'яга з великою, чорною бородою, тримає в руці маленький горщик, а іншою дістає кашу й уминає її за обидві щоки.

Теща, уздрівши в хаті чужого чоловіка, зарепетувала не своїм голосом:

— Рятуйте, люди добрі! Злодій!

А той, доїдаючи кашу, ніби вибачається:

— Я не злодій, я прийшов провідати священника отця Никодима, а його щось довго немає.

— Яке ви маєте право залазити в чужу хату та ще й у піч і жерти дитячу кашу, ви ж залишили дитину голодною.

— Я думав застану тут отця Никодима.

— Геть! Геть з хати, негіднику! — заволала теща. — Хіба священники так чинять? Цигани не дозволяють собі такого нахабства!

Саме на цю перепалку й нагодився до хати Іван. Побачивши «служителя культу» з горшком у руках, ураз усе зрозумів. Ухопив здоровенного «батюшку» за патли й випхав із хати, а горщика розгатив у непроханого гостя на плечах.

V

Та життя продовжується. Ті, хто залишилися в живих, перегодом оклигали. Знову продовжили свою споконвічну селянську роботу: сіють, садять, доглядають урожай на полях у степу.

Ще взимку почали завозити камінь, глину, пісок, вапно, лісоматеріали для будівництва нового будинку культури. Та нікому будувати... Тільки навесні 1934 року приїхав із Києва до Михайлівни десятник Жуков із сім'єю. Він мав зводити новий клуб. 4 квітня почали копати глибокий котлован, з розрахунком, що там у підвалі буде розміщено в'язницю. Робота тривала впродовж 1934-1935 років [35, 52].

Дружина десятника познайомилася з Івановою сім'єю й щоденно ходить слухати радіопередачі. З нею і її син, років двадцяти. Гелена люб'язно пригощає їх чаєм. Поскільки роки сутужні, то не раз глава сім'ї залишається без вечері. Як сказали йому люди, Гелена щоденно прогулюється з молодим Жуковим по церковному подвір'ї. Сусіди запитують Івана:

— Чи то ж рідний брат Олени? Не схожий зовсім на неї.

Іван звик не гарячкувати, тож помовкує й Гелені нічим не натякає, хоч це гострими скалками болісно ранить його душу.

Ще не спорудили будинок культури, а в 1935 році виникла у комуністичної влади ґвалтовна потреба зруйнувати церкву. Це було єдине місце, куди після жахливого голодомору потягнулися люди. Велична споруда, шедевр дерев'яного зодчества в усій своїй красі височіє над Михайлівкою. Вона збудована у формі хреста й вражає досконалістю, стрімкими пропорціями, довершеністю форм. Мідне подзвіння з високої дзвіниці лунко розсипається довкола й чутне навіть у навколишніх селах. Мирно скликає селян на вечірню й обідню, у будні й свята, тривожно лунає під час пожеж, збирає на сходки. Росте довкруг церкви з півтора десятка віковічних ялин і сосен.