На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У замку багато є матеріалу, що мені, чоботареві, годиться для ремесла...

Іван гукнув Марусю:

— Не злякаєшся, як познайомлю тебе з цим привидом?

Вусатий дядько й дівчина зиркнули одне на одного й розреготалися. Вона до нього крізь сміх:

— Добрий вечір, дядьку Максиме! Цю ніч баба Софія спатиме спокійно? А вона мені жалілася, що хтось щоночі топчеться, порається, стукає в графських покоях.

Дядько зібгав свою білу накидку й вони гуртом почимчикували додому.

II

У Смотричі школа теж перебуває тимчасово й має переїхати на стале мешкання до Кам'янця-Подільського, а поки що тут для юнаків два євреї-кравці невтомно шиють нову уніформу. До неї входить френч із відкотним коміром, на якому сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкетки англійського зразка з синьою околичкою.

Рано-вранці сотні виходять у поле на муштру й гімнастичні вправи, що складаються переважно з стрибків у довжину та через «коня».

Марширування неодмінно супроводжується співом якоїсь похідної пісні. Співають усі, незважаючи на наявність слуху чи голосу.

У центрі Смотрича є великий майдан. Тут козаків муштрують. Щодня ввечері юнаки шикуються на ньому для перевірки й молитви.

Лунає команда:

— Струнко! На молитву шапки геть!

І молоді голоси злагоджено співають «Отче наш», національний гімн «Ще не вмерла Україна», і, урешті, Шевченків «Заповіт». Такого довготривалого співу під час церемонії вечірньої перевірки, мабуть, не має в жодній військовій школі світу. Звідси щоденно висилають заставу на кордон, попарно йде дозор у степ. А там, як на кордоні, не зівай.

У кінці липня школу перевели до Кам'янця-Подільського. Розмістили в приміщенні колишньої духовної хлопчачої семінарії. У просторих кімнатах немає жодного ліжка, столика, чи стільця. Сплять на голій підлозі, харчуються з польової кухні, інколи навіть без хліба. Їдять суп з ячмінною крупою та й того дають, аби щоб чергу відбути.

У липні-серпні прийняли на молодший курс юнаків-випускників місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молодих вояків, що мають закінчену середню освіту. А у вересні з табору Ланцут, що в Польщі, прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16 травня 1919 року полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня в школі навчається близько 800 юнаків, яких поділили на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи. Начальником школи пан П. А. Вержбицький, уже є й чотові сотні, які, проходячи повз начальника, на його вітання чеканять: «Слава Україні!».

8 серпня Житомирську юнацьку школу перейменували на Спільну військову школу (СВШ). Під її прапором (прапор полку ім. П. Дорошенка розформованої ще гетьманом П. П. Скоропадським 1-ї Української — Синьожупанної дивізії) відбулася урочиста присяга юнаків на вірність Українській Народній Республіці.

Галицькі професори та старшини виховують юнаків у суто націоналістичному дусі. Коли ті строєм проходять по місту, українська інтелігенція гукає їм услід: «Слава!». І юнацькі стрункі, наче вилиті з міді, ряди обсипають квітами. А Зубок-Мокієвський, як тільки вгледить панянок, зараз же командує на стрій:

— Голови вище! Руки... Багнети...

Юнаки несуть повноцінну внутрішню службу чергових сотні, дивізіону, відділу, їдальні, а крім того, ще й залогову варту при дворі Головного отамана. Зміна варти в школі проходить з усіма тонкощами приписів статуту. У святочні дні — зі шкільним оркестром, тому не дивина, що завжди збирається натовп споглядачів перед 13-ю годиною. Вони з цікавістю приглядаються до цієї церемонії й хочуть послухати оркестр.

А він стоїть на висоті свого звання. Складається з 50-60 осіб, серед яких 8 барабанщиків, 4 фанфаристи є й литаври. Труби срібні, а на фанфарах сині прапорці зі срібними китицями, на яких вигаптовано вензелями «СВШ». Особливої краси, граціозності й урочистості надають фанфаристи.

Отож і не дивно, що в години зміни варти, у святочні дні шанувальників сходиться в кілька разів більше.

III

Обсаджений садом елегантний будинок поміщиці Осаулової на вулиці Високій — одна з головних будівель столичного Кам'янця. У ньому розташована резиденція Директорії, де міністри зустрічаються з офіційними делегаціями Великобританії, Франції та США.

Відлеглість від будинку школи до резиденції Головного отамана по вулиці десь біля 3-х кілометрів. Юнаки змінної варти цей шлях торують легко й непомітно, бо їх маршування підбадьорює гра оркестру, яка чергується з барабанним дробом.

До резиденції на варту виходить ціла чота — 32 юнаки, у тому числі начальник варти, помічник і розвідник та обсад для 7 постів. Один із них парний, його виставляють біля брами. З великою охотою йдуть туди всі, кого призначають на цю варту, тому що випадає можливість побачити Головного отамана С. Петлюру й охороняти його.

У окремому будинку, через вулицю, розташоване приміщення вартівні, куди привозять зі школи обід. Снідання й вечерю доставляють із двірцевої кухні, при цьому чай і кава буває постійно. Приносять і цигарки «Стамболі» чи «Месаксуді».

Поволеньки зазнайомлюються: з лівого боку в Івана постіль Вербенка Василя, з правого — Сосюри Володимира. Вербенко Вася, юнак якийсь загадковий, мовчкуватий, часто замріюється, а вночі буботить щось сам до себе. Сосюра Володимир красивий, смуглявий юнак. Одного разу гукнув Іван його:

— Сюсюра! — То той одразу ж поправив:

— Не Сюсюра, а Сосюра, різниця в одній букві.