На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хіба ми грабуємо чи вбиваємо? Ми не банда, ми рідний український народ!

— Бачимо, який рідний наш народ! Тобі Одеси мало?

— Ось наш народ. Нестор Махно, якого ти ще не бачив, а ми з Іваном були у його пазурах, той зразу відсилає до Господа-Бога, — відповів Войтенко.

— А пани денікінці, що зайняли Україну, не розстрілюють наших людей? — озвався з-під нар Бацаца.

— Якби ти, пане Бацаца, знав, що виробляють ці феодали, не питав би мене. Вони розстрілюють усіх, хто брав з панського маєтку хоч що-небудь.

— А червоні росіяни? А чекісти-жиди? Мало в українців крові попили? — обізвався чотовий Лихота, — вони ж нашим вирізують зірки на спині, як де попадуть петлюрівця.

— Не шукайте на курячих яйцях волосся. Ну не подобаємось ми, українці, багатьом. Як кістка в горлі наша нація для москалів. Їх прапрадідами колись в українців була вкрадена предковічна історія, назва народу, віра — усе, що складає основу нашої нації. І тому така ненависть до всього українського, неприйняття наших традицій, мови, культурної спадщини. Вони постійно відчувають комплекс меншовартості, тому і менжуються постійно. А українці поціновують свободу й не люблять підкорятися різним зайдам. От тільки державу свою по-справжньому будувати не навчилися, тому й потерпаємо, — докинув ще хтось у розмову, — стосовно там різних тверджень і всіляких пророцтв наших «вождів»... Узагалі-то можливо б було щастя для нас українців, щоб «вожді наші» заніміли назавжди ще в колисці! Проклятий, мабуть, ми Богом і людьми народ, що доля завжди посилає нам на крутих віражах історії якихось прицюцькуватих керманичів. Це ж напасть несусвітня, стидобище на весь світ, цирк-сміхота якась, та й годі, що ніколи не вміємо витримати суспільної рівноваги. То ми стаємо шваброю в руках Польщі, Туреччини, Швеції чи ще когось, заливаючи власного кров'ю чужі інтереси, то чорти нас раптом несуть на підошвах Росії у світову бійню...

Сперечалися довго то розпалюючись, то затихаючи, доки й не поснули.

II

У кінці квітня 1919 року Запорізький корпус і рештки Східної й Південно-Східної груп армії УНР підійшли до ст. Заліщики в Галичині. Звідси через Тернопіль пішо переходять до Радивилова на Волині, де перебуває Директорія й уряд УНР. У перших числах травня прибули в розпорядження командування.

На західній Волині українська армія реорганізовується й готується до нового контрнаступу проти більшовиків. 4 травня за розпорядженням наказного отамана армії УНР генерала О. Осецького Запорізький корпус і приєднані до його складу частини розташовано як резерв у районі Вишневець-Новопочаїв. У травні 1919 року його реорганізували в «резервну групу наказного отамана» в складі трьох дивізій (незабаром група знову дістала офіційну назву Запорізької). Тут близько 800 старшин і 5,3 тис. вояків. Уже наприкінці травня її скеровують на фронт проти більшовиків. Ситуація на фронтах змінюється як у калейдоскопі.

Другий рік поспіль українська армія веде люту, запеклу битву з більшовиками й змушена супроти своєї волі бути авангардом Європи в боротьбі з войовничою ордою — комуністичним Інтернаціоналом. Але роль цю виконує, захлинаючись власного кров'ю в гордій самотності, у таких тяжких обставинах, у яких рідко перебували будь-коли армії світу.

Ізнову по окремих українських частинах розповзається комуністична пропаганда. Каламутники підбурюють козаків проти старшин і командування. Противиться переходу до червоних командир 3-го Гайдамацького полку Виноградов і намагається підтримувати дисципліну й порядок. Більшовики запустили брехливі чутки. Публікують цю брехню в своїх комуністичних газетках, нібито старшини й командування української армії тікають за кордон із великими грішми, і командир полку Виноградов начебто теж туди милиться.

Свого командира Виноградова зграя бурліїв у селі Охримовці арештувала. Судять десь у центрі «козацьким» судом, постановили «за зраду» розстріляти. Іван не пішов на той ворохобницький шабаш, жаль свого командира, не вірить у ці брехні. Той із Кубані, сміливий у бою, бойовий, полюбляє мордувати червоних.

Побачив як ведуть командира два козаки по дорозі виконувати «вирок». Той іде з задумливо нахиленою головою з закладеними в кишені руками. Один із конвойних тихо навів карабін у його голову... І Виноградова не стало... Тільки підскочила вгору шапка і, повна крові, упала на труп. А дві баби, що мимо йшли, так і сіли з переляку прямо в багно. Різко виступив відділ сірожупанників проти цього безладдя, намагається припинити анархію й злочинні брехливі чутки.

11 липня 6-а Запорізька дивізія перейшла в наступ на Жмеринському напрямку. Особливо жорстокі бої розгорілися 15-16 липня при наступі на м. Шарівку. На лівому фланзі веде наступ полк богданівців, посередині відділ сірожупанників, а праворуч полк гайдамаків.

Наступ двічі відбивали, і лише за третім разом вдалося захопити Шарівку. 3-й Гайдамацький полк разом з іншими українськими частинами все кружляє між Деражнею й Проскуровом... Червоні наступають і доводиться відходити до Кам'янця на Поділлі. Переважаючими силами ворог атакує. Намагається потиснути українські частини, захопити нову територію на південь від Солобковця, але безуспішно. Більшовикам лишилося тільки зайняти територію поміж Смотричем і Кам'янцем, і гайдамакам кінець.

18-19 липня на передовій спокій. Аж раптом увесь фронт облетіла радісна звістка: несподівано для всіх ринула на Поділля, вигнана з Галичини поляками Українська галицька армія. Вона перейшла Збруч, і в тяжкий для війська УНР час до їх лав синіми фігурами влилися галичани... Червоні стали панічно відступати, подумали, що то німці.

У Наддніпрянській армії почалося перегрупування. Це дало змогу Запорізькій групі піти в наступ у напрямку Проскурова. За ними разом із Дорошенківцями та богданівцями виступили й сірожупанники. 23 липня Проскурів звільнили, а більшовики відійшли до Старо-Констянтинова.

Розділ XIII

I

Ще по зайнятті Києва військами Директорії почали формування кількох військово-навчальних закладів, для підготовки власного старшинського корпусу. Найуспішніше створювалася Житомирська юнацька школа. Наказ про її формування вийшов 5 січня 1919 року за підписами головного отамана Симона Петлюри й начальника Генерального штабу Олександра Осецького. Хотів отаман організувати старшинські школи як основу регулярної армії. У зв'язку з подіями на фронті школа змінювала свою дислокацію й урешті 6 липня 1919 року прибула до Смотрича. За наказом С. Петлюри з усіх частин української Директорії, розміщених навкруги Кам'янця, відібрали грамотних, з освітою за чотири класи, національно свідомих молодих козаків і командирували до цієї школи. Відразу прибуло сорок юнаків, а потім ще чоловік вісімдесят. Івана Харченка зарахували до 4-ї пішої сотні сотника Зубка-Мокієвського, яка вважалася зразковою.

Край Смотрича з західного боку стоїть будинок без вікон і даху, тут охоронна застава, а навкруги степ і полукіпки пшениці. Від містечка на захід шосейна дорога, рівна, як стріла. Ось її вони й пильнують.

Річка Смотрич пролягає між скелястими берегами. Правий берег високий, скелястий, а на самому високому шпилі замок графів Лопухіних. Живе в ньому стара графська служниця з малолітньою онукою. Графи втекли за кордон, залишивши майно. Ніхто з жителів Смотрича туди не ходить, бояться привида, особливо нічної пори.

Розквартирували козаків у Смотричі неподалік замку. Є змога добратися до нього й через неглибоку річку, по її руслу багато камінців. По них можна перетоптатися потойбіч до самого замку. Квартира Івана поруч з оселею місцевого священика. З ним ще не стикався, зате познайомився з його дочкою Марусею, бо та кожного дня буває в його господині, обмінюються місцевими новинами. Як почула дівчина, що привид блукає по замку, їй страшенно закортіло його побачити. З батьком вона часто сперечається, бо той вірить у всяку «нечисту силу», яку народна фантазія створювала протягом віків.

Одного погожого вечора Іван намірився відвідати замок. Дівчина від нього не відстає. Сіли під яблунею так, щоб видно було парадний вхід і високі східці перед ним. Світить ясний місяць на небі, спадає тінь густої яблуні. Сидять тихо. Чекати довелося не довго. З боку річки в місячному сяйві з'явилась якась біла фігура. Маруся міцно вчепилася в рукав Івана, а той ухопився за кобуру пістоля. Коли біла фігура наблизилася до східців парадного входу, він прошепотів дівчині:

— Посидь тут. — А сам тихесенько за спиною цього марища крадькома скрадається назирці. На верхніх сходах, коли «привид» почав відмикати двері, Іван усією п'ятірнею вхопив його за плечі, зібгав у кулак білу накидку, а в думках промайнуло: «Ось гляне на мене якась чортяча голова». Та не сталося такого, навпаки — на нього глянуло скоса вусате обличчя його господаря.

— Це ви? — здивувався вусатий дядько.

— Так, це я.

— А що це вас занесло сюди вночі? Лякати людей заманулося?