На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Проте запоріжців теж не обминули серйозні проблеми з найвищим командним складом, що після арешту Болбочана вкрай негативно відбилися на настроях і боєздатності рядових вояків. Корпус обороняє фронт Тиврів — Дашів — Тальне — Новоархангельськ. Щоб відрізати від української армії десант Антанти, з району Черкаси — Сміла червоні проти нього кинули 2-у бригаду 2-ї повстанської більшовицької дивізії (7 тис. багнетів).

6 березня червоні з боєм захопили Тальне, примусивши відступати Харківський слобідський кіш отамана І. Кобзи. 7 березня почався наступ на частини 2-ї Запорізької республіканської дивізії, що обороняє район Умань — Христинівка.

Одужавши після тифу, 11 березня повернувся на фронт отаман О. Волох. Перебравши на себе командування Запорізьким корпусом на ст. Христинівка, він негайно виїхав до ст. Зятківці поблизу Гайсина. Слідом переїхав і штаб Запорізького корпусу. Одразу на фронт викликано 3-й Гайдамацький полк (500 багнетів), що перебував у Проскурові.

Цього ж дня ст. Монастирище захопив 7-й більшовицький полк, створивши загрозу флангового прориву в запілля Запорізького корпусу. Корпус змушений був відступити й перегрупуватися, що дало змогу 8-му більшовицькому полку 12 березня зайняти ст. Христинівку, а через день Умань. У штабі червоного командування це сприйняли як значний успіх. Щоб допомогти їм у наступі на Вінницю, 2-а бригада отримала наказ вийти на лінію Христинівка — Монастирище.

Для удару на Кишинів уся 2-а повстанська дивізія мала зосередитись у районі Рибниця — Балта — Ольгопіль. У цей час в Угорщині комуністи захопили владу. У Москві вже марять «визволенням» Бессарабії й вступом Червоної армії в зруйновану світовою війною Румунію й охоплену революцією Угорщину. Та не зламано опір Запорізького корпусу Української Народної Республіки й біля Чорного моря перебуває десант Антанти.

Українське командування, побоюючись, що більшовики матимуть змогу вільно перекидати підкріплення на Козятин, будь-що прагне повернути залізничний вузол ст. Христинівка. Тож за нього ведуться запеклі бої, основний тягар яких лежить на 2-му Запорізькому полку ім. І. Мазепи.

Христинівка переходить із рук в руки кілька разів. Нарешті 2-й Мазепинський полк 16 березня захоплює Теплик, а 1-й Дорошенківський полк наступного дня витісняє супротивника зі ст. Розкошівка. 18 березня окремий республіканський кінний полк зайняв Умань, а запоріжці здобули Христинівку й Гранів.

Червоні тепер безладно відступають на Поташ і Тальне замість того щоб просуватися на Балту-Бірзулу. Так українці, зірвавши плани більшовиків, урятували Європу від нашестя орди новітніх варварів.

Однак успіхи Запорізького корпусу перекреслили чергові невдачі на Східному фронті армії Української Народної Республіки. Натиск чисельніших сил 1-ї Української більшовицької дивізії не змогли стримати слабкі війська Східного фронту й швидко відкочуються на захід.

Східний фронт під ударами ворога розвалюється, а призначення нового командувача генерала Ф. Колодія, якому спішно підпорядкували Запорізький корпус, ситуацію не врятувало. Після зайняття запоріжцями Умані й Христинівки, південна група військ Східного фронту наступного дня здала Калинівку, відкривши цим ворогові шлях на Вінницю.

У Жмеринці якийсь отаманчик 13 березня 1919 року підбурив місцевий український гарнізон проти влади Української Народної Республіки і хоч бунт придушили, ослаблений фронт через тиждень прорвала Червона армія. Про остаточну катастрофу Східного фронту в штабі Запорізького корпусу дізнаються тоді, коли розглядають можливість перегрупування частин і відступу в напрямку Бершадь — Гайсин — Липовець. Залишену без бою українськими військами Вінницю червоні зайняли 18 березня, а 19 березня вступили до Жмеринки.

Прорив під Жмеринкою відкрив червоним шлях для удару в запілля Запорізького корпусу. Коли двома бригадами 20 березня 2-а повстанська більшовицька дивізія повела наступ на Умань і Христинівку, знекровлені боями й пригнічені звістками про загрозу оточення запоріжці утримувати позиції вже не могли. Ворог 21 березня знову захопив Христинівку [33].

II

Кліщі навколо Запорізького корпусу стискаються. На утинку Вапнярка — Умань — Балта ситуація стала критичною. З втратою Жмеринки перервано телеграфне й залізничне сполучення між Північною групою й корпусом Січових Стрільців на Волині та Південною групою на Херсонщині. Уряд Директорії й штаб армії залишилися при Північній групі, чисельно сильнішій. Основу Південної групи складає Запорізький корпус. Більшовики пред'явили петлюрівському командуванню ультиматум про здачу.

По плану оперативного штабу Дієвої Армії УНР Південна група мала зліквідувати прорив червоних атакою Жмеринки скупченими силами, водночас зі сходу й півдня, до чого були сили й спроможності. На перешкоді виконанню цього завдання став Волох. Довідавшись про захоплення ворогом Жмеринки й переривання зв'язку зі штабом Дієвої армії, Волох цілком розгубився й вирішив рятуватися переходом на радянську платформу. Штаб Запорізького корпусу переїхав до Тульчина, а запорізькі частини відступають на південь. Більш-менш активний опір більшовикам чинять лише 2-й Мазепинський і 3-й Гайдамацький полки.

До 2 квітня точаться бої під Гайсином. Загальне становище зосереджених у районі Вапнярка-Балта-Гайворон українських військ катастрофічне. У оперативному вагоні-штабі Корпусу Волох скликав нараду командирів дивізій і полків і примусив їх під дулами гвинтівок зграї, яка заповнила вагон на чолі з чекістом-гайдамакою Волошенком, підписувати листа-акта переходу Запорізького Корпусу на радянську платформу. Після цієї силуваної наруги, командири виходять із цього вагона-пастки, лише з однією солідною думкою: якнайшвидше відірватися від Волоха і його Гайдамацького полку.

Щойно після підпису цього листа, Волох послав делегацію до комісара більшовицького фронту на чолі з штабістом сотником Стефановим. Делегація мала обговорити умови, на яких більшовики згодилися б порозумітися з українським військом, що перейшло на радянську платформу. Разом із нею один курінь Республіканського полку, як вияв доброї волі, для братання з червоноармійцями [7, 55-59].

Більшовики ж, відкинули всі умови й категорично зажадали повної капітуляції, з тим, що вояки будуть поділені поміж частинами червоної армії. Курінь гайдамаків, який Волох послав на братання, полонили. Козаків і старшин, які мали на голові «оселедці» — розстріляли... Самому сотнику Стефанову пощастило втекти. У штабі Волоха стався переполох...

З ініціативи бунчужного Натруса приєдналися до червоних 3-й і 4-й курені 3-го Гайдамацького полку [33, 16-51]. 4-й курінь зветься — курінь Холодного Яру, командує ним Василь Чучупак. [5, 136]. Таким чином, у перші дні квітня 1919 року, Василь Чучупак завершив свою службу курінним в армії УНР із частиною своїх земляків... Вони, як пізніше непевно обмовиться Ю. Горліс-Горський: «пробилися в свої околиці і засіли в них» [14, 11].

Скільки їх з ним «пробилися» й за яких обставин, автор «Холодного Яру», не уточнює... Та напевно, небагато, позаяк, курінь Холодного Яру (тільки вже без свого курінного), ще не раз буде згадуватися, як підрозділ 3-го Гайдамацького полку армії УНР, але негативно, з позицій явно не державницьких.

«Учитывая, что среди петлюровских войск было немало обманутого трудового крестьянства, командование 2-й дивизии, как сообщает комиссар дивизии И. Минц, предъявило петлюровскому командованию ультиматум о сдаче. „Пока сдался, — говорилось в донесении комиссара, — гайдамацький третий полк с двадцатью пулеметами, двумя орудиями, броневиками“. Остальные части этой петлюровской группировки спаслись бегством на территорию боярской Румынии» [57, 128].

III

У цей час у Вапнярці сформувався самозваний «паперовий» «Революційний комітет» з 12-ти маловідомих і зовсім невідомих осіб, який сам себе вибрав і не мав жодної сили, на яку міг би опертися. Саме тому він усі свої надії покладав на Волоха, хоч вапнярський «переворот» стався не за його ініціативою й участю, а навіть і без його відома. Комітет видав «наказ» про усунення командувача Південно-західного фронту, який фактично вже не існував генерала Колодія та призначення на його місце Волоха.

Сам отаман Волох, довідався про «переворот» і «Вапнярську республіку» лише тоді, коли його запросили до «Революційного комітету» в справі повищого призначення. Він зараз же видав «універсал», у якому «скасував» Директорію, і наказ по війську, в якому «розтрубив» про своє «високе призначення». Уся оперетковість і конфуз цього дійства заключається в тому, що новоявлений диктатор «всія України», ще не знає, що командний склад Запорізького Корпусу усунув його від командування...

Комітет встановив контакт із більшовиками в Харкові по питанню перемир'я. Волох сподівається, що делегації «Революційного комітету» поведеться краще, ніж делегації від війська... Переговори відбулися у Вінниці. Більшовицька делегація заявила, що з огляду на некорисні для української армії зміни на фронті командування червоною армією не годиться на перемир'я і тому розмови на цю тему відпадають, але делегація має уповноваження розпочати переговори про перехід української армії на бік червоної армії, тобто — цілковита капітуляція.

На ці переговори Волох покладав величезні надії. Тому їх наслідки стали знищенням із корінням ілюзій отамана про можливість братання з червоноармійцями та подальшого існування його Корпусу як рівноправної частини червоної армії [7, 55-59]. Волох мислив по своєму, а більшовики по своєму. Це наглядно прослідковується з більш пізнішого документу Міністерства Внутрішніх справ з архіву УНР:

Між тим, на Волоха чекав ще остаточний удар долі. Незабаром він довідався, що обидві дивізії Запорізького Корпусу (Перша дивізія в складі трьох полків) вирушили форсованим маршем у напрямку на Балту й що командний склад обох дивізій усунув його від командування Корпусом. Услід за ними одірвалися від Волоха два курені 3-го Гайдамацького полку й вирушили в тому ж напрямку на чолі з полковником Виноградовим і приєдналися до своєї Першої дивізії. Волох опинився «у розбитого корита» своїх амбітницьких мрій і надій. Його призначення на «високе становище» виявилося мильним пузирем, а «Вапнярська республіка» — короткотривалим оперетковим епізодом. У ситуації «ні туди, Микито, ні сюди, вимито» Волохові не залишалося нічого іншого, як вирушити разом із тим одним гайдамацьким куренем, що ще в нього залишився, за Корпусом, що покинув його й усунув від командування [7, 55-59].

О. Волох остаточно втратив зв'язок із військами. Під впливом звісток про початок ворохоблення проти червоних на Київщині в нього виник новий авантюрний план: пробиватися крізь фронт на зайняті більшовиками терени України, щоб підняти там загальне повстання.

Оскільки на частини Запорізького корпусу Волох уже практично жодного впливу не має, він спробував підбити на це командира Запорізької Січі отамана Ю. Божка. Та з наказу військового міністра УНР О. Шаповала О. Волоха заарештували на ст. Бірзула. Як наслідок, від «діяльності» Волоха, штаб армії Директорії на місяць втратив керованість військами південної групи, а заразом і на весь південь України.

Лише з прибуттям у район Балта — Бірзула Запорізького корпусу ситуація трохи змінилася. Частини 2-ї Запорізької дивізії вщент розгромили червоних повстанців отамана Дячишина й зайняли Балту. Червоний повстанський кінний полк Кіршула, що на початку квітня зайняв ст. Слобідку й повів наступ на Бірзулу, також розбили й розпорошили в околицях Рибниці. Корпус продовжив марш до ст. Роздільної.