На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Московські більшовики, що вдавали себе на початку повстання союзниками Директорії, ґвалтовно, без оголошення війни, почали просуватися в обезкровлену Україну, намагаються приборкати «меншого брата» та повернути його в московське стійло. Окремі очільники Директорії, прихильники примирення з Москвою, наступ більшовицьких військ сприймають як непорозуміння, яке можна залагодити по-мирному. Оце в крові українське сакраментальне впродовж століть — вічне домовлення замість битв... На ці «граблі» наступати будуть ще не раз... і в майбутньому.

Але становище на фронтах із кожним днем погіршується й цього під парасолькою «авантюри» або «непорозуміння» невеличкої купки місцевих комуністів, уже не сховаєш. Усупереч здоровому глузду в урядових колах Директорії таки перемогла група, яка домагається порозуміння з Москвою, і тим самим приспішила подальший, трагічний для України розвиток подій.

Це вже був не конфлікт — почалася неоголошена загарбницька війна Росії проти України, щоб назавжди захопити її територію й знищити українську державність. Вилилося це в три роки жорстокої збройної боротьби.

V

Стривожений командир Запорізького корпусу та командуючий військами Лівобережжя полковник П. Болбочан апелює до Києва: «Наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду...», «Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну». А зі штабу Петлюри надходять абсурдні розпорядження: «Аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». На що Болбочан наказав: «Не звертати уваги на „революційних маніяків“ і підкреслив, що: „Червоний колір є емблема нашого ворога-більшовика, а у нас є національний колір“».

Криза взаємин через протилежні світогляди загострюється. Поки стратеги з Києва шлють до Росії дипломатичні ноти й делегації для залагодження «конфлікту», більшовицьке військо займає щораз більші території України. Невдовзі виникла загроза столиці держави Києву. Уряд Української Народної Республіки тільки 16 січня 1919 року, на 17-й день московсько-більшовицького розбою, «мусів офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совітської Росії проти України».

Та на думку В. Винниченка, усе ж таки не Москва, яка збройно захоплює українську територію, а інші елементи намагаються не допустити до бажаного ним українсько-російського «порозуміння», серед них полковник П. Болбочан. За його словами: «Болбочанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Болбочан посилає все тривожніші й тривожніші звістки із свого фронту, подає неправдиві відомості, залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись, навіть із недисциплінованими відділами повстанців, увесь час із своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розганяє його».

Насправді полковник та інші адекватні українські воєнні спеціалісти в цей час займаються поповненням Південного фронту. 25 січня 1919 року Генштаб УНР телеграмою повідомляє командира полку Січових стрільців Копцюха, що стоїть у Єлисаветграді, про спрямування до нього куреня гайдамаків Холодного Яру, який згодом увіллється до 3-го Гайдамацького полку [13, 322].

А от коли треба зіпхнути на когось провину за втрату Лівобережжя, то саме непокірний полководець П. Болбочан став більмом в очах політиканів. Головний Отаман С. Петлюра наказав полковнику Болбочанові нав'язати контакт із Донським Отаманом, щоб домовитися щодо військової конвенції у війні проти армії більшовицької Москви. При цьому ніяких письмових директив не прислав. 3-й Гайдамацький полк перебував найближче до Дону (район Бахмут-Яма-Нирково). Болбачан доручив Волоху розпочати вступні переговори з командиром передового Донського відділу з тим, щоб пізніше делегувати на них старшину генерального штабу.

Ось тут, нарешті, для Волоха й трапилася давно очікувана нагода змістити Болбочана й самому стати на чолі Запорізького корпусу.

Волох почав «діяти» негайно. Цей наказ, що він відмовився виконати, і став для нього нагодою розпочати провокаційну акцію проти ненависного йому Болбочана. З 24 на 25 січня 1919 року о 5 годині ранку, коли штаб Корпусу перебував у Кременчуці, 12 найвірніших гайдамаків з'явилися до штабного вагону в присутності Волоха, який несподівано зняв свій полк із фронту. Арешт провела його довірена особа, курінний 3-го пішого Гайдамацького полку, виконавець різних екзекуцій поручик Ігор Волощенко. Він же почав розповсюджувати провокаційні чутки, що нібито Болбочана заарештовано за зраду. Командирів дивізій, полків про арешт не було повідомлено. Разом із Болбочаном арештували корпусних полковників і всіх старшин штабу. Спецзагін був готовий супроводити Болбочана до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Доконавши арешт, Волох повідомив у Київ:

Волох телеграфував С. Петлюрі неправду свідомо. Ні на який Дон, Болбочан не орієнтувався, а якого-будь недовір'я запорізького війська до Болбочана не тільки не було, але й навпаки — старшина й вояки його дуже шанували.

Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою в с. Крюкове козаки роззброїли «спецпідрозділ», який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана втримало Дяченка від подальшого застосування зброї. Врешті-решт полковник погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили урівноважили й ліквідацію провести не вдалося. Заарештованих доправили в розпорядження Головного отамана.

Запоріжці й надалі опікуються долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями знехтувано, як і зверненням командирів полків Запорізької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника. Натомість в офіційному органі інформбюро Армії УНР у газеті «Ставка» розгорнулася безпрецедентна кампанія його очорнення й дискредитації.

Та Балбочан не мовчить. У своїх листах до очільників України він шмагає їх правдою про катастрофічний стан держави й суспільної свідомості: «Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч більшовизму й більшовикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

Доведеного несправедливістю до божевілля й непритомності 35-річного полковника за наказом С. Петлюри розстріляли 28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського. Так своїм наказом про арешт полковника Болбочана зі штабом, Головний отаман УНР Симон Петлюра власними руками враз зліквідував той фронт, де російська Червона Армія біля трьох місяців воювала з перемінним успіхом, чим неабияк прислужився Совітській Росії.

Один з очільників більшовицької орди В. Антонов-Овсієнко визнав, що: «Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би». Тож воювати з Болбочаном більшовикам більше не довелося, бо його знищили свої ж — українці...

VI

Арештувавши Болбочана, Волох узяв на себе командування Запорізьким корпусом. Багато з болбочанівців його ще не бачили. Їм не хочеться вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем уряду УНР... Вони звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорізького полку й до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Сам же Волох тріумфує: нарешті здійснилася його давня мрія — стати генералом! Але через декілька днів він захворів на тиф після гучного застілля на честь свого нового призначення, вийшовши з ладу на півтора місяця. Командування корпусом передав не своєму заступникові полковнику Загродському, а такому самому військовому невігласові й авантюрникові, «волохівському чекістові» поручику Волощенкові.

Це не тільки привело Запорізький корпус на межу краху, але й мало інші руйнівні наслідки для оборони України. Особливо посилився розпад корпусу після переходу сусідніх його частин отамана Григор'єва на бік «червоних».

На Херсонщині повстанський відділ очолював колишній капітан царської армії Матвій Григор'єв. Він був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом, не зважаючи на те, що сам безпосередньо підлягав як повстанчий отаман Києву.

Після арешту полковника Болбочана в штаб Запорізького корпусу в Кременчуці М. Григор'єв надіслав таку заяву: «...в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту командуючого Армією Лівобережної України полковника Болбочана, я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [52, 164-165].

За умов війни з більшовицькою Росією подібний демарш став справжнім «ножем у спину» для військ Директорії. Загони М. Григор'єва зайняли Херсон, Миколаїв, а 6-го квітня тріумфально увійшли до Одеси. За два місяці війська Франції, найсильнішої європейської держави, переможці в першій світовій війні, які щойно поставили на коліна Німеччину з її легендарною армією та феноменальними полководцями на зразок Люддендорфа й Гінденбурга, були показово розмазані по стінці українськими повстанцями. Дарма, що під червоними прапорами.

Подібну до Григор'єва позицію зайняв і командир Запорізької Січі, що складалася з кадрів Гетьманського загону Низових козаків, колишній підполковник інженерних військ царської армії отаман Божко. Він заявив: «Полковник Болбочан був для мене єдиним авторитетом, а після його арешту я вже не вірю в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому я роблюся отаманчиком першої категорії як і Петлюра із своїм оточенням».

Були ще й інші, не менш руйнівні наслідки. Після арешту полковника половина найкращих старшин і штабістів розбіглася. Ланцюгова реакція прокотилася по військах... Дві Дніпровські дивізії, які пліч-о-пліч з Січовими Стрільцями наступали на білогвардійський Київ у листопаді-грудні 1918 року, під командуванням отамана Зеленого взяли під контроль територію на південь від столиці й оголосили війну Директорії.

VII

«Отаман Григор'єв зрадив, і на ст. Знам'янка виступив проти українського війська. 4-й полк ім. полковника Богуна Запорізького Корпусу поволі відходив, затримуючи ворога на ст. Кам'янка. 2-й курінь був змінений 1-м і відійшов на дверець. Ворог заховувався пасивно. Раптом у місті почулася велика стрілянина з усіх боків. Розвідка виявила, що повстали знам'янські робітники й повели наступ із тилу та з крил. Відновили активність і війська червоних і повели атаку на міст. Полк мусів відступати, як найшвидше.

Резервний 2-й курінь, дякуючи енергії сотника Сергія Сологуба, навантажився у потяг і під вогнем повстанців, уживаючи для оборони від атак на потяг ручних гранатів, устиг виїхати на ст. Кам'янка. 1-й курінь під командою хорунжого Харченка залишився між частинами червоних та повстанцями, що зайняли дверець. Курінь розсипався в лави й полем почав відходити. Приходилось одночасно оборонятись і наступати. Передня лава наступала на повстанців, а задня оборонялась від большевицького війська. 1-й курінь в порядку відійшов на ст. Кам'янка, де вже був 2-й курінь.

Кінна сотня під командою хорунжого Врангеля, заскочена повстанцями в місті Крюкові, змушена була залишити коні та пробиватися до полку пішим порядком. За цей відворот полк мав втрати: 10 козаків забитими, 8 раненими.