На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Господи милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь. Дивіця, — з тими (вона має на увазі українців-галичан), було, і побалакаєш як слід, і дарма, що вони ніби кажуть «чужі», але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: «Викинь ікони з хати, а то поб'ю!».

II

Армія Української Народної Республіки вдвічі менша, а регулярні частини лише половина її військ. Командувачу військами Директорії на Харківщині полковнику Болбочану Київ нічим не допомагає, навпаки, ще й забороняє чинити опір російській орді. Ударом у спину стало й повстання партії українських соціалістів-революціонерів-боротьбистів, які уклали союз із російськими більшовиками.

Кордони з Росією захищає від червоної навали Запорізька дивізія в складі чотирьох полків — Дорошенківського, Кармелюківського, Богданівського й 3-го Гайдамацького. Останній обороняє Донбас. Українські частини 2 і 3 січня 1919 року в 17 ешелонах направлені через Ізюм на Харків.

Оскільки в Україні більшовики власними силами не спроможні захопити владу, то війська 2-ї Української совітської дивізії з Росії просуваються вглиб Харківщини, підступно маскуючись під повсталих українців.

За попередньою домовленістю, у міста першими входять місцеві комуністи-повстанці, услід за ними окупаційні війська Росії. Цим камуфлюється російська окупація й створюється враження, що «проганяють» українську владу самі українці. Москва намагається переконати весь світ у тому, що в Україні начебто розгорілася громадянська війна, а вторгнення військ Росії — це лише така собі «миротворча операція».

Гируючи по території України, ця орда спустошує, грабує в селян і усього населення їхнє майно, складає на вози, вантажить у захоплені потяги й відправляє в Росію. А взамін після себе залишає в охайних українських помешканнях полчища вошей, до того ж особливих — тифозних, «ядрьоних совдепівських».

Україна московське керівництво перш за все цікавить як постачальник дармового хліба для населення Росії. Голова Совнаркому В. Ленін надсилає в Харків одну за одною телеграми ще з 1918 року: «Ради бога, уживайте найенергійніші й революційні заходи для присилки хліба, хліба й хліба. Інакше Пітер може здохнути. Ради бога!». Росія «визволяє» Україну не для українців, а для себе. Силою зброї більшовицький уряд хоче здобути, за висловом В. Леніна, «хлібородні місцевості й райони добування вугілля».

III

Червона Армія вже зовсім близько... Іван чує, як неподалік гримлять її канонади... Наказано залишити Лозову й рухатися на Полтаву. Може, в Полтаві таки трапиться передих. Тільки тилу ніде немає... Щохвилини лунає команда: «До зброї!». Сплять не роздягаючись, у патронтажах. Після крику вартового хапають зброю й вибігають у степ, у якому скрізь на них чатує смерть...

5 січня 1919 року в'їхали до Полтави. Невдовзі місцеві більшовики підняли повстання, до вечора йде бій. Згодом поперла в наступ регулярна Червона армія й ешелони Української Народної Республіки з боями відкочуються до Кременчука. Запорізький корпус зі штабом закріпився тут, щоб нарешті зупинити агресора.

Наразі їх курінь повели в баню. Звідти повертаються вимиті, у строю чітко під хитання багнетів співають гайдамацьку пісню. Полягали в теплушці розслабилися, хтось знічев'я затіяв гутірку:

— Оце непогано було б і сто грам випити! Десь я читав, що навіть Суворов повчав своїх солдат «що останні онучі продай, а сто грам після бані випий!».

Одного з ветеранів полку, колишнього студента-історика, ця згадка про Суворова зачепила за живе. Він, примруживши ліве око, що, напевно, повинно було означати: «ех ти, неуч» і повільно так, карбуючи кожне слово, як професор на кафедрі, почав:

— Коли б ти детальніше вивчав його справжню біографію, то знав би, що саме за знищення українців і придушення Коліївщини він отримав звання генерал-майора. У дійсності цей недоробок був зачуханим, психічно хворим алкоголіком і солдатських онуч пропив до біса й більше. За це його періодично витурляли в три шиї з російської армії. А якщо ти почнеш мене запитувати про його так звані «перемоги», то я тобі відповім словами німецької шльондри, у народі більш відомої як російська цариця Катерина II. Услухайся у слова, які вона власноруч написала в листі до відомого французького філософа Вольтера, цитую дослівно: «Є в мене великий козацький ватажок, звати його Петро Калнишевський, виграє він для мене битви одна за одною й скоро переможе Туреччину».

От такою-то була історія насправді! А поки українці козаки-запорожці воювали «турка», Суворов, «великий» російський полководець, дрихнув п'яний. Другий «великий» козак-невдаха Грицько Нечеса, більш відомий як Григорій Потьомкін, фаворит-полюбовник шльондри Катерини II, по сумісництву російської цариці, розважався з повіями, звезеними до нього з усієї Східної Європи.

Коли запорожці перемагали в битвах і проливали свою українську кров, «великі» російські полководці рапортували імператриці зі своїх резиденцій і приймали паради на честь перемог. Як було заведено, славили їх повсюди імперські лизоблюди: карманні поети, прозаїки, «історики», слава Богу, на той час українські вчені з Києва вже навчили їх сяк-так грамоти й письма.

А кошового отамана Запорізької Січі Петра Кальнишевського, істинного переможця турків, захопили підло й запроторили до віку на Соловки, де він і віддав Богу душу. Бо став потрібен, як сліпому дзеркало чи лисому гребінь. Приєднав до російської імперії Крим і Хаджибей, опісля як сіль в оці.

Оповідач зробив паузу й закінчив:

— Потрібно знати й доносити до своїх дітей, внуків і наступних поколінь справжню історичну правду про Україну, а не ту московську «мульку», яку українцям впродовж століть втокмачували в мізки.

Відвернувся й ліг, мовляв ця тема для нього на сьогодні вичерпана вповні.

IV

Навколо Директорії, як і всередині її, панує жахливий хаос політичної думки. Вакханалія наклепів, змов, інтриг, недовір'я до народу, підозрілість та страх до власних воєначальників. Протегування зрадникам і розстріл патріотів, різка зміна орієнтацій та ідей і понад усе патологічна тяга до історичного ворога — підривають її існування. Усе це — руйнування, а не будування держави. Навіть близькі канонади артилерії «соціалістичного брата» не можуть вибити дурману московського «соціалізму» з голів правлячої української інтелігенції.

Загальноукраїнський фронт на очах розвалюється... Початковою причиною виникнення селянських загонів було повстання проти гетьмана Скоропадського. На заклик Національного Союзу змобілізувалося до 200 000 селян. Незалежно від ставлення особисто до Петлюри або до режиму Директорії петлюрівські повстанці боролися за Українську республіку, але в тій її формі, як це розумів кожен місцевий селянський отаман, який був «і цар і бог» у районі й до того ж головний ідеолог, головний законодавець, головний податківець... [15, 160].

Мінлива й суперечлива доба Української революції. Зовсім скоро цей «енергійний і політично-чесний» — підніме червоні знамена й зрадить українську справу. А скільки їх ще буде з'являтися, таких подібних «ура-патріотів»-кар'єристів, горлохватів у вишиванках, на скрижалях історії України, для яких головне не державотворення, а влада і гроші... Дещо пізніше, уже в новітній Україні, за такими приліпиться поганяло — популісти.

У кінці 1918 і на початку 1919 року національні мотиви в повстанців грали другорядну роль. У своїй основі це був соціальний рух. Після ліквідації Гетьманату й взяття Києва селяни почали самодемобілізовуватися. Прихопивши зброю, частина з них повернулася до своїх домівок. Решта збивається в окремі повстанські загони. Частина таких формувань, які перебувають під політичним впливом лівих партій і патронуються боротьбистами, лівими есерами та анархістами, переходять на бік червоної армії. Цілі дивізії, полки й бригади з козацькими традиціями й грізними назвами мітингують, піднімають червоні знамена, залишають позиції та дезертирують.

У своєму селі, повіті чи області, кожний отаман діє самостійно, без спільної програми, плану, тактики. Типовою рисою селянських повстань в Україні став хаос ідеологічних хитань. До цього призвів низький політичний рівень місцевих повстанських ватажків.

Більшовики ще до зайняття Києва розкидали листівки з закликом до непослуху й бунту проти Директорії. Ті повстанські загони, які вони вислали для участі в загальному повстанні проти Гетьмана, збільшили на якийсь час збройні сили Української Народної Республіки, а відтепер розкладають інші українські відділи, переходять до червоних і нерідко вступають у бої з регулярними частинами української армії.

Першим у Київській губернії в січні 1919 року виступив проти Директорії Свирид Коцур і захопив Чигирин. 18 січня Чигиринський курінь «червоного» козацтва розповсюдив відозву до громадян повіту, у якій сповіщав: «Червоні козаки на чолі з своїми вірними трудовому народу отаманами мусили повстати як один чоловік на боротьбу з Директорією й передати всю власть до рук трудового селянства та робітників. Власть ця повинна керувати так, щоб нашому українському народові з'єднатися з російським трудовим народом і вкупі з ним вести боротьбу з капіталістами та іншими гнобителями трудової людності, не порушуючи національних принципів кожного народу... На чолі всієї влади тимчасово стає військово-революційний комітет, котрому належить вся влада як в м. Чигирині, так і в повіті».

У лютому 1919 року курінь налічував 1095 бійців, на озброєнні мав 900 гвинтівок, 12 кулеметів та 3 гармати. На ділянці залізниці Знам'янка — Бобринська діяв коцурівський панцерник «Зірниця» [54, 175, 177].